Щоденник Лоли: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Слухаю весь час цю пісню на повторі, хоч вона, виявляється, вже досить стара. Я погуглила групу і склала собі новий плейліст. Але ця пісня — це бомба! Цілий день наспівую «Лети, лети, лети…». Раніше я рідко коли вслухалася у слова, а тепер наче перемкнуло. Заплющую очі й уявляю, що в мене виросли крила, що я лечу, а Паша тримає мене за руку. Мені зовсім не страшно, бо це ж Паша, він геній паркуру. Він уміє стрибнути так, як кіт стрибає з дерева, — на передні лапи. А потім… на нас падає величезна хвиля, і ми пливемо, пливемо… Якимось дивом ми з Пашею дихаємо під водою… Ми практично безсмертні.

Чорт, так іще скочуся до того, що вірші сюди записуватиму. Зі шкільної програми!

Ще пізніше.

Два дні не зазирала у блог , навіть не знаю, що там робиться. Може, всі вже від мене повідписувалися, і рекламодавці пішли до інших? Що ж, доведеться жити на бабусину пенсію… Але то нічого, якось вигребемося. Бабуся в таких випадках каже, що ще ніколи не було так, щоб нічого не було.

Ввечері.

У неділю ми з Пашою гуляли разом. Багато цілувалися. Ввечері в мене навіть боліли губи. Чому ніхто ніколи не каже про те, що губи можуть боліти від поцілунків? А ще Паша поставив мені синець на губі!!! Це жах! Як мені показуватися у школу?! Мало не прибила його за це, але він клянеться, що не спеціально. Виніс мені якусь мазь, від якої все має пройти. Але в понеділок я все одно не пішла у школу, бо ну його з такою губою.

Зате після уроків Паша приніс мені «булочку миру» з буфету. Каже, що зав­жди так робитиме тепер, коли я хворітиму. Я сказала, що не хворію, а переховуюся від папараці, і в цьому взагалі-то він винен. Тоді Паша сказав, що приноситиме мені булочку щоразу, як я вдаватиму з себе хвору. І тоді я розжирію і миттю видужаю.

...Як я раніше була без нього? Хоча ні, насправді він зав­жди був поруч. Він єдиний, крім бабусі, був зав­жди поруч. Із шостого класу. А дурепа Лолка не помічала цього раніше.

Нічого собі! Не зазирала у блог, а він якимось дивом тепер має 200 тисяч фоловерів! Очам не вірю! Власне, я й не повірила й вирішила спершу, що це якийсь глюк. Але після уроків перевірила з компа, тоді ще з анонімної вкладки, тоді попросила Пашу подивитися — все так і є! Я тепер двохсоттисячниця (треба спитати на укрмові, чи правильно пишеться це слово)!

І хто тепер має роздавати поради щодо того, як наростити аудиторію? Хоча насправді я уявлення не маю, як це сталося. Може, це через пост про лофери? Його багато лайкали й перепощували…

Поговорила про це з Пашею, але він зовсім не розуміється на блогах. Якби був предмет із ведення блогів, 100%, що Паша не отримав би там жодного «відмінно». Паша вважає, що я вчинила тупо, коли запостила про Нату й Асю. Що друзі так не роб­лять і що це «неетично» (ну звісно, Паша вічно говорить, як зануда!). А я сказала, що в роботі часом треба чимось жертвувати, а блог — це моя робота. Паша тоді спитав, чи треба жертвувати стосунками заради роботи й блогу. Але я промовчала. І Паша мовчав цілий урок.

І чому він надувся? Я ж не про нього зробила пост, а про дівчат! А дівчата в курсі, що треба розуміти жарти. (До речі, вони вже знову зі мною говорять.) Паша не розуміє, як це — заробляти на себе плюс іще на когось у чотирнадцять. Його мама за них із малим усе віддасть. І коли вона все встигає?

Коротше, я теж насупилася. Навіть коли Паша вже почав зі мною говорити, я з ним не розмовляла, бо нема чого мене вчити.

