Земля Георгія: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— А мені здалося без бінокля, що то він буксир у вас заводив.

— На борту — старпом Борщевський. Запросити?

— Гм… Так, звичайно.

— Біля апарата Борщевський…

— Дякую… старпоме, — неквапно, наче пробуючи кожне слово на смак, сказав капітан Акопян з білого пароплава.

— Відійдемо вбік? На наш канал, — запропонував Борщевський.

Коли моряки кажуть так, це значить, що вони хочуть перейти на робочий канал, номер якого відомий тільки їм двом, щоб побалакати без десятків цікавих вух, що прослуховують канал визивний. Відійдемо вбік і ми. Бо підслуховувати чиїсь телефонні переговори, може, й цікаво, але чинять так тільки молоді радіооператори, які ще не знають, що чим менше чужих таємниць знатимеш, тим кращий апетит.

Якби бухгалтерія чула цю розмову двох моряків, можливо, вона закрила б за нашим старпомом борг за рятувальну операцію під Сокотрою, провівши взаємозалік. Але бухгалтерії було не до того, вона обчислювала надприбутки управи від хитрого фінта вухами з пониженням начальників радіостанцій суден типу РС-300 до радіооператорів.

А я от думаю. Чому забобони такі однобокі? Чому якщо дорогу перебіг чорний кіт — то це недобрий знак, а коли біла кішка — то ніякий, а зовсім не навпаки — добрий? А якщо чорна кішка перебіга дорогу у Чорному морі? Чи дасть це плюс у результаті? Що сказав би про це Конфуцій? Ну, якби він був бухгалтером у чорних нарукавниках і сидів у чорній кімнаті, в якій жодної кішки нема? Чи зарахував би він одну рятувальну операцію за другу, щоб наш старпом не сплачував половину зарплатні наступні вісім років?

Мабуть, що ні. Але коли я складатиму перелік пароплавів, за якими щиро жалкую, що більше ніколи не пройдуся по їхній крутій палубі й не полізу на щоглу ремонтувати їхні антени, «Петро Кішка» буде записаний у ньому під номером першим. Я напевне знаю, що більше ніколи не буду таким молодим і щасливим. І я не знаю: це ми обираємо собі пароплави чи це вони нас собі обирають.

7.08.2006

Земля Георгія

Є, є в цьому світі моряки, які радіють шторму. І Лєрмонтов тут ні при чому. Просто для сейнера «Петро Кішка» штормове попередження означало захід у Поті, на штормвідстій.

«Петро Кішка» був науково-пошуковим судном, хамсу не ловив, а шукав і наводив на неї справжніх рибалок. Тому недовиконаність планів вилову через шторм нас не обходила. Та в нас і трюму ніякого вже не було: там жив тлустий окуляристий науковець Самборський в джинсах, які весь час сповзали з пуза, і він їх підсмикував у найнесподіваніші моменти розмови чи праці, наприклад, коли вибирали трал, а він саме патрав рибу для дослідів. Або заміряли температуру забортної води термометрами на тросику. Тоді він одною рукою підсмикував джинси, а другою ще й поправляв на носі окуляри. Одразу видно — спеціаліст з хамси.

Отак відпрацюєш, бувало, в ефірі з Керчю, приймеш тридобовий прогноз з Одеси, де чорним по білому — «вітер північно-західний, 20–25 м/сек», відчиниш двері радіорубки, а під ними, в салоні команди, вже народ тусується перед телевізором. І всі одразу замовкають і не скреготять ложками об миски, проводжають благально тебе поглядом, поки ти пробираєшся до трапу на капітанський місток. А ти недбало через плече вже:

— Штормове!

А народ так, одностайно, наче наші гол забили:

— Йе-е-ес!

І бігом голитися-прасуватися-зуби чистити — Поті, зустрічай!

А ще штормове — це причина вищезгаданому науковцю Самборському, який веде бухгалтерію нашого підпільного синдикату, десь через півгодинки зайти до радіорубки зі своєю канцелярською текою із зав’язочками, підтягнути зрадливі джинси, махнути рукою «працюй-працюй!» і, перегнувшись через плече, покласти тобі просто до вахтового журналу певну кількість радянських купюр з червоним профілем вождя. Він відслинюватиме червоних «іллічів» по одному, мугикаючи на кожну купюру:

— Мг, мг, няу, му — дев’яносто!

