Любовні елегії. Мистецтво кохання: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Публій Овідій Назон

Любовні елегії. Мистецтво кохання

Грайливий світ Овідієвих «Любощів»

Один із грудневих днів 8 року н. е. став для Овідія, як сам він скаже, останнім у його житті, останньою, принаймні у Римі, — й ніч. Поетові, що гостював у свого приятеля на Ельбі, посланець вручив наказ негайно стати перед очі Августа. Були з уст земного Громовержця «гнівні слова», що їх почув (та чи міг у ту хвилину щось чути?) справді наче громом з ясного неба вражений поет. Розмовляли віч-на-віч, тож гнівні слова канули в небуття: для Овідія — це заборонена тема. У писаних на засланні «Скорботних елегіях» — лиш натяки на щось випадково побачене, на якусь помилку (error) чи провину (culpa), але, — на цьому вигнанець особливо наголошує, — не злочин (scelus)… Потім була уже згадана, описана у «Скорботних елегіях» (І, 3)[1], остання ніч у Римі, була сповнена небезпек, надто буремним зимовим морем, дорога до місця заслання — в містечко Томи (Північно-Західне Причорномор’я, нині Констанца в Румунії), куди ледве сягала влада римських провінційних намісників: Добруджа входила на той час до складу залежної від Риму фракійської держави одрисів, тож і видавалась римлянинові ця місцина краєм світу. Була самотність поета, що опинився в чужомовному середовищі суворих, напівдиких племен ґетів і сарматів.

Але був «найкращий лікар» — час: на засланні поет таки прожив десять років свого життя, а не просто «вмирав». Була — Муза його скорботної поезії. І хоч як нарікав її обранець на самотність, на холод, на небезпеки, були — люди: з перебігом років він і тут знаходить тепле слово для томітів, які, попри суворість звичаїв, із співчуттям поставились до поета, головне ж — вивчає ґетську мову і навіть пише нею: «Тут я чужинські слова в розміри наші кладу», — читаємо у «Листах із Понту». Було — Провидіння: з життєвою й творчою радістю, якою повнилось Овідієве, римське, п’ятдесятиліття (славними були вже його «Любовні елегії» — «Любощі», «Мистецтво кохання», «Метаморфози», «Фасти»), мала «обійнятись» журба — його засланецьке десятиліття, що принесло «співцеві любові, богів і вигнання» не лише широку славу, а й глибоке спочування прийдешніх поколінь, надто в Україні, де віддавна знають, що таке кривда, що таке журба й холодні засланецькі дороги: Шевченко, чиї «Думи» так глибоко перейняті Овідієвими «Скорботами», назве їхнього автора «найдосконалішим творінням всемогутнього Творця вселенної».

Отож, «нема зла, щоб на добре не вийшло». Реалізував те зло, Овідієві страждання, як уже згадано, сам Октавіан Август, принцепс, себто «перший з-між громадян», насправді ж — єдиновладець, імператор. Поклавши край кровопролитним, що тривали ціле століття, громадянським війнам, здобувши рятівну для Риму перемогу над Антонієм і Клеоптрою у вирішальній морській битві коло Акцію (31 р. до н. е.), він повертає Римові довгожданий мир — Pax Romana: сенат, що на той час фактично виконував політичну волю Августа, в дев’ятому році до н. е. спорудив і освятив Вівтар Миру (Ara Pacis) на знак того, що доба римського миру, врешті, настала. Здобувши перемогу над Сходом, Рим відкрився світові, сам у своїй імперській неосяжності став світом; наче доказ цього — гра слів: urbs, urbis, Місто, також Рим, перегукується з orbis, круг, світ («Urbi et orbi» — Римові й світові): «orbis in urbe fuit» (світ весь у Римові був), — зауважує сам Овідій… «Сонце щедре, ти, що нам дні чергуєш / Повозом ясним і з висот проміння / Ллєш, — не бач, не знай понад Рим нічого / Більшого в світі», — виспівував хор хлопців і дівчат перед храмом Аполлона на Палатинському пагорбі «Пісню вікового свята», яку склав чільний римський лірик Горацій для загальноримських урочистостей з нагоди чергового, пройденого Римом вікового шляху, торжества, що збіглося з десятиліттям правління Августа: був це 17 рік до н. е. Десь саме тоді побачив світ збірник із трьох книг Овідієвих «Любовних елегій» — перші творчі плоди щасливої молодості поета. Не здогадувався закоханий у поезію і Рим (Roma — жіночого роду) юнак, що вже тоді він почав протоптувати собі стежку на далеке заслання.

