Земля Георгія: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Ти ж комсомолець! Кажу тобі як член партії, — і я вже біжу гризти кабелі зубами, а радар сам собою ремонтується.

А він сказав тільки: «Ти ж начальник рації, йди спати». І виставив пріоритети.

Коли я йшов спати, Мюнхгаузен саме допитувався у коханої, чи хоче вона йому ще щось сказати перед прощанням: він відлітав з гармати на Місяць. Кохана не витримала і зізнавалася, що баронові підмочили порох, щоб він до Місяця не долетів, а гепнувся і насмішив публіку.

— Панове, чи є у когось із вас ТАКА жінка? — риторично запитував Мюнхгаузен.

І далі п’єса пішла не за сценарієм Григорія Горіна.

— Є. У мене, — спокійно відповів Янковському Григорович.

Радар я відремонтував уже наступного дня під вечір. Досі пишаюся собою, коли пригадую, як те зробив. Це Григорович надихнув, чесно кажучи. Там вигорів блок живлення, який у машинному відділенні, і вся проблема була в хитрому реле. Я обганяв уже половину Поті в пошуках цієї німецької релюхи, але на сусідніх пароплавах і навіть у навігаційній камері її ні в кого не було. Про те, що за дурною головою і ногам горе, я якось не згадував. І тут Григорович:

— А що твоя релюха має робити?

— Спочатку вона пускає струм на прогрів радара ось по цьому контуру, а потім перемикається і дає високу напругу на радар ось по цьому…

І тут я зрозумів, що все це можна зробити без релюхи взагалі. Це так чудово вийшло. Щоб увімкнути радар на «Петрі Кішці», відтепер треба було провести такі церемонії. Зателефонувати до машини і скомандувати: «Радар на товсь,[5] положення один». Механік клав трубку, йшов на інший бік машинного відділення і перемикав пакетний вимикач у положення «один». Повертався до телефону й доповідав: «Положення один». Тоді штурман вмикав перемикач безпосередньо на радарі й знову гукав у машину: «Радар на пуск, положення два!». Механік знову клав трубку, човгав через усю машину і клацав масивним пакетником на цифру два. І вже можна було нічого не доповідати, радар оживав і починав вимальовувати на екрані візерунки берегів та зустрічних пароплавів. Хоча мені й дивно, що ніхто при цих процедурах не кричав у мікрофон: «Поїхали!».

Я написав інструкцію окремо для штурманів, окремо для механіків і вивісив поблизу радара та блока живлення. Коли через рік знову у справах потрапив на «Кішку», на якому вже був геть інший екіпаж, я побачив незмінними і свої інструкції, і свій «тимчасовий» пакетник, і навіть побачив знову повністю процедуру «запуску радара на орбіту». Наступники внесли лише одне вдосконалення — подовжили шнур мікрофона, і тепер механік човгав через машину лише один раз. Ось так зароджуються флотські традиції. Вже ніхто не знає, чому воно так сталося. Вже ніхто не пам’ятає, що це було тимчасово, що треба викликати ремонтників. «Тимчасове — найбільш постійне!» — головне гасло моряків. А що замість хитрої релюхи працюють циркачі, то кому яка різниця.

Ви знаєте, до речі, що космонавти на Байконурі ще й досі їздять до своїх кораблів автобусом ЛАЗ і не хочуть жодних мерседесів, бо ЛАЗ — щасливий. Він Гагаріна до історії людства підвозив. Той же принцип. Працює — не чіпай!

Натхнення і часу мені вистачило на вказаний капітаном мінімум апаратури. А азарту, який замість досвіду, — навіть на максимум. За пару тижнів я зробив це. Останнім я відремонтував німецький ехолот, назву якого забув. «We did it!» — кричать у таких випадках герої голлівудських фільмів. А я не з крикливих. Я просто пригадував Конрадове «Зроби це або помри» і думав, що помирати мені ще зарано.

Ви розумієте, що з того Поті мені вже ультрафіолетово, якого капелюха носить мій капітан? Оце тільки зараз подумалось: може, той капелюх Атамаса теж був щасливим, як гагарінський ЛАЗ?

Але більше за все в оповіданнях мені подобається те, що ніхто не примушує в них писати «у цьому оповіданні пронумеровано й прошнуровано двадцять три аркуші» і скріплювати те печаткою портового нагляду, щоб ніхто не мав змоги видрати невдалу сторінку і переписати історію «Петра Кішки» так, як йому заманеться. І я, не змигнувши оком, гортаю сторінки на три тижні назад, і «Кішка» щойно відійшов від заводського причалу і лише прямує до Керчі, щоб прийняти на борт тралове спорядження, аварійний інвентар та запаси перед рейсом на Поті. До речі, усі суднові журнали зберігаються в архівах тридцять років, чого не скажеш про оповідання.

Не знаю, що писали в судновому журналі штурмани. Я ж записав: 16–05 мск. Вийшли з п. Херсон. Вахту відкрив ШРМ такий-то.

ШРМ — це радіоскорочення для підпису начальника радіостанції. Радіооператор би підписувався ОП. Що не кажи, а приємно все ж таки вперше виводити в журналі оте ШРМ. Мені належало прийняти однодобовий та тридобовий прогнози погоди з Одеси і передати до Керчі написану капітаном радіограму про те, що ми вийшли з Херсона й ідемо на Керч. Очікуваний час прибуття (ЕТА) до Керчі 23-го 17–00 мск. Моряки дуже забобонні люди. Чи навпаки — реалісти. Вони ніколи не стверджують, що будуть у Керчі за дві доби. Вони навіть в усному мовленні неодмінно кажуть: «Сподіваємося бути».

