На скрижалях історії: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Боротьба з будь-якими проявами злочинності — від звичайних крадіжок до контрреволюційної агітації — покладається на вільнокозачі сотні. [38]. Біда в тому, що спираючись на власне розуміння порядку, закону й справедливості, Вільне козацтво неминуче провокує конфлікти з повітовою владою. Особливо казуїстичною виглядає боротьба Вільного козацтва проти свого головного «конкурента» — сільських міліційних відділків. З особливою гостротою, крім Звенигородщини, вона розгорнулася в Чигиринському, Черкаському, Київському, Бердичівському та Липовецькому повітах.

Рішення 1-го Всеукраїнського з'їзду на місцях намагаються негайно втілити в життя. Повітові вільнокозачі отамани приймають рішення про негайну ліквідацію органів міліції й передачу їхніх повноважень і матеріального забезпечення Вільному козацтву.

5 листопада відбувся Перший повітовий з'їзд Вільного Козацтва Чигиринського повіту. Він постановив звернутися до Центральної Ради з вимогою негайно замінити міліцію організованим Вільним козацтвом і передати в його розпорядження кошти, які раніше відпускалися для утримання правоохоронних органів [67].

Заслухавши багато промовців, з'їзд постановив якомога швидше організувати козацтво по селах повіту. Для охорони поміщицьких маєтків, котрі вже переходять до рук трудового народу, а також задля подолання небезпечної роботи злочинних елементів організувати «Бойовий курінь» Вільного козацтва в м. Чигирині. Вибрати повітову Раду Вільного козацтва, котра повинна виробить Статут про дисципліну й традиції всього Вільного козацтва в Чигиринському повіті. Рада повинна складатися з представників Вільного козацтва Чигиринського повіту, а також з авторитетних компетентних осіб у цій справі й в організації взагалі. Вона керуватиме всіма справами в повіті.

Після цього приступили до виборів Повітової Козацької ради. Одноголосно обрані: головою Микита Кравець, його товаришами Андрій Гуля, Логвин Панченко, писарем Петро Васіч, скарбником Дмитро Черниш. Крім того, вирішено обрати старшину бойового куріня. Отаманом стали Іван Солонько, осавулом — Грицько Луб'яний. Рада має право кооптувати членів, але приймати у свої ряди з правом дорадчого голосу [66, 2].

Аналогічні рішення приймаються в листопаді — грудні 1917 року на волосних і повітових з'їздах Вільного козацтва Черкаського, Липовецького й Бердичівського повітів. [42]. Мотивація подібних намірів різна. У Черкаському повіті домінує «революційний» підхід.

6 листопада 1917 року відбулося засідання Козачої Ради Чигиринського повіту. Вирішено для бойового куріня взяти по одному чоловіку від кожного села. Доручено отаманові В. Солоньку організацію бойового куріня, його муштрування, як виконавчому органові постанов Повітової Козацької Ради. Кошти на обзаведення канцелярії й взагалі кошти вирішено позичить у повітового комітету Селянської Спілки сто карбованців.

Прибуваючі кошти вирішено класти в касу дрібного кредиту при повітовій Народній Управі. У скарбника ж грошей повинно бути до 500 карбованців. Постановлено видати відозву до населення Чигиринського повіту про допомогу коштами повітовій раді. [68].

За наказом Чигиринського курінного отамана сформована й озброєна сотня Вільних козаків у Кам'янці (щоправда в сотні було всього біля 60 чоловік). [73]. Поряд із козаками, які самочинно розпоряджались у селі, стала орудувати бандитська зграя братів Муштів, які тероризують і грабують населення. Захопивши майно в поміщицькому маєтку Давидових, вони організували продаж його з аукціону, забираючи гроші у власні кишені.

IV

Іноді потрапляє Іван у караул і до Педагогічного музею, де міститься Центральна Рада. Доводиться бачити професора, голову Центральної Ради Михайла Грушевського з білою розкішною бородою, українського письменника, очільника Генерального секретаріату Володимира Винниченка, військового міністра Української Народної Республіки, генерального секретаря військових справ Симона Петлюру в студентському картузі та інших. Щоденно зустрічає кореспондентів, дипломатів, купців й інших ділових людей.

Одного вечора стояв Іван у наряді. З сусіднього кабінету вийшов Михайло Грушевський, одягаючи на ходу пальто. Застібаючи ґудзики, зупинився біля вартового й поцікавився:

— Звідки, служивий, родом будете?