І ти, теж мовчки, киваєш Самборському через плече. 90 так 90. Розписок не вимагається. Це — ліві гроші, що утворилися з повітря грузинських субтропіків. Звітувати в Керч про них не треба. Економити — теж. Завтра буде день і будуть нові гроші. І якось вже не курвить, що далека керченська контора намахала радистів з підвищенням окладів.

Республіка Грузія зустрічала нас теплою субтропічною мжичкою, дарма що грудень місяць, пальмами під морвокзалом, затопленим просто під причалом рибного порту іржавим траулером «Шедар» і неоковирним пам’ятником грузинським колоніалістам на виході з порту. Якісь гранітні генацвале у коркових шоломах та з батіжками спостерігали, як негодовані грузинські вантажники-кулі тягають на спинах важкі, гранітні ж, мішки чи то з чаєм, чи то з лавровим листом, чи то й з мандаринами. Що це мало символізувати, який такий колоніальний період з історії Грузії, нам жоден дружній грузин так і не зміг пояснити. Що з нього взяти — пам’ятник!

А тим паче ми не здогадувались, що через якихось шість років декому з нас, зокрема мені, доведеться зображати тих кулі власною спиною. Судно тоді заскочить до вже знайомого рибного порту в розпал бою за міст через річку Ріоні, і ми налякано бігатимемо з трюму на берег довгою сходнею, згинаючись під вагою мішків з цукром, дослухаючись до канонади й звуків кулеметних черг на самих підходах до порту. Жоден портовий кран вже не працював. Кожну спробу повернення скинутого президента Гамсахурдія потійці радісно зустрічали військовим переворотом зі стріляниною на вулицях та мінуванням мосту, бо Звіад був їхнім земляком з неподалекого Зугдіді. Втім, виявилося, що війна не скасовує комерції, лише підвищує ставки.

Але це все потім, потім. Уже в країні Грузії. Республіка ж Грузія не рахувала дріб’язок, не давала решти копійками, їздила на автівках «чорний волга» й торгувала чачею на базарі у розпал всесоюзної боротьби з пияцтвом імені Єгора Лігачова. Все це, а також купа інших колоритних дрібниць, примушували задуматися, хто тут метрополія, а хто колонія, і про що був пам’ятник на прохідній порту, яку ми щойно проминули.

Усі навколишні магазини були завалені марокканськими апельсинами в тонкостінних дерев’яних ящиках і пляшками з експортним коньяком, на якому чесно писали іноземною мовою «бренді восьмирічної витримки». Для внутрішнього користування бренді самовпевнено називали коньяком і малювали щонайбільше шість зірочок. Апельсини-лимони завозили, а коньяк експортували через торговий порт. І, звісно ж, логічно начебто, що саме ними торгували і в припортових лавках.

— Ага, логічно, як же, — не погоджувався старпом Григорович.

— Коли цитруси возили через Херсон, транзитом на Москву, мало того, що жодного лимона в Херсоні не продали за всі десять років, так ще й докерів до трусів на прохідній шманали, щоб за пазухою не виносили. Що на судні з’їв — те твоє. Вітьку-Директора на прохідній з двома кілограмами лимонів зловили, хотіли складати акт, так він зжер ті два кіло, як яблука якісь, зі шкіркою, поки за старшим караульним ходили.

— Лимонів? Два кіло?

— Лимонів. Кислувато, а що поробиш? Він і досі чай порожній п’є. Мабуть, таки набив оскомину, — реготав старпом. — Дурний, ми тоді в портофлоті на буксирі якраз працювали, треба було просто домовитися з докерами, щоб вони пару ящиків за борт «впустили». Цитрусові не тонуть і дрейфуюють собі в ящиках по течії. Виловиш з Дніпра, поділишся потім з тими докерами, і жодної прохідної. Е, учиш-учиш таких — самі «двійки».