Я вмію стрибати через калюжі: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Добре, — відповів я. — Завтра знову поїду.

29

Щодня я їздив на Промені до водопою. Я сам гнуздав і сідлав його, потім підводив до Боба, й той підсаджував мене, а милиці притуляв до стіни школи.

За кілька тижнів я вже навчився розслаблятись у сідлі і не так напружено тримався за луку.

Але я й досі не міг дати собі ради з поводами. Я не міг ні стримати коня, ані скерувати його в потрібному мені напрямку. Чи я шкутильгав на милицях, чи їхав у своїй колясці, я весь час міркував, що ж його робити. Увечері, перше ніж заснути, я вимудровував сідла з рухомими ручками, з бильцем, як у стільця, з ременями, щоб прив’язувати ноги до боків коня, та, коли сідав на Променя, розумів, що все це не допоможе. Вихід був один: навчитися триматись у сідлі без участі ніг!

За кілька ярдів від водопою я починав підганяти Променя, спонукуючи його йти легким клусом, а потім, поступово збільшуючи цю відстань, довів її врешті-решт до ста ярдів.

Така їзда була мені малоприємна. Мене добряче підкидало в сідлі, а напружувати ноги, щоб якось пом’якшити ці поштовхи, я не міг.

Діти спостерігали, як я вчуся їздити верхи, але не сміялися з мене. Вони звикли до того, що я все роблю по-своєму. Я дуже невпевнено тримався в сідлі й тільки якимсь дивом не падав. Та, помітивши, що я не боюсь впасти, вони втратили інтерес до моєї науки.

Хлопці, що їздили до школи на своїх поні, часто мчали додому учвал. Я дивувався з того, як легко вони тримаються в сідлі, і мене охоплювало гостре бажання навчитись їздити так само, як вони. Зрештою, хіба все, що до снаги їм, не до снаги й мені?

Проте моє тіло неспроможне було виконувати вимоги розуму. Місяць у місяць їздив я на Промені до водопою, але моє вміння їздити верхи не поліпшувалося. Щоб не впасти, мені доводилось, як і раніше, триматися за луку сідла, і я все ще не вмів правувати. Цілий рік я мусив задовольнятися тим, що їздив ступою або підтюпцем, аж доки одного дня вирішив перейти на чвал — хай навіть упаду.

Я спитав у Боба, чи легко всидіти в сідлі, коли кінь мчить учвал.

— Авжеж! — відповів він. — Сидиш собі, мов на конику-гойдалці. Це легше, ніж їздити клусом. Коли Промінь іде галопом, я навіть не одриваюся від сідла. В нього чвал не як у поні, а як у справжнього коня.

— А він перейде на чвал відразу, без швидкого клусу?

Боб запевнив мене, що перейде.

— Нахилися вперед і піджени його, — сказав він. — Тільки торкнися підбором, і він ураз піде учвал.

Того ж таки дня я зробив першу спробу. Неподалік від водопою дорога положисто бралася вгору. Під’їхавши до того місця, я швидко нахилився вперед і легенько вдарив поні «доброю» ногою. Він одразу пішов легким чвалом, я плавно загойдався в сідлі, свіжий вітер війнув мені в обличчя, й мені захотілося кричати від радості. За кілька ярдів од водопою Промінь пішов ступою, а потім зупинився й почав пити, а я розслабився в сідлі й відчув, що тремчу всім тілом.

Відтоді я щодня їздив учвал і сидів у сідлі цілком упевнено, навіть коли поні круто завертав у ворота школи.

Але я й досі тримався обіруч за луку сідла.

До водопою було дві дороги. Одна вела повз школу, а друга завертала в завулок і виходила до шосе. Цим завулком їздили рідко. В траві між огорожами ховалися покручені колії — сліди возів, що зрідка проїздили тут.

Одна огорожа являла собою чотири ряди колючого дроту, напнутого між стовпами. Попід нею бігла стежка до водойми, вторована худобою. Жмутки рудої шерсті стирчали на дроті там, де тварини, проходячи, черкались об колючки.

Мені не раз хотілось повернутися з водопою до школи цією стежкою, але я не міг скеровувати Променя в потрібному мені напрямку, тож доводилось їхати дорогою, яку він сам собі вподобав.

Одного зимового дня, коли Промінь напився, я різкіше ніж звичайно вдарив його каблуком, і він одразу помчав учвал, але цього разу чомусь обрав завулок.

Я зрадів. У цьому завулку я часто відпочивав, повертаючись від підніжжя Туралли, і в моїй уяві це місце завжди пов’язувалося з відчуттям утоми. Завулок поріс високою цупкою травою, милиці часто провалювалися в колію — пройти його мені було нелегко. Але тепер я дивився вниз на перешкоди, що миготіли піді мною, й радів з того, що так легко долаю їх.

Та ось поні збочив з колії й помчав стежкою, що вилася попід загорожею. Я не чекав цього. Тільки-но Промінь завернув на стежку, я зрозумів, яка небезпека загрожує мені, й щосили стис луку сідла — неначе цим міг примусити коника збочити зі стежки, якнайдалі від гострих колючок.

Але він скакав уперед, а я дивився на свою «погану» ногу, яка безпорадно хилиталася в стремені, й на колючки дроту, що миготіли за кілька дюймів од неї.

На мені були довгі бавовняні панчохи з резинками над коліньми. Моя «погана» нога під панчохою була забинтована, бо взимку її завжди обсідали болячки.

Глянувши вперед, туди, де стежка підходила зовсім близько до загорожі, я зрозумів, що за мить колючки почнуть шматувати мою ногу. Мені не було страшно — тільки прикро за власну безпорадність.

Я хотів був кинутися на землю. Набрав у груди повітря й наказав собі: «Падай!» — але впасти не наважився, бо уявив собі, що буде, коли я зламаю руку: я не зможу тоді ходити на милицях.

Перші колючки, зачепивши мою ногу, відкинули її назад, до боку поні, а коли стежка трохи віддалилася від загорожі, нога вивільнилась із стремена й зависла, хилитаючись, доки її знову зачепив дріт. Колючки роздерли панчоху та бинти, і я відчув, як по нозі заструменіла кров.

Все в мені заціпеніло. Я більше не дивився на ногу. Я глянув уперед, туди, де завулок кінчався й стежка звертала геть від загорожі, й приготувався терпіти біль у пошматованій нозі.