— З Чигиринського повіту, з села Вербівка, що біля Кам'янки.

— О! Землячок! — Погладивши свою розкішну білу бороду й поправляючи пенсне, розчулено промовив Грушевський.

— Мій рід веде свої корені з Чигиринщини. Дід Федір служив паламарем у Святотроїцькій церкві села Лубенці, а батько народився вже в Чигирині в 1830 році. А сам я, молодий чоловіче, колись бував у вашій Кам'янці, ще молодим, будучи аспірантом Київського університету на запрошення свого троюрідного брата Григорія Миколайовича Грушевського. Він учителював у Кам'янці. Улітку 1892 року хрестили в церкві його первістка, а мого племінника Сергія, а я був його хрещеним батьком.

Ще трохи вони побалакали про життя-буття, аж тут тривожно задеренчали телефони, Грушевського покликали до його кабінету. З напіввідчинених дверей канцелярії Іван почув балачку, що в російському Петрограді відбувся більшовицький переворот...

7 листопада 1917 року збройним переворотом у Петрограді Тимчасовий Уряд скинули й владу захопили більшовики.

У небачених масштабах розростається анархія. Тероризують населення солдати з розваленого більшовицькою пропагандою фронту. Селяни, яким близько до душі популістські більшовицькі лозунги «Грабуй-награбоване!», захоплюють економічні землі й розграбовують поміщицькі господарства. На звичайне явище перетворилися розправи в економіях, грабежі на вулицях і залізницях. Київські газети повідомляють про них у щоденних рубриках: «Анархія в Київській губернії».

Незабаром після того, як кам'янські поміщики Лев Олексійович і Маріанна Давидови виїхали з Кам'янки до Києва, почалися нашестя на їх кам'янську садибу. Щодня приходять якісь «представники», обдивляються льохи й підвали, льодовні, комори, шукають кулемети, зброю, обмундирування, які нібито ховають власники Кам'янки.

Не знайшовши нічого, продовжують свої візити й беруть усе, кому що заманеться. Сукно з обіднього столу подобається одним, іншим — фіранки, з яких дівчата роблять собі сукні. Потім вирішили, що прислуги занадто багато для однієї старої поміщиці й вигнали всіх, крім покоївки Олександри.

По домівках і дворах розселилися якісь мужики. Вони спустошують винні погреби й пиячать цілими днями. Баби в'їжджають у двір зі своїми возами, забирають спочатку все, що є в дворі, бочки, дрова, борошно в коморах, заготовки, варення, худобу. Тітка Лева Олексійовича Давидова ще не вмирає. Коли не в забутті, то все допитується:

— Що робиться навколо мене? Де всі поділися?

Її заспокоюють, говорять, що всі живі-здорові, а вона повертається до того місця, де раніше завжди стояв у кіоті родинний образ Спасителя в золотій ризі, той самий, який із декабристом Василем Львовичем Давидовим був у Сибіру, і все хреститься й молиться. Сам же образ із розворохобленої революцією Кам'янки Маріанна Давидова забрала до Києва, від гріха подалі.

У кінці листопада Олександра Василівна померла. Селяни вже капітально розбирають садибу й добро. З будинку виносять меблі, крісла, баби тріумфально їдуть возами через усе село, розтягуючи добро по своїх хатах.

Слава Богу, не побачив цієї «світлої ідилії омріяної свободи» декабрист Василь Львович Давидов, який за романтичні революційні ідеї визволення цих же селян, що зараз грабують його колишній маєток, дарма загубив своє життя на довічній Красноярській каторзі.

V

Під тиском обставин Центральна Рада 7 листопада 1917 року проголошує 3-й Універсал про створення Української Народної Республіки (УНР). Не відступаючи від обіцянки не порушувати цілости Росії, Центральна Рада знову з упертістю самогубців підтверджує вірність Московії, а проголошену Українську Народну Республіку пов'язує в федерацію з неіснуючою «демократичною Росією». Цю обіцянку сформулювали так:

«Однині Україна стає Українською Народною Республікою. Не відділяючись від Російської Республіки й зберігаючи єдність її, ми твердо станемо на нашій землі, щоб силами нашими помогти всій Росії, щоб уся Російська Республіка стала федерацією рівних і вільних народів».