На скрижалях історії: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Зготовила мама вранці поснідати. Сіла сім'я до столу, а на думці в кожного лише одне, чи знову зустрінуться чи побачаться взагалі? Змовили молитву крізь сльози, наче когось ховали. А коли Іван виходив із хати на подвір'я, мама заголосила:

— Хай відступляться на твоєму шляху, синку, вогонь і води, хай пронесе тебе мимо прірв і драговин, хай не дотягнеться до тебе ні лихе око, ні рука ворожа! Аби ти ніколи на зле місце не ступав!

Старости Вербівки й сусідніх сіл добули для новобранців хороших санних підвід. У царині села зібралось проводжати їх усе село, а окрім того тут зупинились новобранці з інших навколишніх сіл. Так проводжали всіх мобілізованих на війну. Неньки цілували синів, дівчата шепотіли останні пестливі слова своїм коханим. Мама віддала Іванові торбинку з домашнього небіленого полотна, мовила:

— Там трохи сала й коржики, більше нічого дати, а рушничок то Марія вишивала, буде тобі на згадку.

Батько дав три карбованці сріблом і дядько Корній карбованця. Він привіз Іванові з фронту, неоціненний скарб: «Історію України-Русі» М. Аркаса, «Кобзар» Т. Г. Шевченка, два томи Яворницького, які прихопив, коли в Львові громили бібліотеку. Не встиг ще хлопець їх прочитати.

По телепинській дорозі з піснями приїхали новобранці з інших сіл. З ними прибув і волосний старшина з медаллю на грудях. Відразу гукнув:

— Ану, підводи з новобранцями, рушай, бо до Чигирина шістдесят верст.

До Івана підбігли сестри, він зо всіма почоломкався. За лічені хвилини валка зрушила з місця й скигливо заскрипівши на морозі полоззями, поповзла вужаком за саньми старости. У молочно-димних, імлистих притясминських обіччях відбивалися вистуки кінських копит, пускалася тихо пороша на землю, поколювала голчастою памороззю. Снігосійний простір навівав дрімоту. Усю дорогу їхали мовчки.

III

Повітовий центр Чигирин від напливу люду ізусюд виглядає як сорочинський ярмарок. Тут гамірно, говірко. У воїнського начальника всіх оглянули, розділили по командах. Дали обідати посеред двору, на столах збитих нашвидкуруч із неструганих дощок. Отримали на дорогу харчові пайки. Згодом, під командою старшого унтер-офіцера й єфрейтора, новобранці помаршували на станцію Фундукліївку, кілометрів двадцять від Чигирина. Тепер вони цілком підлягають своєму начальнику москалю — старшому унтер-офіцерові й навіть єфрейторові. На станції ввечері погрузились у теплушки, пристосовані для перевезення солдат, і рушили в дорогу. Уже знають, що повезуть їх у Саратовську губернію. Вербівчани попали в одну теплушку, не було з ними лише одного Галушки Івана, якого призначили ще в Чигирині в іншу команду, нібито гвардійську.

Приїхали в Саратовщину й розташувалися в місті Аткарську. Зима, сніги, ударили морози. Помістили всіх у приміщенні кінотеатру «Радій». Двоповерхові нари, у приміщенні тепло, півтораметровий портрет царя Миколи II на стіні. Зранку новобранців вишикували надворі, перелічили.

— Може в кого є скарги чи в дорозі що трапилося? — запитав офіцер.

Семен Костенко, товариш Івана, підняв руку.

— Кажи, що там у тебе?

— Супроводжуючий унтер-офіцер для чогось зібрав по карбованцю з кожного новобранця...

Крижані очі в офіцера заворушилися лиховісно:

— Зараз він ці гроші вам поверне, — відповів він і гукнув: — Роздай гроші, Чесалін, зараз же по списку...

Той скривився, як середа на п'ятницю, його буцмате лице вкрилось червенем, вирячився очманіло на Семена, як баран на нові ворота, переступив із ноги на ногу, але змушений був винести чемоданчик і почав повертати новобранцям гроші, які він із них зібрав.