Там, уже на схилі віку, в одній із «Скорботних елегій» (IV, 10) поет озирає свій життєвий шлях. Звідси знаємо й точну дату його народження в містечку середньої Італії Сульмоні — 20 березня 43 р. до н. е. (помер наприкінці 17 або з початком 18 р. н. е. у цих же Томах). Довідуємося, що походив поет із т. зв. вершників, тобто середньої щодо цензу станової групи; що здобув у Римі потрібну для подальшої кар’єри державного діяча блискучу риторичну освіту; що невдовзі рішуче відмовився від тієї кар’єри, бо з дитинства відчув непоборний потяг до поезії (мимоволі говорив і писав віршем) і присвятив себе служінню Музам, які покликали його у подорож до Греції, Малої Азії (Гомерові місця) та Сицилії; що належав до літературного гуртка Валерія Мессали Корвіна, який, хоч і лояльно, та без ентузіазму сприймав політичні заходи Августа, зокрема, щодо реставрації «ідеальних» порядків республіканської давнини; що саме там, у колах Мессали, запізнався з представниками елегійного жанру — Тібуллом і Проперцієм; що спробою пера була, вочевидь, драма (писав «Медею» — твір, який не зберігся); що став улюбленцем римської «золотої молоді», яка знала напам’ять чи не всі писані на любовну тематику його твори; що опрацьовував і поважні теми — написав на матеріалі грецької міфології знамениті «Метаморфози», а також «Фасти», тобто «Календар», на матеріалі міфології римської; що єдиний його брат помер замолоду; що від останньої дружини (одружений був тричі) мав дочку, а від неї — онуків; що батьки померли ще до того, як єдиний їхній син змушений був назавжди полишити вітчизну.

А втім, тут доречно згадати слова цього ж таки Евріпіда, чию тему, міф про Медею, ще замолоду брався опрацьовувати Овідій: «Дочкою часу Справедливість названо: / Вона, хоч пізно, але прийде й вкаже нам, / Хто з нас лихий, хто добрий». Запізнилась вона, богиня справедливості, на добрих два тисячоліття: позаторік (2017 р.), вшановуючи 2-тисячну річницю смерті Овідія, міська рада Рима скасувала указ Августа про довічне заслання великого поета. Кращою своєю часткою, своїми думками, він ніколи не покидав Міста, нині ж — поет знову повноправний його громадянин. Aeterna Roma, велична столиця, годувальниця стількох талантів, врешті, прислухалась до голосу тих, хто щиро співчував «грайливому співцеві ніжних любощів»; серед них — краянин вигнанця, поет-гуманіст Анджело Поліціано, який написав зворушливу елегію «Про вигнання й смерть Овідія» («І не сором тобі, Roma, що прогнала такого сина?..» — викликує поет), а ще — наш Микола Зеров (його вірш в епіграфі), що мав незмірно важчу долю, ніж Овідій, бо жив у суворіші часи, при значно жорстокішому «батькові народів». А вже у другій половині XX ст., з нагоди 2000-річчя народження Овідія, славетному вигнанцю присвятили свої поезії також А. Волощак («Овідієві») та В. Лучук («Реабілітація Овідія»).

Та несолодко було й Августові. Здійснити задумане, почасти щирі наміри, — повернувши Римові мир, повернути й «звичаї предків», на які, мов на гранітну плиту, опиралась Республіка, зарадити моральному занепаду суспільства, — виявилось нереальним навіть для нього, єдиновладця, земного бога. На зміну гартованому в сільському труді та в кривавих боях поколінню прийшло нове, для якого мир мав інші, аніж це бачилось Августові, цінності — ті, що їх проголошував Овідій у своїх «Любощах»: «Мир до вподоби мені й подруга миру — любов». Та й «золотий вік», що його намірявся повернути Август, був для Овідія, й не лише для нього, золотим у прямому значенні слова, як про це у «Мистецтві кохання»: «Нині направду в нас вік золотий: до посад щонайвищих / Золото шлях прокладе, золотом купиш любов» (Овідій прозирав наче й у наше, двадцять перше століття)[2]. Можна уявити собі, як боляче черкнули по душі принцепса ці й чимало інших рядків співця грайливої любові, що з таким вишуканим гумором умів сказати про реальний стан речей. Про що поет писав геть незлобливо (не раз же повторював, що йому добре саме в такому «золотому» віці: є на чому вигострювати свою кмітливість), з чого залюбки жартував, те Август сприймав усерйоз, затаюючи неприязнь до співучого любленця молоді.

