Танці у напівтемряві кімнати: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Інколи ти обираєш битву, яку програєш, аби виграти. Я думала про це, потрапивши у гончарний світ. Йдучи садом скульптур в Опішному, відчувала дзвінку тишу, бо знання про програш заздалегідь не обов'язково має бути гучним або гострим, ніби хірургічний скальпель, але воно точно є в кожному, коли невдача слідує за невдачею.

У такі моменти логіку подій зрозуміти не намагайся. У вічному пошуку не зупиняйся. Навіть тоді, коли втрачено сили. Догори дриґом летять сподівання та мрії. І нікому ніякого діла: образа серце болем пронизала чи корова язиком злизала. Значима комбінація карт у покері зветься парою, у житті – вірою, любов’ю, надією. Просто ми горді. Відгородитися хочемо від смутку, значимішого за власний. Тому беремося за програшну справу і йдемо до кінця. Перемагаємо нечасто, зате вчимося користуватися правом брати час на «подумати», бо по-справжньому важливі питання миттєвих відповідей не будуть вимагати.

Усі наші промахи та помилки, навіть якщо вони навмисні, – корисні. Це привілей життя, його іронія. Свідома дестабілізація, ціна якої – самореалізація. І ми програємо інколи битви, закінчуючись і виснажуючись, але заново знаходячи себе як даність. Кожна зі скульптур була ніби німа сутність, яка прохала не відвертати очей і не закриватися, бо час залікує будь-які рани і одного разу відпаде потреба заглядати оточуючим в очі, боротися з вітряними млинами і дотла вигорати.

Мені дозволили долучитися до прекрасного і тепер в мене є власноруч створене горнятко з необпаленої глини. Ми теж ніби з глини, тільки вона вже побувала у пічці, якщо одного разу ми обрали битву, яку програли, аби виграти і зрозуміти: можна більше не намагатися гасити зусиллям волі сигнали «мені неприємно», візуалізовувати чужі думки як кімнату з кривими дзеркалами або відтягувати розставання. Можна не дратуватися через чиїсь позиції, бо вони узагалі не викликають емоцій, адже ніяк не впливають на твою власну впевненість у собі. І коли хтось наближається занадто близько, можна не використовувати прийоми захисту блискавично. Кроки назад, розриви дистанції, ухилення в сторону, але якщо це неминучість, то вона вже є. Ти ніяк від неї не сховаєшся. Можеш не питати, хто і навіщо.

Усе, що тобі залишається – повернутися додому з подорожі, розібрати валізу, випрати речі. Переглянути фотографії, полити квіти і заново для себе зрозуміти, що можна більше не намагатися забороняти собі бути по-справжньому щасливим. Вершину можна підкорити тільки в тому випадку, якщо ми самі вважаємо це можливим. Усе вийде. У підсумку. Обов'язково.

А поки що можна більше не намагатися дожити до найближчої суботи, а потім у понеділок чоботи почистити – і до роботи, коли щастя та радість – нечисленні епізоди. Можна більше не намагатися засуджувати людину, не пройшовши шляху у її черевиках, не знаючи обіцянок, нею даних комусь чи самій собі. Можна більше не намагатися залишати двері зачиненими для того, що може стати початком прекрасної дружби або дружби за відсутності любові. Можна більше не намагатися вдавати захоплення від майбутнього перспектив як дитина, котра говорить, що їй сім і вона скоро піде до школи.

Мені було утричі більше і я тоді не бачила ані шляху, ані фінішу, але зачаровано спостерігала за скульптурами і думала – як добре, коли усе, що тобі потрібно, – помістилося десь під ребрами зліва. Слова, будь-які слова – невдалий переклад з оригіналу і усе відбувається мовою, якої немає. Певно, тепло слугує ознакою і виправданням мистецтва. Без тепла усі слова, полотна і партитури – ідеально прорахований, зібраний і підготовлений до польоту літак, що ніколи не побачить неба. І якщо інколи програти треба, то нехай поразки будуть особистими як і читання – тільки ти і книга.

Перше правило клубу щасливих, про яке ми не знали

Перше правило клубу щасливих, про яке ми не знали, звучить так: щастя не може залишитися незмінним. Переглядала днями відео зі стадіону, де розмірковували над побажаннями самим собі через декаду, і розуміла, що з того мрій легіону щось збулося, або вийшло навіть краще, ніж мріялося, а щось загубилося.

