Земля Георгія: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

А мені захотілося матюкатися.

Матрос Григорович взагалі надавав мені до біса добрих порад щодо радіохазяйства «Петра Кішки». У тому числі по гідроакустичній апаратурі та радарах. Невже від матросів на місцевому флоті вимагали знати і таке? На чорта їм тоді штурмани та капітан?

До капітана у мене вже були особисті претензії. Річ навіть не в тім, що він встиг насміятися з мене по гучній трансляції ще до того, як я ступив на борт «Петра Кішки». З молодих спеціалістів на флоті жартує усяк, кому не ліньки. І молодь швидко до того звикає. Але капітан Атамас якось не відповідав моїм уявленням про капітана. Чому, ну скажіть, чому він носив замість «мічманки» — кашкета, розміром з маленький аеродром, — якийсь фетровий капелюх? Такий фасон продовжували носити лише якісь колгоспні бухгалтери у далекій провінції. І ця людина примушує мене вчити, чим шпринг відрізняється від прижимного?

— Та не ображайся ти на нього, Марконі, він ще у смак не увійшов, свій власний командний голос не напрацював, — називав справжню причину мого неприйняття капелюхів Григорович. — У старпомах Віталя засидівся, буває. Отак послухаєш його — о, це капітана Непийпива нотки прорізалися. О, а це — Акопян власною персоною. А на Непийпива ображатися за грубощі — дурниці. Працювати ніколи буде, — заспокоював мене бувалий матрос.

Я чув щось таке і про капітана Непийпива, і про Акопяна. Саме їхні суворі погляди з дошки пошани проводжали мене на чорний пароплав «Кішку». І я бовкнув те, що у всіх бувалих моряків під дошкою пошани вертілося на язиках.

— Не щастить щось Акопяну останнім часом. То акустик у Пальмасі втік із судна і політичного притулку попрохав в іспанців, а то старпом на міляку на Сокотрі його «Драную козу» посадив. Навстоячки заснув на вахті. Це ж треба зуміти. Мабуть, випив. Вони саме з якимось нашим же пароплавом перед тим зустрічалися в морі.

— Акопянові якраз дуже пощастило, — не погодився Григорович. — Там за три кабельтових ліворуч були камінці, а за півмилі праворуч — кораловий риф. А «Середня коса» вперлася просто поміж ними, носом просто в пісочок. Був на Сокотрі?

Випадково виявилося, що саме на Сокотрі я вже був.

О, Сокотро! Якщо колись складатиму перелік місць на земній кулі, про які щиро жалкую, що більше ніколи туди не потраплю, ти будеш у ньому під номером першим. І навіть добре, що до тебе не літають літаки, не пливуть до твоїх портів круїзні лайнери, бо й портів на тобі жодних нема, а про туристичні автобуси та камази шоферів-дальнобійників і згадувати смішно. Навіть Тура Хейєрдала місцева адміністрація не пустила на берег, бо вимагала узгоджень з Міністерством іноземних справ в Адені, і поки мій норвезький колега-радист отримував ті дозволи по радіо, комишовий «Тигріс» пронесло повз зачарований острів.

Ось так стримано описувала колись Сокотру Велика Радянська Енциклопедія.

Все ж таки сучасні географи — люди без уяви та емоцій. Почали б вони здаля. З того, як несподівано протикають небокрай шпичасті гори Сокотри посеред безкрайого синьо-синього Індійського океану. Довгі тижні судно було в полоні повного кола горизонту, його неспішно хитала повільна океанська брижа, його палубу із самого рання розжарювало безжалісне тропічне сонце, і люди на його борту вже тижні не бачили нічого, крім альбатросів та летючих риб. І ось — земля! Острів прямо по курсу! І моряк генетичною пам’яттю пригадує радісний вигук марсового матроса «Пінти» Родріго Тріано, хоча в його роду не значиться жодного іспанця чи португальця. Veja chão!

Здається, щойно відкритий острів поруч, ось вони — скелі. Але до гір тих ще йти десятки годин повним ходом. Так насміхаються з моряків горизонт та кривизна земної поверхні.

Саме португальці, здається, і відкрили Сокотру для європейців. І добре, що лише для моряків, а не для туристів. Страшно уявити, що станеться з тими пляжами, на які не ступала нога Хейєрдала, і з тими крабами, які гасають по них, як гончаки, почувши шурхотіння чиїхось кроків. Ні, справді, тих крабів не можна наздогнати, їх на тому первісному пляжі з білим кораловим піском більше, ніж бліх на безпритульному котові, але вони віялом розбігаються вусібіч від вайлуватого мореплавця і забиваються у недосяжні шпарки серед прибережного каміння. Аборигени Сокотри — ті тихо підкрадаються до крабів з води на човнах-довбанках і, як ковбої ласо, накидають на цих рисаків спеціальну сітку на довгому мотузку.

Втім, іноді досить і моряків, щоб спаплюжити Едем. Пам’ятаю, як ми години три видиралися на прибережну вершину над пляжем, обдерли всі руки й ноги, ледь не зірвалися з гребеня, і все лише для того, щоб знайти на самій вершині, на пляшковому дереві, яке енциклопедія називає чомусь ксерофільним, емальовану суднову кружку на гілці та напис кирилицею на стовбурі «Тут був Вася, 1976».

А кораловий риф Сокотри? У мене й досі є одна з тих гігантських семипалих мушель, які моряки воліли перти до рідних сервантів, попри обмеження «Аерофлоту» на вагу багажу у тридцять кілограмів. А лангусти й мурени в прибережних розколинах? А струмки джерельної води між скелями та морем? І лише п’ять рядків в енциклопедії. І оце задля таких куцих довідок білі пароплави роками катали московську науку Індійським океаном?!