Отож, при всіх найвищих почестях, несолодко було «батькові батьківщини» (Август, тобто звеличений божеством, офіційно отримав такий титул). І якщо звернутись до міфологічних паралелей, то йому, всевладному, судилось якоюсь мірою повторити гірку долю гомерівського Агамемнона, що заради перемоги приніс у жертву рідну дочку Іфігенію: як автор законів проти перелюбу, Август змушений був засудити на вигнання свою дочку Юлію (її, не без зусиль підступної Лівії, що була для Юлії мачухою, звинувачено у позашлюбних зв’язках), а згодом — і свою улюблену онучку Юлію Молодшу. А що її вигнання збіглось у часі з засланням Овідія, то вважають, що до тих скандальних історій у найвищих колах був замішаний і сам поет; припускали, що й оспівана ним Корінна — це котрась із Юлій. Та найімовірніше, що саме автора «Любовних елегій» і «Мистецтва кохання», поета, що сам себе називає наставником грайливої любові, треба було звинуватити в усіх бідах, відвернувши в такий спосіб від імператорської сім’ї зацікавлені, ба й насмішкуваті (два вигнання за аморальність!) погляди всього Риму. Одне слово, причина Овідієвого вигнання — відома: це — грайлива муза його легковажної любовної поезії, а от безпосередній привід, на що не раз натякає поет, так і залишиться вічною, у вічному Місті, таємницею.

Овідій, уже згадувалось, почавши з епосу, опрацьовував різні теми й у різних жанрах. І все-таки у зачині свого поетичного життєпису поет вирізняє одну тему — любовну, якій він присвятив майже чверть століття свого творчого життя: «Любовні елегії» почав писати двадцятилітнім юнаком, близько 23 р. до н. е., а «Ліки від кохання», що завершували цей цикл, належать уже першим рокам нашої ери. Для розуміння цих творів, отже й самого автора, важливо якомога точніше перекласти кожне слово згаданого зачину. Отож: Ille ego qui fuerim, tenerorum lusor amorum… — Я, хто був… І тут зупиняємось на слові lusor, гравець (ludere — бути у якійсь грі, забавлятися, жартувати, віршувати задля забави, жарту тощо; ludus — гра, забава, початкова школа з її елементами гри), тож хіба що описово можемо передати це важливе, ключове слово — lusor: жартівливий (пустотливий, легковажний) співець. Далі — tenerorum amorum: співець, власне, не любові (amoris), а любощів (amorum). Вони ж, любощі, не можуть бути грубими, простацькими, «селюцькими» (село з його суворими засадами не надто імпонувало міському поетові), а ніжними, витонченими, вигадливими — «цивілізованими». Любощі, якщо мовою музики, — то наче легковажні мистецькі варіації на поважну, яку ще Платон опрацьовував, тему — любові. Овідій був неперевершеним майстром таких варіацій, бо, окрім виняткового хисту й особливостей вдачі, що навіювала саме такі, витончені, але неглибокі, перелітні почуття, в чому сам не раз зізнається (скажімо, у «Любощах»: II, 4, 10), він блискуче володів неповторним у своїй звуковій гармонії інструментом — поетичною латиною доби золотого віку римської літератури, доби Августа. Поставав у своїх досконалих архітектурних формах мармуровий Рим, але ще розкішнішими були звукові форми поетичних творів, які солодили слух, а слух, відомо, — пряма дорога до серця.

