4 лютого 1918 року в Дарниці під Києвом головнокомандуючий фронтом в Україні Муравйов видав наказ: «Нещадно знищувати всіх офіцерів, гайдамак, монархістів, усіх ворогів революції» [2, 153-154.]. А 6 лютого скомандував загальний наступ на Київ. Зупинити цю страшну навалу ординців малочисельна українська армія УНР була неспроможна.
25 січня 1918 року вночі урядовці УНР накивали п'ятами з Києва до Житомира, зоставивши армію напризволяще. М. Грушевський печалувався за спаленою бібліотекою, хоч пізніше на похованні героїв Крутів ректиме латиною: «Солодко вмирати за батьківщину». Симон Петлюра зберігав позитуру ображеної дружини. Військовий міністр Микола Порш покладався на самооборону. Павло Скоропадський пішов у відставку ще в грудні 1917 року.
Цього не знала армія оборонців Української Народної Республіки. Щоб отримати вказівки від керівництва Центральної Ради й узяти участь в обороні Києва, цієї ж ночі до столиці з Білої Церкви мчало крізь хурделицю авто командувача 1-го Українського корпусу Якова Гандзюка. З ним їхали начальник штабу генерал Яків Сафонов і керівник оперативного відділу полковник Олександр Гаєвський. За шість кілометрів від Києва їх усіх ґвалтом, зненацька захопила кулеметна застава більшовиків. А наступного дня, 26 січня 1918 року, після п'ятиденного масованого артобстрілу (до 15 тис. снарядів) до Києва вступила 10-тисячна російсько-більшовицька орда. При штурмі міста застосовувалися отруйні гази. Полонених допровадили до резиденції Михайла Муравйова. Колишній царський підполковник запропонував генералам і полковнику:
— Ви грамотні офіцери, я вам пропоную перейти на нашу сторону.
Але всі відмовилися. Розлючений стійкістю українських командирів Муравйов наказав їх розстріляти. Моряки заволоділи всіма особистими речами генералів і пригнали їх до будівлі Олексіївського військового інженерного училища на Печерську. Це було одне з численних місць більшовицьких розстрілів. На схилі поблизу стін училища змусили полонених повернутися до катів спиною. Генерал Гандзюк обурився:
— Що? Совість не дозволяє дивитися нам у вічі!
Він покинув цей світ не одразу. По-звірячому добивала матросня цього двометрового велетня, дванадцять багнетних поранень нарахували на його тілі. Опісля в одній із братських могил влітку 1918 року розпізнали тіло генерала Я. Гандзюка. Поховали його у Видубецькому монастирі на схилі Дніпра. Зробили напис на дубовому хресті.
Червоний терор кривавої муравйовщини забрав життя генералів Б. Бобровського, О. Розгіна, Я. Сафонова, М. Іванова та інших.
X
Більшовицька армія більше скидається на банду, ніж організоване військо. Її очільник полковник Муравйов, при ньому відомий кронштадтський матрос Рошаль. Це цілком пригожі ватаги для банди, яку являє собою москальський набрід люмпен-пролетаріату, що завойовує Україну... Столицю Української Народної Республіки ці ординці буквально затопили в крові тисяч городян. У перший же день розстріляли понад три тисячі чоловік... А в цілому близько 5 тисяч мирних жителів. По місту їздить броньовик з написом «Смерть українцям!», орда тероризує громадян.
Більшовики напосідливо намагаються знищити все, пов'язане з українською армією. Ці перші дні сповнені жаху й крові. Завойовники здійснюють систематичне побиття всіх, хто має чи мав будь-який зв'язок з українською армією або з колишніми царськими офіцерами.
Солдати й матроси, обвішані кулеметними стрічками й гранатами, сновигають від хати до хати, проводять обшуки й забирають військових. У палаці, де розташувався штаб, відбувається короткий суд і тут же, в царському саду, розправа.
Почалися чорні дні нечуваного червоного терору. Скільки «золотої молоді» — офіцерів, що колись танцювали в салонах і пишалися золотими погонами, загинуло без будь-якої причини, а інколи просто за лаковані чоботи або нові рейтузи.
Розстріляних складають в анатомічному театрі. Він переповнений голими трупами, у багатьох на плечах вирізана шкіра в формі еполетів і лампасів на ногах. Кияни ходять туди розшукувати рідних.
У дворі Гранд-Готелю стоїть вантажівка й на неї солдати складають пляшки з винного льоху. П'яні втікають з украденими пляшками шампанського, інші влаштували бійку біля воріт, поки по Хрещатику дефілюють стародавні гармати, з цейхгауза. Зверху сидить п'яна солдатня, ряджена в стародавні мундири — макаберний маскарад під музику розстрілів у багатьох сусідніх дворах.
