Щоденник Лоли: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— ‎баба Свєта з першого поверху каже, що він ніде не працює, але вічно має якийсь двіж у квартирі.

Якби можна було викликати поліцію і вона б просто так приїжджала, я б викликала її щотижня. Вони вічно оруть (чути в туалеті) і навіть, здається, б'ються.

Якось Дімон сидів на сходах бухий і побитий. Я забрала Вадика і ми йшли перекусити додому, а там Дімон. Вадик схопив мою руку й заховався мені за спину. Він зав­жди так робить, коли бачить Дімона і його наркодружбанів. Ми не могли обійти Дімона, і я теж злякалася. Ще й дуже бридко, фу. А потім згадала, що тепер старша, а Вадик малий. І зробила, як вчила мама: набрала повні груди повітря, уявила, що переді мною великий дохлий тарган. Треба втиснутися в стіну й обійти його. От і все.

Я розказала Вадику про «метод таргана». Він розсміявся, але попросив не казати Іллі та Єві. Мені здається, він досі хоче, щоб мама була тільки його спогадом. Егоїст малий. Але як я його розумію! Мабуть, саме тому найбільше люблю його.

Так ось, я не сказала Олі, що не сплю через маму. Її немає вже більш як півроку (бабусині ритуали не дають забути), а я досі не вірю.

Хело. Виявляється, я вже майже забула, як писати руками. Коли ми востаннє так писали щось, крім контрольних і тестів? Навіть твори вже всі приносять роздруковані. Ще дуже бісить, що не можна прислати мейлом. Вічно мушу просити когось роздрукувати. А купувати принтер тільки для того, щоб потішити училок, — не про мене. І так є на що витрачатися.

Оля-медсестра напрягає. Каже, що мої кола під очима видно навіть під тоналкою. І що я п’ю забагато кави «як для дитини». Про те, що я вже не дитина, я не сказала їй, тільки подумала. Але сподіваюся, вона здогадалася, зазирнувши в очі так, наче вона мені мама.

Ненавиджу, коли хтось так дивиться. Мені тоді хочеться відвернутися, щоб ніхто не помітив, як важко буває стримувати сльози. Саме тому я не ходжу до Паші в гості. Його мама все знає. Його мама… вона майже як моя. Тільки вона — його. Часом мені здається, наче вона хоче мене обійняти (коли ми перетинаємося ненадовго в садочку). Я тоді вдаю, що мені дуже треба бігти. Хоч насправді не треба, бо я все одно спізнююся.

Щоразу, як хтось поривається мене обійняти, я півдня никаюся. І весь час брешу. Що треба бігти або щось потрапило в око, що алергія на все на світі, у школі терміновий карантин, забула вдома проїзний на тролейбус, що все гаразд.

...Іще Оля застукала мене за енергетиком. І з цигаркою. Викликала «на килимок». Погрожувала, що скаже батькам. Коза! Наче вона щось знає про них.

Як я втомилася від них усіх — Олі, Ігоря Сергійовича, Дарини. Одні лізуть у душу, інші лякають батьками. Як би мені хотілося, щоб мої тато й мама прийшли в школу й усім там наваляли! Навіть мама пришелепкуватої Оксани вічно приходить розбиратися. А я все сама.

Не знаю, скільки зможу їх усіх дурити. Мама у відрядженні, тато на роботі, бабуся погано ходить... Хоч останнє правда, але від цього не легше.

Оля виписала направлення до терапевта вже на цю середу. Але сказала, що треба буде ще сходити до психа — ну, до психолога. Якщо хтось побачить, це буде капець. Тому краще піти з уроку Дарини: більше ніхто не наважиться прогуляти. Краще вже розібратися з Дариною, ніж пояснювати всім, чого мене занесло до шкільного психа.

Погуглила, яка різниця між психіатром, психологом і психотерапевтом. Добре, що Оля направила мене всього лише до психолога. Він не повинен лізти в душу й ставити всі ті незручні питання, від яких люди в кіно заливаються сльозами на кушетках.

Зранку.

Хто всі ці люди в поліклініці? Їм немає чого робити? Окей, пенсіонери. Але ж тут купа людей, які би мали бути на роботах. Здуріти можна. Добре, що взяла з собою щоденник, хоч можу сюди написати, бо телефон уже набрид. Навіть інста дратує, бо все те саме і ніхто нічого нового за дві години не написав і не прокоментив. Усі на уроках, нудьга.

Пізніше.

Дарма просиділа стільки в черзі. Лікар сказав, що ніяких «колес» (це в них такий універсальний лікарський гумор чи що? Їх такому в універах учать? Страх як оригінально!) мені не випише. Що я ще мала, щоб погано спати. І щоб менше сиділа в інтернеті, інстаграмі та фейсбуці. Дивно, що він не сказав менше сидіти в ютубі, козел. Не сидіти перед сном перед екраном, більше гуляти на свіжому повітрі, не пити на вечір кави. Дякую, кеп!

Звісно, в усьому винні кава й комп'ютер з інтернетом, а не моє грьобане життя. Звісно, він же не спитав, чи в мене РАПТОМ не вмирала півроку тому мама. І чи не мушу я вечорами після уроків монтувати відоси й вигадувати нові теми, щоб підтримувати блог і щоб подобалося рекламодавцям. Щоб було що жерти з понеділка по п'ятницю і на морозиво у вихідні лишалося. Звісно, звідки ж йому знати, що я не просто туплю ночами в екран, а ПРАЦЮЮ?! Ідіот, а не лікар. Правду казала бабуся: до них тільки вмирати.

Ще сказав, що не випише навіть заспокійливого. Що «в моєму віці» треба хвилюватися. Цікаво, що він мав на увазі? «Ромашку заварюйте собі, якщо хочете» — угу, в пакетиках.

Ще пізніше.

Купила в аптеці ромашки в пакетиках. Снодійного не продали.

Ввечері.

Думала вже не ходити в школу, так мене вибісив візит у поліклініку. Але подзвонила Оля й у кращих традиціях Олі нагадала, що мене чекає шкільний психолог. Сподіваюся, в неї сьогодні теж важкий день і хоча б на кількох учнів напала ригачка. Це принаймні було б справедливо, бо Оля мені добряче спаскудила день.

Психолог — це вона. Ростислава Бухтиславівна. Насправді я недочула, як її звати, а бейджика не було. Вона новенька. У нас шкільні психологи надовго не затримуються. Саме тому їх так легко обкручувати навколо пальця. Я весь час думала, як так говорити, щоб не звертатися до неї по імені. Виявилося, що легко. Просто треба кивати й погоджуватися.

Ростислава Бухтиславівна ні про що не розпитувала. Вона й без мене чудово знає, в чому корінь моїх проблем. Думаєш, інтернет? Ні-і-і-і! Підлітковий вік! Ну звісно, це ж усе пояснює. Як я сама не здогадалася?

Ростиславівна прописала — вгадай, що? — щоденникотерапію! Порадила все, що зі мною відбувається, записувати в щоденник. Усі думки, емоції, що мене хвилює. Так що тепер буду писати регулярніше — може, це мене вилікує від «підліткового віку»? Жартую. Не знаю, що в головах у шкільних психологів.

(Список буде доповнюватися, мені сподобалося про це писати.)

Перед сном.

...Пашу сьогодні не бачила. Виглядала його скрізь. Навіть у спортзал зазирала — не було. Вирішила не дзвонити. Він же не дзвонив і не питав, чого мене сьогодні не було.