Не випадково саме на вигнанні Овідій акцентував на жанрі своїх любовних творів: вигнанець до кінця не втрачав надії переконати Августа у своїй невинуватості: кому ж бо заборонено жартувати? Такими жартами й «масними» епізодами рясніє ж уся, починаючи від Гомера, грецька й римська літератури. Чого варта, скажімо, та сцена (за Гомером), коли Вулкан, упіймавши на гарячому Марса й Венеру, накинув на них таку тонюсіньку, але таку міцну сіть, що ті не могли й ворухнутись у своїх обіймах. Та й адресовані ті твори, — автор не раз попереджає своїх читачів, — жінкам легковажним, а не поважним матронам («С.», II, 303). Зауважмо й те, що римський юнак, за тодішніми моральними нормами, міг вільно спілкуватися з жінками легкої поведінки, відпущеними на волю рабинями, служницями, загалом із охочими до любовних пригод римлянками з вищих верств суспільства. Біда в тому, що Овідій, як кажемо нині, жартував не в той час і не в тому місці: був то, повторимо, вражений надмірними розкошами й пороками Рим, що його взявся оздоровити Август, видаючи закони, які, на його думку, мали повернути світовій столиці колишню міць і славу.

А домінував саме жарт. Овідієві «Любощі», як і «Мистецтво кохання», якщо їх зіставити з поважними й сумовитими любовними елегіями Проперція й Тібулла, — то наче соковите, наскрізне scherzo, яке відтінюють хіба що вписані то тут, то там епізоди зі світу грецьких чи римських міфів (у цьому світі автор «Метаморфоз» почував себе як удома). Новим був саме цей жарт, ця витончена гра, що так свіжо контрастувала з традиційно оспівуваним серйозним, глибоким почуттям, і це не могло не подобатись «золотій молоді» — розгуляному юнацтву й «дівочому цвіту», яким ряснів дозвільний, сповнений розкошів Рим. Цей жарт, зауважмо ще раз, був не меншим контрастом і до політичних заходів Августа, врешті, — й до самого елегійного жанру, що у своїх далеких витоках пов’язаний з похоронними голосіннями.

Отож, захоплюючись елегійним жанром, де римляни, за словами Квінтіліана, «кидали виклик грекам», Овідій іде цілком іншою стежкою. Передовсім — нікуди не тікає. Не малює, як інші елегіки, ідилічних картин на лоні природи, в усамітненні з коханою. Поета влаштовує його дім неподалік самого Капітолію, заміська вілла в тінявих садах на березі Тибру, він не цурається принад славного своїм жіноцтвом Рима. Серед того жіноцтва й дівоцтва — doctae, cultae puellae, освічені, виховані містом («цивілізовані») дівчата, здебільшого грекині, з якими, щоб домогтися взаємності, не зайве спілкуватися грекою. Та й сама Корінна (грец. kore — дівчина), до якої звертається поет, — збірний образ: вона — скрізь, а водночас — ніде: вона — це витончена, знадлива, розніжена пишнотами Рима й трохи розпусна Овідієва сучасниця. Не диво, що ледь не кожна римлянка не без гордості впізнавала себе в Корінні, а кожен юнак — у героєві Овідієвих «Любощів» (II, 1, 7-10).

«Любощі», на відміну від пристрасної, як, скажімо, у Катулла, любові, чогось геть ірраціонального (недарма ж: «amantes — amentes»)[3], — це гра, що вимагає кмітливості, тверезого розрахунку, знання і дотримання правил гри — як домогтися взаємності і як, домігшись любові, зберегти її. А щоб узяти в тій грі гору, треба бути вправним актором — майстерно вдавати закоханого, ревнивого, стражденного чи, навпаки, охололого, збайдужілого тощо. І, певна річ, знати правила любовного етикету, галантної поведінки. Звідси — живі, майстерно й дотепно накреслені сцени з життя римського суспільства, його звичаїв, його настроїв, що й надає Овідієвим творам особливого чару: читач (тодішній і сьогоднішній), завдяки високій майстерності поета й тонкого психолога, мимоволі стає очевидцем тих грайливих сценок, інтимних стосунків між двома, де третьому бути — негоже.