Відраза й жах охопили жителів Києва. Усе здається неприродним і безглуздим, важко вірити в реальність того, що відбувається. Страхам киян немає меж. Поки що уцілілих чоловіків, дружини бояться випускати на вулицю, радять надіти сині окуляри, щоб їх не впізнавали. Багатих заручників хватають прямо на вулиці серед білого дня, і якщо за них в строк не виплачують викуп — безжалісно розстрілюють.
З перших же днів нова влада оголосила про здачу зброї. Здають не всі, закопують, замуровують в стіни, разом із різними документами й сімейними цінностями... Неможливо збагнути й завбачити, кого й за що скарають на горло сьогодні чи завтра...
До цього більшовиків ніхто не знав і близько не бачив. Це було щось зовсім нове й таке диявольське, що не піддається ні аналізу, ні логічному поясненню! Так збігли три тижні.
Кам'янські поміщики Давидови, які перебувають у Києві, уже перегодом дізналися, що за цей час в їхньому маєтку в Кам'янці все розтягли. Селяни позаймали будинки, розхапали худобу. Корови, які в поміщиків добре доїлись, у селян перестали давати молоко.
— Давидовша відьмою була, — пащекують кам'янські баби. Але й утямки не можуть собі взяти, що спосіб утримання, корм і догляд стали не ті.
Тільки за перші три тижні в Києві вбили 2576 молодих офіцерів. По 10-15 трупів, накиданих навалом на підводи, у спотворених позах, залитих кров'ю, везуть ломовики через усе місто. Окрім офіцерів, більшовики вбили безліч лікарів і представників духовенства, між ними відомого в місті хірурга Бочарова. Та ж доля спіткала лікаря Рахліса. Самочинно, огидно й безглуздо розстріляний митрополит Київський і Галицький Володимир.
На київську буржуазію наклали контрибуцію в 5 млн руб. на утримання совітських військ. Муравйов запеклий противник «українізації». Портрети Шевченка зривають зі стін і топчуть ногами. Розмовляти на вулицях українською мовою, носити вишиванку або мати чоботи стало небезпечно.
«Стати червоним Наполеоном!», «Бути безжальним!» «Ненависть до всього українського» — ідеї-фікс Михайла Муравйова.
У січні 1918 року він очолює більшовицькі частини, які беруть участь у захопленні Харкова, Полтави, Києва, командує червоними військами в боях під Бахмачем і Крутами.
Після зайняття Києва червоні російські частини в середині лютого просунулися в південному напрямку. Більшовики і їх прихильники почали створювати по селах у повітах комітети бідноти й ревкоми.
За наказом В. Леніна ревкомівці й комбідівці разом із пришлими червоногвардійцями в Україні в першу чергу відбирають в українських селян хліб, такий необхідний для конаючого з голоду революційного Петрограда. Реквізиція зерна по всій Україні проводиться такими жорстокими методами, що з метою самооборони формуються селянські антибільшовицькі повстанські загони. Радянська влада цього разу проіснувала в Києві недовго.
Розділ VI
I
3 15 грудня 1917 року в ході Першої світової війни діє перемир'я. Більшої анархії уявити неможливо. Покинувши фронт, озброєна, збільшовичена багатомільйонна орава пре, хто куди хоче. Змітає на своєму шляху все, що нагадує благополуччя, насаджує владу більшовиків і топить у крові тих, хто піднімає на неї руку. Положення українського уряду тяжке й безвихідне. Уряд і Рада сидять запертими в Житомирі не маючи військ. За ними пішла лише жменька українських солдат — всього 2000 чоловік. На шосе в Рівному більшовики. До Бердичева підступають більшовицькі війська з Козятина-Фастова, а до Коростишева — з Києва. «Панівна демократія» Житомира зустріла Центральну Раду й уряд дуже непривітно, натякаючи на те, щоб вони забиралися з міста. У цій ситуації Рада звернулася до німців із проханням надати для допомоги українські загони галичан-січовиків і сформовані в німецьких таборах загони військовополонених-українців.
Але німці пропозицію відкинули й замість цього висунули свій план — допомогти німецькими регулярними військами. Рада погодилася. 9 лютого 1918 року в Бресті уряд УНР уклав із Німеччиною, Австро-Угорщиною, Болгарією та Туреччиною мирну угоду. Четвертний союз зобов'язався допомогти Україні позбутися російських більшовиків. 19 лютого 1918 року союзники розпочали в Україні військові дії проти росіян.