Щоденник Лоли: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

«Ти хотіла сказати “худа”?» — Дана розсміялася, хоч нічого смішного в цьому не було. Я взагалі-то думала, що вона виглядає як анорексичка, але ж я не скажу такого вголос!

Тому я промовчала.

«Ну так, мені всі кажуть, що я худа. Трохи задовбали вже, — сказала Дана, пересміявшись. — Тому я часом нервово реагую, коли хтось коментує мою вагу. Але ти, гм, непогано викрутилася».

Собаки вже тупцяли біля неї й зривали повідок. На диво, Дана була сильна. Втрималася.

«Ну все, побачимось. Мені треба йти», — показала на «догів».

І пішла.

Пізніше.

Цікаво, чи взяли її в Школу моделей?

Ще пізніше.

Може, теж завести собі собаку?

Перед сном.

Не спиться. Придумала новий челендж для блогу: робити всю домашку цілий тиждень. Чи навпаки: не робити?

Спізнюся на урок, але мушу записати, бо забуду. Тому пишу на перерві з туалету. До речі, тут доволі зручні підвіконня. Ніколи не думала про це, поки не з’явився щоденник.

Зранку заводила малих у садок (яке щастя — всіх трьох!) і знову зустріла Дану. Сьогодні вона гуляла без своїх собацюр. Я дуже поспішала, тому тільки здалеку кивнула їй — треба було ще всіх порозсовувати по групах, перевдягти, пообіймати, те-се. Як завжди.

Коли вийшла з садочка — Дана стояла неподалік і, здається, когось чекала. М-мене?

— Привіт, — ледь чутно привіталася вона й чогось протягла мені руку. Хіба дівчата так вітаються? Але й цілуватися-обійматися я теж поки що не була готова. Тиснути її худющу руку було незвично навіть через рукавичку. Аж боялася випадково розтрощити їй пальці. Зате Дана нічого не боялася — тиснула сильно й дивилася при цьому просто в очі, наче щось дуже хотіла мені сказати.

Я чогось не могла так прямо очі відповісти на її погляд, тому швиденько відвела очі й забрала руку, потерши долоню об долоню, наче мені холодно.

Чого вона хоче?

— Ти в школу? — спитала вона буденно, наче ми щодня бачимося. — Я проведу.

Е-е-е, щось я начебто не просила. Але Дана говорила так, ніби не запитувала. Вона просто повідомляла, що робитиме. Її довгі ноги ступали легко, кроки були широкі — мені навіть довелося пришвидшитися, щоб не дуже відставати. Хоч ми з Данкою майже одного зросту. Хоча… тільки коли Дана була на півкроку попереду, я наважилася її трохи роздивитися.

Вона й справді була дуже, ДУЖЕ ХУДА. Така худа, що це виглядало майже непристойно. Ну, більшість дівчат хочуть бути худими, але ЩОБ НАСТІЛЬКИ!!! На Дані був величезний пуховик, але під ним стирчали худющі ноги, під величезною шапкою було худезне обличчя, а коли вона знімала рукавичку, то видно було худі-худі зап’ястя й пальці. І все одно… все одно вона була дуже красива. Очі. Усмішка. Шкіра. І ще те, як вона сміється. О! Вона так зав­жди сміялася… До кольок у животі, до гикавки. Але це я тільки згадую, сьогоднішня Дана при мені не сміялася.

— А ти… — захекано видихнула я й набрала знову повітря, — ти... в яку школу... х-хо-диш?

Ну, як же ж важко наздоганяти тих, хто швидко ходить, і ще при цьому розмовляти! Добре, що Паша зав­жди ходить повільно, наче пливе.

Данка повернулася до мене й нарешті додумалася трошки сповільнити крок.

— Я не ходжу в школу, — сказала вона, ні краплі не захекавшись, — я на домашньому навчанні.

Отакої! І тут мій язик встиг раніше, ніж голова:

— Чому?

Данка подивилася на мене так, наче я знову, як у дитинстві, відбираю її морозиво.

— Не твоя справа, — а потім різко розвернулася і: — Ну все, я мушу бігти.

Тю. Наче це я до неї прив’язалася й біжу попереду, мов одна з її смердючих собацюр. Я знизала плечима й ображено пішла вперед. Навіть не помахала на прощання. Ще чого. Грубіянка!