Та чи такий вже «холодний» той Овідіїв дотеп, як і його амурні сцени загалом (чим часто дорікають поетові), — судімо хоча б із п’ятої, що у першій книзі, любовної елегії. Вона — чи не найкращий зразок поєднання любощів з тонкою їх естетизацією, щось протилежне до непогамовних (дозвольмо собі на таку гру слів) «гарячих» грубощів… «Aestus erat…» (Éстус ерáт…) — починає поет свою витончену, мовби з серпанку зіткану, елегію. «Спека була…» — наче в ті самі клавіші вдаряє перекладач. І далі, знову ж таки, слово в слово: «Серединну вже день завершив годину» (Mediámque diés exégerat hóram). Навіть тут (рідкісний випадок!), коли кожне слово оригіналу має свій відповідник у мові перекладу, коли одразу ж, без зусиль, ставимо «потрібне слово — на потрібне місце», навіть тут, — відчутні втрати. Латинське «aestus» — не просто спека, а й метушня, колотнеча, кипіння — те, що там, за зачиненими віконницями, на вулиці (тут — затишок, півтінь, усамітнення). У подальшому «завершив» (exegerat) читач ледве чи зауважить ремінісценцію із знаменитого Горацієвого «Пам’ятника»: «Exegi monumentum»: Я завершив (здвигнув) свій пам'ятник. В Овідія — напівперсоніфікований День заклав найвищу, серединну, годину, невидиму «цеглину», у своїй часовій споруді (про інші перекладацькі труднощі — згодом)… Хоч яка вже легка і грайлива поетика Овідієвих елегій, а проте, бачимо, — не така вже й проста, як видається на перший погляд, та й рясніють ті твори ремінісценціями з римських, найчастіше з Вергілія, а також із грецьких (елліністична епіграма, комедія III ст. до н. е.) поетів; у цих ремінісценціях — неприхована іронія поета з політичних заходів Августа, що їх підтримували Вергілій та Горацій.

Але повернімось до Корінни. Це вона ввійшла у той прихований від міського гамору й цікавого ока затишок:

І ось у розпущеній серпанковій туніці входить Корінна. Але й той серпанок — ненадовго: «Хто на поразку пристав, легко долати таких» — от і постає перед поетом, чи то насправді, чи в уяві, наче Венера з морської піни, його обранка. Постає, радше випірнає, в усій своїй красі, на тлі такої милої для «тремкої цноти» напівтіні:

Усе тут сповнене подиву — і перед бездоганною красою жіночого тіла, і перед поетичним словом, що спроможне рівнятись із різцем еллінських митців, які й себе прославили звеличенням тієї краси. Чи назвемо почуття, з якого виснувалась ця елегія, холодним?.. Хіба що — на тлі опівденної італійської спеки…

Такий затінок і таке ж непалахке, естетизоване почуття — в одній із од Горація, що облаштовує свій малий простір, «тиху долину», еллінськими реаліями, запрошуючи туди своїх улюбленок (їхні імена, переважно вигадані, — теж грецькі): «… Легке лесбійське ти попиватимеш / У милій тіні. Звади не зчинять тут / Семели син і Марс; не будеш / Кіра лякатись, що він, ревнивий, / Рукам дасть волю, ніжний вінок зірве / З твого волосся — що йому опір твій? — / А потім, п’яний од бажання, / Грубо порве й твій невинний одяг», — звертається поет до якоїсь Тіндаріди. Ось, власне, згадані вже «грубощі», від яких так часто відмежовується й Овідій у своїх грайливих, ніжних «Любощах».

Овідієві елегії, однак, — не для вузького кола знавців і цінителів надскладної Горацієвої поетики; у своїй гідній подиву наскрізній гармонії вони наче й створені для того, щоб бути в усіх на устах; саме в озвученні ці вірші виявляють свій чар, свою окриленість. Зауважмо, що антична поезія загалом народжена у звучанні й для звучання (читання вголос увійшло в звичай значно пізніше). Кожен рядок, особливо в Овідія, одразу ж запам’ятовувався: цій меті, легкому запам’ятовуванню, слугував увесь арсенал зображувальних засобів (сьогодні — переважно рима).