Час минає, а з ним якісь речі перестають бути архіважливими і ти втомлюєшся перевіряти свої ментальні карти, ніби диктант у школі щоразу: а «майбутні перспективи» і «родина» пишуться через «хочу» чи «потрібно»? І чому словосполучення для перевірки правильності завжди «чужі очікування» або «програно/виграно»?

Ставлю на паузу програвач, заварюю міцний чорний байховий чай і кімнату наповнює аромат суму за розмовами, що так і не трапилися. У прозорій склянці кружляють шматочки сушеного яблука і пелюстки волошки. Разом з чаїнками на дно склянки осідають минулого усмішки і насмішки, які я буду ще довго повільно вводити всередину себе, приблизно по двадцять пять крапель на хвилину, мов фізрозчин, не забуваючи, що усе тече і змінюється, подумки додаючи на початку слово «нехай», бо тумани – не вічні.

Втім, на серйозні речі я звикла дивитися поза вузьким контекстом власного життя. І перше правило ховається у глибинах Декарта світосприйняття або як мислиш – так і живеш. Авжеж, у природи немає поганої погоди – лише одяг не по сезону. Інколи, коли зовсім край, уявляй себе тимчасовим, прозорим, підпорядковуйся ритмам зближення і віддалення, дозволяючи стосункам змінюватися так, як заманеться.

Тепер мені доведеться змінити свій звичайний тон. Тепер мені доведеться говорити всерйоз. Друге правило стосується того, що ніхто і ніколи не буде любити тебе так, як хочеш ти. Усе навпаки – будуть так як зможуть, тому не поглядай крадькома на інших почуття і не порівнюй з тим, що маєш сам. «Не люблю (так як того хочеш ти)» означає «не буду намагатися змінити і розчаровуватись». Якщо хтось у серці, то цього достатньо. Більшого і не проси. Одного разу розмінювати любов і дружбу на слова, особливо після усіх точок неповернення і крапок над «i», стане непотрібно взагалі. Нехай життя далі просто трапиться.

Третє правило просте: знайти людей, які кращі за тебе, вчитися у них і прислухатися, коли вони говорять про тебе, якими б приємними чи болючими не були їхні слова, тому що немає щастя без довіри. Але не покладайся на них завжди без жодного коливання. Коли людина рятує потопаючого – це подвиг, але ніхто не дарує врятованому абонемент на уроки плавання.

Чай давно охолов, а я сиджу на підлозі, розклавши довкола фотокартки, ніби троянд пелюстки. Вони зберігають миттєвості мого життя, але не показують як змінюється колір моїх очей, залежно від настрою, переходячи від світлогоріхового до майже чорного. Світлини нівелюють зміни в нас і на них не розгледіти, що сьогодні я під враженням від фільму неповторного, а завтра стиснена від переживання, тяжкого і мінорного. Ніби гра у тетріс: допоки фігурка летить, маєш час для її оптимального у канву теперішнього влаштування, але щойно якась з них виходить за межі поля, – гру закінчено, суцільне розчарування.

Ще одне правило у дотриманні динаміки: ти повзеш вгору, зісковзуєш вниз, і якщо знову вниз – не страшно. Головне, щоб в цілому йти вгору. Кожна клавіша фортепіано – то лише одна виразна нота, а музика – від однієї ноти до іншої теплота переходу, і саме з таких переходів складається наше життя.

І якщо хтось бачив кілька світлин зі мною, це ще нічого не означає. Він або вона не знають жодного з моїх характерних жестів і манер. Не мають уявлення як я виглядаю, коли виявляю, що залишила вдома документи, переплутала час зустрічі, або щаслива у розпалі роботи, і який відсоток писемної дотепності передають мої голосові зв'язки і голови повороти.

П’яте правило – у готовності не будувати образи на основі хибних вражень, бо ми дорослі, а й досі віримо у можливість влаштувати життя як літачок з орігамі, але лінії згину не відмічені, тому відбуваються збої в очікувань програмі.

І головне правило у тому, що їх немає. Ти ніби стрибаєш в море з обриву, навіть не встигнувши набрати в легені повітря, але точно знаєш, що випливеш на поверхню до свого плоту, бо вмієш торкнутися щастя так, аби не залишити на руках позолоту.

