Грона гніву: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Добра криниця була,— сказав він.— А зара’ води не чути.

Здавалося, він не наважується ввійти до хати.

— Мо’, вони всі померли. Та мені би хтось сказав, я знав би.

— Може, вони лишили записку абощо, аби ти знав,— там, у хаті. А вони знали, що тебе випустили?

— Хтозна,— відповів Джоуд.— Я й сам не знав тиждень тому.

— Та поглянь у хаті. Це ж тре’, як її перехилили. Наче дідько перехнябив.

Вони поволі пішли до закляклої хати. Два стовпи, які тримали ґанок, так вивернулися, що піддашшя звисало одним кутом до землі. Стіна будинку була проламана. Крізь розщеплені дошки світилася діра в кімнату. Двері були проламані навстіж, хиталися на шкіряних петлях.

Джоуд спинився на ґанку — там була призьба дванадцять на дванадцять дюймів.

— Призьба тут,— сказав він.— Чи вони всі поїхали, чи мамка вмерла.— Він потягнувся до низьких дверцят.— Якби мамка тут була, двері не хиталися б і не теліпались ото, як охвістя. Одна з її справ була — стежити, чи замкнені двері.— Його очі потеплішали.— Коли ще льоха пожерла немовля в Джейкобсів, Міллі Джейкобс саме в сараї була. Повернулася додому, а свиня вже маля дохрумує. Ну, Міллі Джейкобс тоді при надії була, та й схибнулася. Що з нею робилося, не уявити. Так і не дійшла до тями. Ну, для мамки це уроком і стало — завше двері замикала, аби свиня не залізла. Ніколи не забувала. Ні, вони або пішли, або перемерли.

Він звівся на розвалений ґанок і зазирнув до кухні. Вікна були виламані, на підлозі валялося каміння, долівка і стіни просіли, а дошки були запорошені. Джоуд показав на розбиті шибки та каміння.

— Дітлашня,— сказав він.— Двадцять миль пробіжить, аби шибку вибити. Сам колись так робив. Пуцьвірінки знають, коли хата пусткою стала, ще й як знають. Батьки виїжджають, а дітлахи тут як насіялися.

На кухні нічого не було, плитку винесли, у круглу діру комина лилося денне світло. На поличці над умивальником лежали стара відкривачка для пивних пляшок і зламана виделка з дерев’яним держаком. Джоуд обережно прокрався всередину, і мостини застогнали під його вагою. На долівці біля стіни валявся старий, пожовклий, обірваний номер філадельфійської газети «Леджер». Джоуд зазирнув до спальні: ні ліжка, ні стільців — нічого. На стіні висіла картинка: дівчина-індіанка, підпис «Червоне Крило». В одному кутку до стіни притулилася залізна поперечина від ліжка, в іншому стояв жіночий черевик на ґудзиках, продертий, поморщений, який просив каші. Джоуд підняв знахідку й подивився.

— Упізнав,— мовив він.— Це мамин. Зовсім стоптала. Нестямно ці черевики любила. Багато років носила. Ні — вони всі пішли й усе до клаптя забрали.

Сонце вже сідало, проміння падало у вікна і зблискувало на друзках розбитих шибок. Джоуд розвернувся та вийшов з кімнати на ґанок. Присів і поклав ноги на призьбу дванадцять на дванадцять дюймів. Вечірнє сонце осявало поля, кущі бавовнику кидали на землю довгі тіні, і стара верба теж.

Кейсі сів поряд з Джоудом.

— Ніколи тобі нічо’ не писали? — запитав він.

— Ні. Я ж казав, не охочі до письма. Татко вмів писати, але не хтів. Не любив. Казав, аж страх бере, коли писати доводиться. Міг заповнити каталог, але писати листів не став би.

Вони сиділи пліч-о-пліч, дивлячись кудись у далечінь. Джоуд поклав поряд на ґанку згорнутий піджак. Звільнившись, руки скрутили цигарку, розгладили її, і він запалив, глибоко затягнувся й випустив дим через ніс.

— Щось тут не так,— сказав Джоуд.— Ніяк не второпаю. Аж мороз по шкірі, що тут таке в дідька коїться. Дім повалений, усі вшилися.

Кейсі відповів:

— А он далі канал, де я вас хрестив. Нічо’ проти тебе не маю, але ти був бешкетником. Учепився тоді дівчиську в коси, як бульдог. Хрещу вас обох в ім’я Святого Духа, а ти вчепився в неї. Старий Том каже: «Та занурюй під воду». То я тебе під воду занурив, доки ти бульбашки не почав пускати, лише тоді косицю відпустив. Ні, проти тебе нічо’ не маю, але ти був бешкетником. А з таких-о бешкетників міцні хлопчаки, одчайдушні виростають.

Захляла сіра кішка крадькома вибралася з повітки, прокралася через кущі бавовнику і наблизилася до краю ґанку. Вона безшумно скочила на ґанок і прокралася повз двох чоловіків, торкаючись черевом землі. Коли ж минула їх і опинилася позаду, то сіла, витягнувши затремтілого хвоста по землі. Кішка сіла й задивилась у далечінь, куди дивилися чоловіки.

Джоуд озирнувся й поглянув на неї.

— Боже! Ти диви, хто тут є. Хтось та лишився.

Він простяг руку, але кішка метнулася від нього, сіла подалі та стала лизати подушечки своїх лап. Джоуд глянув на неї, і обличчя в нього стало спантеличеним.

— Тепер знаю, у чому річ! — вигукнув він.— Ця кішка мені підказала: щось тут не так.

— По-моєму, тут усе не так,— озвався Кейсі.

— Ні, не лише в нас таке сталося. Чому кішка не подалася до сусідів — до Рейсів, скажімо? Чому обшивку з хати не здерли? Нікого тут три-чотири місяці не було — і ніхто будматеріалів не покрав. На сараї дошки нівроку, на будинку теж, віконні рами не здерті — і ніхто не зазіхнув. Ні, щось не так. От що мене муляло, ніяк здогадатися не міг.

— Гаразд, і до чого ти додумався? — Кейсі нахилився, зняв черевики та поворушив босими пальцями.

— Не знаю. Здається, тут і сусідів не лишилося. Якби лишилися — де тоді були б гарні дошки? Отож, Ісусе Христе! Альберт Рейс якось зібрав свою родину, дітлахів, собак — усіх — і подався до Оклахоми на Різдво. Поїхали кузена Альбертового відвідати. Ну, а народ вирішив, що Альберт геть навічно подався, нічо’ нікому не сказав — мо’, винен кому й тікає, а мо’, жінка яка докучила. А за тиждень Альберт повертається й нічо’ в хаті не знаходить — груби нема, ліжка нема, віконниць нема, обшивку з південного боку обдерли, аж стіна світиться. Під’їжджає він до хати — а тут М’юлі Ґрейвз колодязний насос цупить. Альберт потім два тижні по сусідах просив, доки всі свої речі повернув.