Сказане мало що прояснить, якщо не озвучимо, навіть не знаючи латини, бодай два рядки з «Любощів». Для цього треба лише стежити за вказаними ритмічними наголосами, зробити паузу (цезуру) посередині другого рядка, пентаметра, тобто п’ятимірника, де п’ять ритмічних наголосів (попередній — гекзаметр, шестимірник; разом вони творять елегійний дистих, тобто двовірш; про нього — у зачині «Любощів»), зробимо це — і не помилимось у читанні, така прозора й чиста звукова канва вірша, такі вивірені пропорції між голосними й приголосними, такий мелодійний і грайливий перегук не лише звуків, а й фраз: у другій половині пентаметра відлунює повтором провідна думка, що на початку гекзаметра («Л.», I, 9, 1–2):

В українському озвученні:

Є належний ритмічний хід вірша, є «зміст» (слово беремо в лапки, бо що таке зміст у поезії поза органічним зв’язком із мистецьким озвученням — формою?). Немає — увиразненого дієсловами й активними дієприкметниками руху: «militat» — служить у війську, воює; «amans» — той, хто кохає (в перекладі — іменники: «коханець», «вояк»); немає чіткого, «геометричного» рисунку поетичної фрази, важливого її обрамлення, основного акценту: militat — amanas (у вільному перекладі: «любити — то мов у війську служити»). Головне ж — немає такого, як у першотворі, неповторного звукового блиску («…медь торжественной латыни» — в О. Блока), високої тональності, яку підтримує десять разів повторений голосний «і», а ще — тільки-но згаданої гармонії голосних і приголосних. Промовиста для римлян була й сама назва «Cupido» — Купідон (лат. Амур, грец. Ерос, Ерот): латинське «cupido», хіть, сильне жадання, любовний потяг до когось — від дієслова «cupere» — (хотіти, жадати), що мовби уточнює семантику дієслова «amare», любити, стає його синонімом: «Я і ненавиджу, а все одно — не жадати не можу», — перифразує Овідій у своїх «Любощах» (II, 4, 5) Катуллове «odi et amo» (люблю й ненавиджу)[4].

Звукова експресія вірша нерідко буває такою інтенсивною, що видається грою світла й музики, як у цих ось рядках, що вславляють Амура-тріумфатора («Л.», І, 2, 41–42):

Озвучені бодай один раз, ці рядки (в оригіналі, звісно) залишаються у пам’яті, бо зачаровують слух справжньою, доведеною до віртуозності, а разом з тим легкою і грайливою, як сам пустотливий Амур, гармонією слів. У цій гармонії — подвоєння сонорних (звучних) m, n, м’якого l, а також акцентовані голосні і, а, й знову ж таки зблискує неперекладний у нас активний дієприкметник variante (variare — ряхтіти, мінитися): бачимо не лише самоцвіти що у крильцях та в волоссі Амура, а те, як вони вилискують, ряхтять різними барвами під палким італійським сонцем (от і співчуваймо римлянам, які ще «не винайшли рими», от і називаймо латину… «мертвою» мовою). Звідси — відкритість вірша, його лет, його музичне, звукове й зорове fortissimo, бо ж мова не про буденне — про тріумф. А тріумфатором, зауважмо ще раз, — не поважний римський вождь, а легковажний, збиточний Амур, полонені ж — не якісь там чужинці, а римські дівчата і юнаки, серед яких — сам поет. Що ж у перекладі?.. Знову ж таки ритм і зміст, а ще — повтори, які, однак, лише частково виконують ту функцію, що в оригіналі: прикметник «aureus», золотий, перегукується з іменником «aura», повітря, подув… Повтори, або рефрени, приспіви, що засвідчують живий зв’язок Овідієвого письма з народною піснею, як, скажім, у «Любощах» (І, 6): «Ніч, мов на крилах летить — засув на дверях одсунь!» — все це, власне, аура, єдність сенсу і звуку, окриленість думки і вірша.

«Так-ото, вдихаючи повітря свого часу, Овідій прогулюється Римом і бачить: щоб йому, Римові, подобатись, потрібно прославляти цю любов, бо лише вона, далека від політики та воєнних турбот, владіє тим містом, — любов, а радше ці любощі», — пише французький автор у своїй книзі, що під назвою: «Овідій, поет любові, богів та вигнання»…[5] Вкрай важливе уточнення: «не любов, а любощі», любов — без любові, радше — без пристрасті, яка, спалахнувши, обертається темрявою. Світлий розум, живий дотеп, віртуозне володіння віршовою технікою, постійна у своїй перелітності закоханість — ось що визначає неповторну тональність «Любощів», що знайшли своє відлуння в душі не одного поета, митця й музиканта; сріблястими акордами на фортепіанній клавіатурі розсипались вони під пальцями й нашого композитора Ярославенка (Я. Вінцковського).