Якщо впадуть усі мости

Якщо впадуть усі мости, ми перейдемо пішки глибокого моря дно, бо нашим девізом завжди було «поодинці пропадемо, разом – вистоїмо». Ці слова ти написав у моєму випускному альбомі. Зустрінемося на обрії, а за нами будуть бігти видноколи, і я нагадаю тобі про ті дні, коли ми стояли на сцені, узявшись за руки, аплодували глядачі і без запинки читали наші імена. Це був кінець десятиліття і початок нового дня.

Ми були сімнадцятирічними борцями проти драконів із золотими медалями у зубах. Я досі тримаю ту світлину у рамці, бо тоді розпочався для кожного власний шлях. І подумати не могла, що мене огортатиме страх, коли дізнаюся, що ти у боях. Ще вчора ми були зовсім дітьми і вигравали дворові битви на дерев'яних мечах. Не переймалися занадто оцінками, вважали свої переконання недоведеними теоремами і відстоювали їх, ніби граючи в «хрестики-нолики» на полях. Обіцяли триматися разом і об'їхати увесь світ, а потім подорослішали і стали рідше один одному телефонувати.

А тоді писали найзаповітніші бажання на листочках паперу, кидаючи їх в ізумрудну пляшку. Зустрічали світанок, а сонце визирнуло з іншого боку, і я памятаю твій проникливий погляд. Говорив, що помолишся за мене у храмі. Чи ти знав тоді, що ми поміняємося місцями і я пропущу два удари серця, дізнавшись що ти там, у найгарячіших точках?

Бачиш, це я стою у полуденній спеці під покровом дерев і дихаю глибоко у затишній тіні бука. Пам’ятаєш, у пошуках озера, пробираючись крізь хащі, коли гілля під ногами тріскотіло, я роззулася і йшла за тобою босоніж, бо ти орієнтувався у лісі так вміло, наче то був твій дім. Як ти тепер? Ми не бачилися кілька зим. А тоді я почула від тебе вперше стройові пісні і здалося, що ти мав народитися у козацькі часи. Шкода, з нами не було гітари, пообіцяй зіграти що-небудь, а ще ти мені винен поєдинок у тирі і я знаю заздалегідь, що програю, бо ти вправно стріляєш з будь-якої зброї, але нехай вона не буде націлена на тебе по-справжньому ніколи. Бережи себе, мій хоробрий воїне!

І нехай тебе старанно бережуть ті, кого бережеш сам. Не загасити багаття твоєї відваги жодним дощам. Знаєш, у печалі, як правило, гарна акустика – ледь торкнешся, а ніби вдарив по усіх клавішах. Та поки ми віримо, ми ще щось можемо. Плече друга інколи становить цінність, справжню і недоторканну, а складні часи – це просто даність, що не підлягає обговоренню.

А ось те, що підлягає, – наші вчинки і слова, бо коли тиша стане голосніше на голос, війна стане тихіше на постріл. Знаєш, я інколи думаю, що ми вигнанці з раю не через якесь там яблуко, а просто тому, що порушили жорстокістю доброти простір. І кожен з нас сам собі Король Лір, немає кому висунути докір.

Одного разу, через кілька століть, станемо нікому невідома «прапрапра». Запам'ятаються лиш окремі рядки. Актуальні назавжди. Тому не проси у долі вічності. Занадто нездійсненно, а ми – нескінченні. Запам’ятовуй нас тут і зараз. Можливо, з протилежного кінця світу до нас вже добираються мрії якраз. І допоки ми ходимо один до одного в гості, аби не забувати, що ми є, ми тут і ми разом, світ ловитиме нас, але спіймати не зможе.

Дощ йшов довго, але тепер він нарешті вдома

Очікування. Древо життя. Завершення. Якщо ти бачив цей мозаїчний триптих Густава Клімта5, то знаєш, що життя нескінченне, бо якщо не жінка продовжує його, то хто тоді? Великий поціновувач жіночої краси створив танцівницю із грацією Айседори Дункан і безліч з гілок дерева поруч завитків, а чорний птах на них – то вісник біди, якій виклик кидає застигла в обіймах пара справа. Знаєш, після довгого очікування щастя і подолання життєвих труднощів на шляху до нього, щоб стати справжнім, необхідно існувати в свідомості іншого.

Від очікування до завершення крутиться коло життя, а головний барометр правильності шляху – внутрішні відчуття. Інакше – маєш усі шанси стати лисицею з байок Езопа, яка хотіла дістати винограду гілку, а коли не вдалося, розізлилася до безпам’яття і почала втішати себе надією, що ягоди – кислі, завзято.

[5] Густав Клімт (1862-1918) – австрійський художник і графік, символіст.