Аткарськ — місто невелике, але гарнізон тут досить значний. За містом у степу побудовані бараки для запасного полку та й в самому місті багато будинків пристосували під військові об'єкти. Є тут і козацька частина, яка виїжджає на муштру на мохнатих низеньких конях. Усі вершники азіатського типу — косоокі. Новоприбулих розділили поротно. Дістали призначення в навчальну команду вчитися на унтер-офіцерський склад для армії Семен Костенко, Іван і ще четверо з сусідніх сіл. Видали обмундирування, поставили на котлове забезпечення. Носять новобранці погони, обшиті штрих-пунктирним кантом. Вони — вільновизначені.

Уже зима запанувала на степових безмежжях Саратовщини. Розгулюють на роздоллях завірюхи й колючі вітри. Засніжило-завіхолило, випали глибокі сніги. Стогнуть береги закутої в кригу річки Медведиці притоки Волги. Поволі підступають різдвяні морози. Жально поскрипуючи перемерзлим гіллям, шумлять-гудуть за вікнами дерева.

Уперше в своєму житті зустрічає Іван Різдво Христове не вдома в батьківській хаті, а сам, у далекій чужині. Заступив у наряд, а на душі тоскно. Думки біжать через голову, як мчать через степ дикі коні: ледве встигає Іван їх ловити. Але й зловлені вони стрімко вириваються з його рук і мчать кудись стрімголов... Заплющив очі й повіяло на нього теплом далекого часу. Бачить: біжать через вербівський степ кентаври з його обличчям. Знайому мелодію вибиває тупіт їх копит і вона нагадує Іванові щось таке рідне, щемно-тепле й далеке... Світ найяскравіше відчувається все-таки в босоногому дитинстві. Згадалася Україна, рідне село Вербівка, різдвяні свята й розповіді діда про староукраїнські звичаї... Споконвіку в Україні люди в цей день словами й ділами своїми, різними магічними діями, усією обстановкою намагаються створити ілюзію багатства, мирного, спокійного й щасливого життя в своїй домівці.

І тут же в Івановій свідомості прорізаються нові живі картинки: батьківська хата, мерехтять миттєвості з минулого. Поволі вкутує його срібним димом тепло спогадів і дитинства, куди вже не повернешся, хіба що в думках і снах. Постає мамин образ. Її невсипущі руки роблять усе самі, вергають рогачами горшки в печі, доять корову, перуть, тчуть, доглядають і обшивають дітей, порають ниву.

IV

Удосвіта, коли новий день сріблястим проблиском ще тільки намагається зазирнути до хати крізь помережані морозом шибки, мама, тричі перехрестившись, стає до сонця обличчям і викресає «новий вогонь». Розпалює ним у печі дванадцять полін, які припасла й висушувала спеціально для цього впродовж дванадцяти днів останнього місяця. Тісто на хліб підійшло добре й дражливо пахне на всю хату.

Коли в печі запалахкотіли, потріскуючи, сухі дрова, а черінь задихала, запашіла гарячінню, мама пов'язується хусткою й засукавши рукава заходиться готувати дванадцять страв для свят-вечері. Узвар наставила, варить квасолю, горох, смажить рибу, капусту, розкачує варяниці, наліплює вареників, готує гриби, бараболю, гречану кашу на конопляному молоці, начинює пшоном голубці, пече макові коржі, з товченої пшениці варить кутю. Мамі допомагають діти, а старша дочка Марія — найбільше.

Вечерю треба зробити хоч і багатою, але пісною й мама використовує в ній плоди городу й поля, які є найголовнішими, ніби звітує новому рокові за минулорічний достаток. У цей час батько напоює худобу, дає їй пахучого свіжого сіна, підстеляє свіжої соломи. Потім одкидає сніг від хати, розчищає стежку до кузні й уважно оглядає все домашнє господарство.

Усе, що є в дворі, повинно урочисто зустріти святвечір на своєму місці. Удома треба бути всій родині.

— Спаси Боже, — як казав дід Андрій, — цієї ночі заночувати не вдома, будеш потім цілий рік валандатись десь по світах. Боже борони з ким-небудь сварку затіяти цього дня! Насупроти, з ворогами треба помиритися, щоб у домівці й поза нею було мирно в новому році.

Згадав Іван, як колись, дід переповідав стародавнє українське повір'я:

— На святвечір на таємну вечерю до своїх матерів злітаються духи всіх забутих і пропалих безвісти дітей, мертвих і живих, і перешкодити цьому не можуть ніякі мури кам'яні й брами залізні, ніякі кордони й відстані.