— Чули? З неділі він почне об’їжджати огирів!
Деякі дорослі розмовляли зі мною різко й неохоче, бо вражали, що з дітьми балакати — лише час марнувати: від них, мовляв, годі почути щось цікаве.
Водночас я пересвідчився, що бродяги й лісоруби — люди, звиклі до самотності, — самі часто ніяковіють і не знають, як поводитися, опинившись віч-на-віч з дитиною, але, відчувши, що та дитина ставиться до них приязно, охоче розмовляють з нею.
Таким був старий Пітер Маклеод, візник, що перевозив колоди з лісу за сорок миль від Туралли. Щотижня він, було, приїде з лісу на своєму важкому возі, перебуде неділю вдома, а тоді вирушає назад, широко ступаючи поряд із кіньми або стоячи на весь зріст на возі й насвистуючи яку-небудь шотландську пісеньку.
Коли я гукав до нього: «Добридень, містере Маклеод», — він зупиняв коней і заводив зі мною розмову, як з дорослим.
— Схоже, буде дощ, — казав він.
Я погоджувався — мовляв, справді схоже.
— А який ліс отам, куди ви їздите, містере Маклеод? — спитав я його одного разу.
— Густий, мов шерсть на собаці, — відповів він і додав, немов розмовляючи з самим собою: — Ох, і густий же, хай йому біс!
Він був високий на зріст, мав чорну лискучу бороду й дуже довгі ноги. Ходив він, похитуючи головою й горблячись, так що великі його руки висіли спереду тіла. Батько якось сказав, що старий Маклеод підводиться зі стільця так, як ото розкривається трифутова складана лінійка, але батько любив його й казав, що Пітер — людина чесна, а битися вміє, як тигр.
— Коли він у добрій формі, ніхто в окрузі його не подужає, — казав батько. — Після кількох кухлів пива він будь-кого потовкмачить. У старого Пітера вдача лагідна, але м’язи залізні, і як він уже кого молосне, то на ногах той не встоїть.
Слухаючи Пітерові розповіді, я уявляв собі ліс казковим царством, де між дерев весело стрибають кенгуру, а ночами шурхотять опосуми. Незайманий ліс — як мені хотілося побувати в ньому! Пітер так і називав його «незайманим» — бо дерева в ньому досі не знали сокири.
Але до лісу цього було так далеко! Пітер два з половиною дні добувався до табору лісорубів, і цілий тиждень йому доводилося ночувати коло свого воза.
— Ех, хотів би я бути на вашому місці, — сказав я йому.
Стояв вересень, наступного дня розпочиналися тижневі шкільні канікули.
Я під’їхав слідом за Пітеровим возом до водопою — подивитись, як він напуває п’ятьох своїх коней. Він одніс відро двом корінним, а тоді спитав:
— Чому?
— Я б тоді побачив незайманий ліс.
— Та зажди ти! — гримнув він на кобилу, що нетерпляче тицялася мордою у відро.
Кобила почала гучно втягувати воду.
— А я б узяв тебе з собою. Мені потрібен надійний помічник. Атож, я б залюбки взяв тебе з собою.
— Справді? — вигукнув я, неспроможний приховати збудження.
— Авжеж, — відповів він. — Тільки ти спитайся в батька, чи він тебе відпустить.
— А коли ви їдете?
— Завтра вранці, о п’ятій. Прийдеш о п’ятій — візьму тебе з собою.
— Добре, містере Маклеод, — сказав я. — Дякую, містере Маклеод. Я буду у вас о п’ятій.
І я негайно помчав додому, чимдуж налягаючи на важелі.
Коли я розповів батькам, що містер Маклеод погодився взяти мене з собою в ліс, батько здивувався, а мати спитала:
— Ти певен, що він не жартує, Алане?
— Авжеж, не жартує, — скоромовкою відповів я. — Він бере мене помічником. Ми з ним давні приятелі. Він сам так каже. Ти, каже, тільки спитайся в тата, чи він тебе відпустить.