Лінкольн у бардо: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

У ранній юності я з’ясував, що маю певну схильність, яка мені здавалася цілковито природною, ба навіть чудовою, але для інших — для мого батька, матері, братів, друзів, учителів, священників, дідусів і бабусь — ця моя схильність ані природною, ані чудовою не була; навпаки, вони вважали її збоченою та ганебною. Тож я карався і не знав, що маю робити: невже й справді треба цю схильність відкинути, одружитися і приректи себе на, скажімо так, постійне невдоволення? Я хотів бути щасливим (як на мене, щасливими хочуть бути всі), а тому зав’язав невинну — ну, гаразд, доволі невинну — дружбу з одним хлопцем у школі. Проте вже невдовзі ми збагнули, що жодної надії для нас немає, і відтак (опускаю тут деякі подробиці, і невдалі спроби, і намагання розпочати все спочатку, і щиро прийняті рішення, і порушення цих рішень — там-таки, в кутку… е-е, возівні, і таке інше) якось пополудні, через день чи два після однієї гранично відвертої розмови, коли Ґілберт заявив про свій намір «жити надалі правильно», я приніс до своєї кімнати різницького ножа й, написавши по записці батькам (основна думка: вибачте) і йому (я кохав, тож іду з почуттям повноти), присів над керамічною ванночкою і люто перетяв собі вени на зап’ястях.

Від кількості крові та її несподівано разючого червоного кольору на тлі білої посудини мене аж замлоїло, і я очманіло опустився на підлогу. Тієї миті — говорити про це трохи ніяково, але, хай там як, сказати треба, — так от, тієї миті я передумав. Тільки тоді (однією ногою вже, так би мовити, там) я раптом збагнув, яке ж усе навколо невимовно прекрасне — і створене з неймовірною точністю власне для того, щоб дарувати нам насолоду; ще я побачив, що був буквально за пів кроку від того, щоб змарнувати дивовижний дар — можливість щодня чудуватися мало не безмежним чуттєвим раєм, величним торговищем, куди з любов’ю постачають усе досконале й витончене: комашині рої, що витанцьовують у скісному промінні серпневого сонця; трійко чорних коней, які стоять голова до голови у полі, майже по коліна у снігу; запах яловичого бульйону, що його доносить вітерець з розфарбованого помаранчевими відблисками вікна прохолодного осіннього…

^{роджер бевінс ііі}

Добродію… Друже…

^{ганс воллмен}

Я… я знов узявся за своє?

^{роджер бевінс ііі}

Еге ж.

Передихніть. Усе гаразд.

Гадаю, ви трохи бентежите нашого новоприбульця.

^{ганс воллмен}

Дуже перепрошую, юний добродію. Мені лише хотілося ось так, на свій лад, вас привітати…

^{роджер бевінс ііі}

«Від кількості крові» вас «аж замлоїло», ви «очманіло опустилися на підлогу» і «передумали».

^{ганс воллмен}

Саме так.

Від кількості крові і її несподівано разючого червоного кольору на тлі білої посудини мене аж замлоїло, і я очманіло опустився на підлогу. І тієї миті передумав.

Надіятися я міг тільки на те, що мене знайде хтось зі слуг, тому пошкандибав до сходів і кинувся вниз, а звідти зумів якось доповзти до кухні…

Де залишаюся ще й досі.

Чекаю, аж мене знайдуть (лежу долі, головою до печі, до щоки прилипла шкуринка помаранчі, поряд валяється перевернутий стілець) і оживлять, щоб я міг підвестися і прибрати весь цей жахливий безлад, який накоїв (матері це точно не сподобається), а тоді вийти, новою і сміливішою людиною вийти у той чудовий світ і почати жити! Чи віддаватимусь я своїй схильності? О, так! І робитиму це зі смаком! Опинившись на волосині від того, щоб утратити все, я тепер звільнився від усілякого страху, вагання та сором’язливості, тож, повернувшись до життя, маю намір благоговійно мандрувати землею, ковтати, вдихати й пробувати все, що заманеться, і любити кого сам захочу; торкати і куштувати дивовижі цього світу (а часом просто, затамувавши подих, стояти серед них), споглядати, приміром, пса, що заснув у трикутному затінку від крони дерева і ворушить уві сні лапами; схожу на піраміду купку цукру на стільниці з чорного дерева, яку поступово, кристалик за кристаликом, перебудовує на свій манір непомітний протяг; хмару, що, наче корабель, пропливає над округлим зеленим пагорбом, на вершині якого бадьоро витанцьовує на вітрі шерег розвішених на мотузці барвистих сорочок, тимчасом як унизу, у місті, розгоряється багряно-блакитний день (достеменне втілення музи весни), а кожне поросле росяною травою і пройняте квітами подвір’я мало не божеволіє від…

^{роджер бевінс ііі}

Друже.

Бевінсе.

^{ганс воллмен}

«Бевінс» мав кілька пар очей   І всі вони знай зиркали то в один бік, то в інший   Кілька носів    І всі вони знай нюшили   Його руки (їх у нього теж було кілька пар, або ж вони були такі швидкі, що здавалося, ніби їх багато) теж рвучко рухалися то туди, то сюди, хапали то те, то се, і підносили до обличчя з вельми зацікавленим

Трохи моторошно

Розповідаючи свою історію, він наростив собі стільки додаткових очей, носів і рук, що решта тіла за ними просто зникла   Очі — наче виноградини на лозі   Руки мацають очі   Носи нюхають руки

І порізи на кожнісінькому зап’ясті

^{віллі лінкольн}

Новоприбулець сидів на даху свого хвороб-дому і зачудовано витріщався на містера Бевінса.