Щоденник Лоли: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Ну от, накаркала: у самої температура.

Пізніше.

Розбудив телефон: Паша видзвонює. А я не можу навіть очей розтулити, не те що телефон узяти. Дзвонить, і дзвонить… Телефон на вібро, але все одно нереально дратує! Тільки провалююся в сон, аж тут воно — джжжжжжж, джжжжжжж, вжик-вжик-вжик. І так безкінечно!

Пізніше.

Паша вже пішов.

Так, він приходив, мій хороший.

Прокинулася від того, що чиїсь руки лягли мені на лоба. Прохолодно, приємно. А потім мокро — бр-р-р-р. Що це за ганчірка в мене на лобі, фе?!!! Але сказати я нічого не могла… Мені снилася мама, це її руки були в мене на лобі, це вони мене лікували, лагідно підтримували голову й підсовували чашку з малиновим чаєм… Хух, яке щастя, що це не калина! Малина закінчилася ще кілька днів тому, ніяких запасів не вистачить на трьох температурних дітей. Де мама взяла малину?..

Мамусю, мамочко, як добре, що ти прийшла… Я думала, я сама не впораюся. Я думала, я щось роблю не так. А ти все зав­жди робила правильно. Твої руки такі приємні, такі прохолодні… Знаєш, мамо, я завжди дивувалася, як ти вмієш поцілунком визначити, чи є в мене температура? Тепер я й сама так умію… Ти тримаєш мене за руку, як колись… Залишайся зі мною, я буду хворіти так довго, як потрібно...

...А потім я відчула, як тепло відкочується мені до ніг, стопи стають теплими, аж гарячими. Я розплющила очі, щоб подивитися на маму, але мами не було… а був Паша.

Спершу я розізлилася. Мало не прогнала Пашу геть. Це ж мама, мабуть, вирішила, що краще «лишити закоханих на­одинці»?!! Паша щось читав і тримав мене за руку. Як йому це вдається?

На столику — квіти, банка з варенням, термочашка, нарізані апельсини, величезне помело і добряче над’їдена шоколадка. Здається, з неї хтось повиїдав усі горішки — ага, значить, дехто вже зовсім одужав!

Але де ж мама?

— Ма… Паш, поклич ма… — і тут знайомий клубок підкотився мені до горла й не дав вимовити того, що хотіла. Мами немає, її не було тут, коли я хворіла. То був лише сон. То були Пашині руки або бабусині. Хоча ні, все-таки Пашині, бабусині інші.

Паша відірвався від книжки. Він дуже, дуже зрадів. Блін, як я виглядаю?!!!!

— Лолка! Ти прокинулася! Тс-с-с, не кажи нічого. Попий, ось.

Дав мені чаю в термочашці. Який солодющий! Але я нічого не сказала, звісно. Очима сказала «Дякую».

Паша пішов додому пізно ввечері. Він устиг розважити малих, усіх нагодувати, помити та вкласти спати. Хоча ні, здається, він їх тільки повмивав і проконтролював, щоб усі почистили зуби.

Потім він зазирнув до мене й сказав, що завтра прийде ще. Спитав, чого б мені хотілося. Я тримала його за руку й часто-часто кліпала. Так буває при високих температурах, що очі дуже сльозяться.

Я попросила не цілувати мене на прощання, щоб Паша не заразився. Тоді Паша поцілував мене в лоба і сказав: «Максимум 37 і 5, ідеш на одужання!»

Провалилася в сон. Мене витягнув звідти звук із чату.

«Добраніч. Одужуй :*»

Це був Паша.

Кілька хвилин я дивилася на повідомлення і не могла нічого написати. А потім відправила: «Я тебе теж <3».

Грудень

Дурацький день. Ненавиджу такі дні, коли хочеться провалитися крізь землю, пропасти безвісти і ще стерти всі сторінки в соцмережах, і навіть блог. Ненавиджу, коли виглядаю ідіоткою. Ненавиджу, коли все так тупо!

Сьогодні Оля вирішила розказати нам про ВІЛ і СНІД, оце все. Щороку одне й те ж. Щороку треба робити серйозний вигляд і слухати страшні речі, які нас узагалі-то не стосуються. Ну! Ми не водимося з нариками, ми не маємо сексу (я б знала!!!), а тим паче… ну, одне слово, ніякого сексу ні в кого немає. Для чого нам це слухати?! Типу як страшилки розказують.

Цього року додумалися ще презики роздавати, ну капець! Типу вони думали, що ми з ними маємо робити в десятому класі?!!! Вони взагалі думають головою?! Де логіка?! З одного боку, ви що, який секс до 18-ти, ай-ай! З другого боку, ось вам презервативи, придумайте, що з ними робити.

Звісно, ми й придумали! Тільки їм чогось не сподобалося (ну, так і було задумано, звісно, і все ж!). Оля залишила презервативи на столі, щоб кому треба, брали на перерві. Ми набрали жмені й зробили з цього… гм, перформанс! Назар і Тоха понадували, зробили «букети» і розвісили на уроці по школі. Придурки! Ми з дівчатами пропонували набрати туди води й скидати після уроків із другого поверху, але зима — вікна вже не дуже повідчиняєш. Ну, і не хотілося робити знизу ковзанку.

Чим думали Назар і Тоха — для мене загадка! У них явно замість мізків желе. Ясно, що Оля все побачила й здогадалася, який клас таке вчворив. Не знаю, чи приходила вона до Тохи читати моралі, але нам перепало. Яка вона була червона і розлючена! (Але гарненька, якщо чесно.)

Коротше, Оля ввірвалася до класу не стукаючи, через що потім перепрошувала в англійки, і все ж. (З таким життям Олену Семенівну колись вхопить серцевий напад, запам'ятайте мої слова!) Притягла з собою проектор і ввімкнула нам «виховну годину» на решту уроку: показувала фотки людей, які хворіють на СНІД. Не сказала ні слова! Оце витримка! Я думала, вона просто спалахне. Просто показувала ці фото… худих, виснажених, смертельно хворих… Я хотіла відвернутися, але Оля підійшла і мовчки взяла мене за підборіддя, повернула лицем до проектора.