Я записав обидва прогнози до журналу обліку вхідних радіограм і відніс на капітанський місток. За прогнозом виходило, що в нас є дві відносно спокійні доби зі швидкістю вітру 12–17 м/сек та висотою хвилі 15–20 дм, щоб проскочити в Керч. Ось на третю добу по районах 222 та 333 передбачалося підсилення вітру до штормового, тож ми мали поспішати. Потім я увімкнув головний передавач і почав викликати Керч. Керч почула мене досить швидко і сповістила, що також має для мене дві радіограми.

НАКАЗОМ НОМЕР 1235/1317 ВІД 21/11/87 МАТРОСА БОРЩЕВСЬКОГО ПЕРЕВЕДЕНО ПОСАДУ СТПОМІЧНИКА КАПІТАНА PC ПЕТРОКІШКА КРПК ПІДПИС.

— значилося в першому радіо. Це була гарна звістка.

Я з повним правом міг підійти до Григоровича і заявити, що з нього могорич.

ЗВЯЗКУ ПЕРЕГЛЯДОМ ШТАТНИХ РОЗКЛАДІВ ПІДВИЩЕННЯМ ПОСАДОВИХ ОКЛАДІВ ПЕРЕВЕСТИ НАЧАЛЬНИКІВ РАДІОСТАНЦІЙ СУДЕН КЛАСУ PC ПОСАДУ РАДІООПЕРАТОРА ОКЛАДОМ 190 КРБ КРПК ПІДПИС

Оцінювати цю звістку я не берусь як особа зацікавлена. Я дав собі слово не вживати нецензурної лексики навіть у морських оповіданнях. Виходило, що в начальниках я проходив усього тиждень і ось вже знову радіооператор другого класу. Та ще й оклади підвищили всім, крім мене. Тобто мене спочатку понизили до радіооператора, а потім підвищили мені оклад, і він залишився такий самий, як був. Де справедливість? Радіооператор — особа матеріально не відповідальна. А на мені вже висіла вся радіоапаратура «Петра Кішки», і те засвідчував приймальний акт у трьох примірниках.

Але я старанно записав і цю чорну звістку до журналу вхідних і відніс капітанові. Тепер ви розумієте, чому я так стрепенувся, коли Атамас звернувся до мене в Поті «начальнику»? Так уже знову радіооператором, а не ШРМом я вперше вийшов у Чорне море.

Берегова публіка знає Чорне море теплим і лагідним. І шторм для неї — лише можливість погойдатися на хвилях. Публіка ця складає пісні «Самоє сінєє в мірє, Чьорноє морє майо». Моряки ж прекрасно усвідомлюють, що такі назви морям даються неспроста. Якщо якийсь моряк із зневагою відгукнеться про Чорне море, значить, він просто ще салабон, і мушлі на його кормі — косметика.

Хвиля на Чорному морі коротка та стрімка. І різку хитавицю не порівняти з повільним гойданням на довгій океанській хвилі, коли судно встигає плавно спуститися з водяного пагорба і плавно заповзти на наступний. Через деякий час ти вже просто не помічаєш такої плавної хитавиці і безстрашно ставиш тарілку на стіл, навіть не піднявши спеціальних бортиків. На Чорному ж морі працюють самі акробати.

Склянок і тарілок на чорноморських пароплавах нема. Самі емальовані миски та кружки. І столи завжди застелено мокрою скатертиною. Втім, вечеряти нам було особливо нічим. Молодий Ревізор повернувся з бази, облизня піймавши. Того нема, цього не завезли, навіть масла вершкового на сніданок нема, самі хліб, макарони та морська капуста консервована. Ну, і макарони — харч, якщо іншого нема. Але молодий кухарчук так їх пересолив, що вони застрягали кілком у горлянці. А ще кухарчук той виявився таким моряком, про яких у характеристиках пишуть: «морські якості нижче середніх». Закачувався він.

Люди до хитавиці звикають по-різному. Одному — як з гуски вода, пика лише червоніє й апетит прорізується. Інші зеленіють, як фейхоа, і на їжу дивитися навіть не можуть. Але це ще не причина псувати людині характеристику. Зелений-зелений, але якщо пересилюєш себе і стаєш до роботи, нудота відступає. Матрос Віктор Іванович міг посеред вахти попросити «потримай-но стерно», вибігти на підвітрене крило містка, смичконути й повернутися до обов’язків стернового, наче нічого й не сталося. А от якщо людина залягає пластом у койці і лише стогне або причитає «ой, лишенько, ой, горечко», і жаліє себе, укохану, а не колег, яким доводиться виконувати ще й роботу за неї, цій людині на морі не місце, дверима вона помилилась.

У мене в характеристиці було написано: «морські якості гарні», але мене теж нудило, бо хитавиця РСів була мені незвичною. Ці судна мають надлишкову остійливість. Це значить, що хвиля може валяти судно, але воно, як іван-покиван, щоразу повертатиметься на рівний кіль з немислимих кренів. На Далекому Сході навіть цунамі не могло покласти РСи щоглами на воду й потопити. Їх так, на рівному кілі, на берег і викидало. Тож для судна надлишкова остійливість — це добре. Погано для шлунків моряків. Але ми — не пасажири на цьому світі, якось пристосуємося.

А поки що «Петро Кішка» вискочив з вузького горлечка Бузько-Дніпровського лиману і прямував на південь вздовж Тендрівської коси. І маяки супроводжували нас своїми вогнями, вказуючи, що на захід нам повертати поки зась.

[5] Режим готовності, очікування.