І тоді ми пішли по морозиво для всіх.
Ще плюс півгодини.
І от уже 19:14.
Ілля кричить:
— Дивись! Дивись! Швидка допомога приїхала! Комусь пога…
У мені щось наче клацнуло.
Отак: КЛАЦ!
Однією рукою я схопила Ілюху, другою — Вадика, який міцно тримав морозиво в поліетиленовому пакетику, і ми погнали до під’їзду. Наші двері були відчинені. У кімнаті — люди в червоному. Виявляється, лікарі швидкої носять червоне, а не біле. І сусідка з нижнього поверху.
Вони щось казали й щось запитували про маму. Але я бачила тільки бабусю, яка лежала із заплющеними очима. А що, як вона...
Я знала, що не повинна плакати, бо малі теж розплачуться. Але як не плакати, якщо я… якщо я... вбила рідну бабусю?
Потім я наче прокинулася.
Вони сказали, що це нашатир. І що їм тут бракувало ще двох реанімовувати.
Сусідка хитала головою, як вона завжди це робить. Але я не розуміла, що вона каже.
Майже по губах прочитала, що з бабусею все гаразд.
У неї підскочив тиск. Сусідка прийшла принести нашу пошту (знову переплутали скриньки), а бабусі погано.
Я завжди буду вдячна листоноші за те, що вона переплутує скриньки.
Вони не знайшли бабусиних ліків.
Я забула купити. Мала їх сьогодні купити! І забула…
Бабусю забрали в лікарню прокапатися. Сказали, що на пару днів.
Я підійшла до бабусі. У цих чортових туфлях. Як соромно! Як жахливо соромно… Чого було не зняти їх у коридорі?!
Бабуся стисла мою руку:
— Там… супчик… на плиті… не забудь сховати. Бо скисне.
Сльози текли по бабусиних руках.
— Ну що ти, маленька… не плач… Я швидко повернуся!
Ніколи ще мені не було так важко говорити.
— Бабусю… вибач мені за… вибач за ранок…
— А що було вранці? Я геть… нічого… не пам'ятаю.
Сльози потекли ще більше. Бабусина рука була вся чорна — ніяка це не водостійка туш, як пишуть на упаковці...
Бабуся не пам'ятала нічого, що сталося цього дня.
Я спакувала туфлі назад, написавши, що вони страшенно незручні і я мало не зламала собі ноги. Попросила мені їх поміняти на інші, і тоді вже я напишу пост.