Отож любощі (кохання), на відміну від ірраціональної, пристрасної любові, — це щось витончене, це — мистецтво. А раз так, то потрібні настанови, без яких не оволодіти цим мистецтвом, як не оволодіти, скажімо, хліборобством, мореплавством, іншим якимсь ремеслом. Одне слово, потрібна теорія («Любощі» — практика). І тут знову — Овідієве новаторство, його усмішка, що не вельми імпонувала Августові: в «поважну» добу, коли модними були філософські трактати дидактичного характеру, Овідій, пародіюючи їх, пише свій — теж «поважно», але — на легковажну тему: розвиває, започатковані вже в «Любощах» різні настанови — як поводитись закоханим у різних місцях і за різних обставин, як жити загалом, як дбати про свій зовнішній вигляд і збагачувати внутрішній. Домінантою й тут — тонкий, інтелектуальний дотеп; лише вловлюючи його, можемо оцінити мистецьку цінність твору.

Така оригінальна думка — написати «Мистецтво кохання», поєднати поважне з жартівливим, виникла не одразу після написання «Любощів»: була вже згадана «Медея», були «Героїди» — послання героїнь грецької міфології до своїх чоловіків чи коханців. Але безпосереднім підходом до «Мистецтва» були «Косметичні засоби для обличчя» (Medicamina faciei) — дидактична поема теж не вельми поважного змісту. Основна мета «Мистецтва кохання» — викласти, як це — по-мистецьки, тобто гарно, кохати. В минуле відійшли часи суворих звичаїв, простоти в побуті й такої ж простацької любові, якою вдовольнялися, скажімо, відомі своєю строгою цнотливістю сабінянки. Настала пора, яку характеризували, принаймні для вищих верств суспільства, поняття «cultus», що нині пов’язуємо з якістю життя, комфортом, а також — «humanitas» (духовність, освіта). На зміну давнішній, «селюцькій», порі (rusticitas) приходить міський, культурний, спосіб життя — urbanitas (rus — село, urbs — місто). Цивілізованим і витонченим, як уже не раз зазначалось, має бути й кохання, яким його бачить і змальовує Овідій.

Втім, навіть у «Мистецтві кохання», як і в «Любощах» (згадаймо елегію І, 5), не знайдемо чогось сороміцького: навчаючи мистецтва кохати, автор фактично оминає саме кохання. Залишається знову ж таки найзахопливіше — гра. Ще ж елліністичні поети, зокрема, Каллімах, на якого орієнтується Овідій, підкреслювали, що зразком такого захоплення — мисливство: якби здобич сама йшла до рук, мисливство втратило б свій смак, загалом перестало б бути мисливством: до чого б тоді була гостра, винахідлива мисль?.. В Овідієвому «Мистецтві» йдеться не так про кохання, як про зваблення; недарма пізніше, як своєрідний додаток до поеми, поет напише також «Ліки від кохання»: повчатиме, як тим звабам протистояти.

[1] Далі літерою «С.» позначено «Скорботні елегії», або «Скорботи» («Tristia»); літерою «Л.» — «Любовні елегії», або «Любощі» («Amores»); літерою «М.» — «Мистецтво кохання» («Ars amatoria»). Римська цифра тут і далі означає книгу; наступні, арабські, — порядковий номер твору та віршованого рядка.

[2] З Овідієм погоджується Б. Бжезінський у своїх польських фрашках: «Наші серця — для Амура мішені, / Тільки влучає він часто в кишені».

[3] Коханці — безумці; хіба що так можна передати цю неперекладну гру слів.

[4] Подібно — й у третій книзі (11, 33;38): «Ба! Але серце мені поривають любов і ненависть…»; «Блуду сахаюсь, але — тіло однако люблю».

[5] Ripert, E. Ovide, poète de l’amour, des dieux et de l’exil. — Paris, 1921. — P. 45.