Тільки не подумайте, що саме я катав на Сокотру московських географів та аквалангістів. Так склалося. Наш цілком небілий траулер несподівано зняли з промислу і скерували перевозити в морозильних трюмах провізію на острів. Ми тоді ще водили дружбу з аденськими арабами, а в них якісь проблеми з харчами сталися на Сокотрі. До їхнього причальчика за рифами ми з нашою осадкою підійти не змогли, і траулер цілий тиждень простояв на якорі на глибинах, поки нас розвантажували баркасами. Тому й поставилися до нас зовсім не так, як до Хейєрдала, і запрошували на ті плантації фінікових пальм, і гірських козлів, яких в енциклопедії названо чомусь дрібною худобою, для нас заганяли, і ватага місцевих «максимок» супроводжувала нас у наших вештаннях островом усі дні стоянки.

Й ось виходить, Акопян, чи то пак, його сплюха-старпом прохід у тому бар’єрному рифі справді знайшов, якщо його «Середня коса» ткнулася носом просто у пляж, між камінцями ліворуч та рифом праворуч по борту. Дійсно пощастило!

— Ну, пощастило не тільки в цьому. Судно так м’яко виповзло на косу, що ніхто навіть поштовху не почув. Уже механіки помітили, коли в контур охолодження дизеля пісок потрапив і дизель грітися почав. І потім, за той тиждень, що рятувальний буксир з Адена до Сокотри чалапав, — жодного шторму. Хоча ми й завели усі якорі на шлюпці подалі від берега, щоб корму врозріз прибою тримати, але якби хоч невеличкий шторм трапився, я б з тобою зараз тут не сидів. Жоден буксир вже «Середню косу» не порятував би.

— То ви були там, Григоровичу?

— Ще б пак. Я ж той старпом. Борщевський моє прізвище.

— А Борман?

— Хто це вже розтріпався? Це моє ще училищне прізвисько. Боцман мене так ще й досі дражнить? Чи стармех? Бачиш, сиджу рік у матросах на ремонті. Хоча диплом штурмана місяць тому вже повернули. Віталя Атамас тримає мені місце старпома, раз я вже весь ремонт на «Кішці» відсидів, але управа щось ніяк не підтверджує мого призначення. Мабуть, ще розмірковують. Не кожен день у них старпоми навстоячки засинають, — вже реготнув Григорович, уявивши собі складність рішення, яке мало прийняти його начальство з відділу мореплавства.

— Насправді стоячи?

— Так, навіть лобом в ілюмінатор не впирався. Став біля автокерманича, сперся і відключився. Вже механік розтуркав. Ти правильно все розказав. Ми з «Хохлушкою» зустрічалися, спорядження всяке та харчі передавали з борту на борт увесь день. Я добу не спав на момент вахти. Але я не пив! Так своїм брехунам під дошкою пошани і передаси, як стрінеш. Був би пив, вже б десь у колонії рукавиці строчив на машинці. А я, бачиш, сиджу з тобою на вахті й теревені правлю. Ну, забрали штурманський диплом на рік, ну, змайнали в матроси, ну, вираховують із зарплати половину на оплату рятувальної операції. Але ж і «Середня коса» цілісінька, і я не за ґратами. Вважаю, що пощастило. І не Акопянові, а саме мені.

Телеантену я відкрутив з мачти, затяг до салону і перепаяв наступного ж ранку. Надворі вже морозно було, й олово не плавилося.

Не знаю, це попередні головорізи так наше керівництво нажахали, чи це мене нажахали горді птахи-говоруни під дошкою пошани, але жодного шибеника і шибайголови в основному екіпажі «Кішки» мною виявлено не було. Навпаки, усім нам перед відбуттям до Херсона кадровики та керівники казали: «Ну, з підвищенням тебе».

Другий механік ішов перший рейс другим механіком. Третій механік ішов перший рейс третім механіком. Кухар ішов у перший рейс взагалі. Щодо боцмана я не уточнював, нагоди не було, був він зі старих кадрових матросів, може, десь і боцманював до цього. Щодо другого штурмана й уточнювати не треба: на лобі в нього було написано, що перший рейс Другим, і то лише тому, що Третього у «Кішки» в штаті немає. Стармех теж раніше працював другим механіком на великих пароплавах. Про мене ви вже в курсі.

Й от, виявляється, капітан Атамас — теж перший рейс у капітанах. Це вже не штрафний пароплав виходив, а якийсь кар’єристський. Статистику дещо псували артільний матрос та Григорович. Але якщо зважати на те, що артільним матрос Вітя став уперше, а Григорович мав піднятися до старпома теж із матросів, винятку не було жодного.

Ох, ми їм наловимо риби! Це як кинути людину в море, не спитавши, чи вміє вона плавати. Випливе — значить вміє. Керівництво наше виправдовувало лише те, що іншого способу визначити, чи потягне людина начальництво радіостанції на РС-300, ніж призначити її начальником і подивитися, що з того вийде, насправді нема. І сама людина того не знає, навіть якщо допит влаштувати. Це кожного керівника зокрема виправдовувало. А от зібрати нас усіх докупи на борту «Кішки» одночасно — це вже був перебір.

Але море саме з’ясує, хто його вартий. Джозеф Конрад знався на морі і недарма вигадав девіз: «Зроби це або помри».