Іще ми досі нікому не сказали, що разом. Усі думають, що нічого не змінилося, але змінилося ВСЕ! Паша написав мені записку: «Давай на булочку чи що?» Я відписала, що краще вже стану жирухою! Тоді Паша написав, що любитиме мене навіть якщо я важитиму центнер. Я не змогла більше сердитися, бо жарт про центнер був одним із «наших жартів». Колись, коли ми тільки почали дружити, Паша списав у мене задачу про картоплю, якої зібрали скількись-там центнерів. Задачу я розв’язала правильно, але ніхто з нас не знав, що таке центнер. Пашу викликали до дошки й він у всьому зізнався. З того часу «жарт про центнер» означає, що Паша визнає себе винним у всіх смертних гріхах, включно зі списуванням.

Тоді я жартома написала, що можу його пробачити, якщо він перестане мене повчати і зробить щось дуже романтичне.

Паша відписав: «Поцілунок при всіх годиться?»

Я: «Це само собою».

П.: «Підеш зі мною на побачення?»

Я: «А якщо хтось побачить?»

Я спеціально його тролила, бо хотіла вже давно всім розказати про нас, але не хотіла, щоб він думав, що я хвалько. Він і так вічно це каже: типу ти у своєму блозі весь час хвалишся, хтось тобі явно заздрить і бажає поганого. І що? Типу хтось знає, як воно все насправді. Не думаю, що тоді їм би хотілося мені заздрити… Стара квартира без ремонту, бабуся на ліках і троє малих, без мами і без тата… Щомісяця рахунки й зводити кінці з кінцями… Прямо-таки мрія, а не життя! (Якби це прочитала Ната, вона б сказала, що це «сарказм»!)

Не пам'ятаю, щоб урок тягнувся ще колись так до-о-о-о-овго. Реально час наче зупинився! Я аж мусила звіряти годинник на стіні зі смартфоном, хоч тупити у смартфони на уроці в нас строго заборонено. Ну, але роки практики — і ніхто ніколи нічого не помічає! Тільки Дарина, буває, пасе когось із учнів, але то Дарина така, вічно приколупається.

Паша підозріло мовчав до кінця уроку й навіть трохи перерви. Потім вибіг у коридор, нічого не сказавши… Що я такого знову зробила?!

Я вже думала влаштувати йому бойкот у відповідь, аж раптом бачу, що в холі зібрався натовп із десятикласників. Чорт. Що знову? І тут Паша такий каже: «Хвилинку уваги!» Потім робить трюк із відштовхуванням від стіни й дивом не залишає там слідів (ага, він перевзувся!). І тільки тоді вихоп­лює мене з натовпу й цілує ПРИ ВСІХ! По-дорослому, з язиком! Я мало не вмерла на місці, а-а-а-а! Добре, що Паша прикрив мене, бо я почервоніла по самі кінчики волосся. Мабуть, у мене й температура піднялася…

Усі зааплодували.

Було страшно соромно і… класно! Ася і Ната почали радісно підвивати. З усіх боків нас фоткали і знімали, і я тоді обняла Пашу міцніше, щоб він бува не відпустив мене й не припинив цілувати. Не можна було, щоб усі мене бачили в такому стані! Червонопикою, розтріпаною, збентеженою… Цікаво, як усе виглядало збоку? Сподіваюся, хтось із наших записав усе на відео й викладе це в інтернет. Бо якщо це зроб­лю я, то Паша може не зрозуміти.

Ввечері.

Дехто таки виклав наш поцілунок в інтернет, це бомба!!! Стільки лайків і коментів!

М-да, Антон Володимирович сьогодні вліпив мені одиницю. Не вивчила вірш Франка «Чого являєшся мені у сні?». Кому взагалі треба вчити вірші?! Сьогодні все можна нагуглити! На якій планеті ви живете, дорогенькі вчителі?!

Який у цьому взагалі сенс? Окей, я розумію розв’язувати задачки (хоч кому вони РЕАЛЬНО треба в житті?!). Розумію сенс фізики, астрономії. Паша писав реферат про якогось геніального фізика, паралізованого, він навіть говорити сам не міг. За нього «говорив» спеціальний апарат, пересувався він в інвалідному візку… Коротше, звучить і виглядає це все дуже стрьомно. Паша каже: «Шкода, що така розумна людина має таке… нерозумне тіло… Цікаво, що б він зробив, якби не був прикутий до візка?»

(Паша такий бота-а-а-а-ан! Усі реферати він пише САМ!)