Доторк: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Добре. Дуже поважаю тебе за таке, — відповів Вінтерз. — Серйозно. Мені б твою сміливість. Добре, забули про ту виставку. Я ще дещо хотів запитати в тебе особисто, бо знаю, що ти саме така людина, чесна. З мистецького погляду — як скульптор — що насправді думаєш про той молдинг на крилах? Як гадаєш, нормально? Ну, ти ж знаєш, як я ціную твою думку.

— Перестань хвилюватися через це, — відповів Барні. — Завдяки тій смузі кузов виглядає нижчим, ніж насправді. Як тільки її вивезуть на платформу виставкового залу чи на випробувальний полігон, усе виглядатиме нормально. Особливо коли ми похромуємо бампери. Досить тим перейматися. Чудовий кузов.

— Добре, Барні. Я тобі вірю. Забудьмо про це, щоб я міг сьогодні зосередитися на бриджі. У тебе, так?

— Звісно.

— Добре. Ми з Гелен усе чекали, коли випаде нагода відбити трохи грошей. Твоїй дружині не щаститиме вічно.

Решту дня Барні працював під керівництвом Нета Вінтерза — закінчував модель для першого показу керівництву в кінці тижня в залі із золотою банею. Вони працювали над нею майже два з половиною місяці, але тепер, коли настав час вивезти її зі студії й причепурити для оцінення, Вінтерз літав над нею на межі істерики.

— Може, зняти ще трохи? Зробити глибші зубці під задніми фарами?

Барні вже досить довго працював з моделями Вінтерза, щоб знати, що з нього можна підсміюватися. Він кілька разів удав, що провів рукою по коричневій пластиліновій глині під лінією заднього вікна, відійшов і насолоджувався результатом. Коли Вінтерз нарешті погодився, що робота готова, Барні швидко покликав одного з молодших моделювальників, щоб той накрив її тканиною. Та через кілька хвилин Вінтерз уже знову бурчав:

— Бляха, через ту накривку вона виглядає, наче мертвий слон. Дай я знову подивлюся. Може, варто над нею ще трішки попрацювати.

І так продовжувалося до кінця дня. Двічі Вінтерз змушував їх відкривати «Пантеру ІІ» і вносити незначні зміни. Барні намагався стримуватися, коли бачив, як робота потрохи псується. Лінії були чіткі, а молдинг на крилах створював ілюзію напору — саме те, чого віце-президент відділу продажів вимагав від автомобілів для юного серцем ринку за два чи три роки. Щось молоде, сміливе, напористе й усі інші прикметники, які забезпечують обіцяну «могутність» за кермом. Молодий начальник запевнив їх на зібранні моделювальників, що таке поняття розробили мотиваційні спеціалісти, які знають, що людей можна змусити чогось захотіти. Ця серійна модель за планом має вийти через два роки, і в тому році «голий напір» знову буде в моді. Зважаючи на це, Вінтерз придумав сміливий дизайн, але тепер від страху підрізав декорації, послаблюючи пряму виділену лінію, якої йому вдалося досягти. Коли він закінчив, модель стала менш ризикованою й ближчою до тих, на які давали добро протягом останніх двох років.

Барні намагався не засмучуватися через цей компроміс. Намагався переконати себе, що тут він не митець, а майстер, який формує й моделює замовлення, змінює лінії, форму, текстуру на бажання дизайнерів. Та він усе одно не міг заспокоїтися, бо вбачав у такому Неті Вінтерзі себе через десять-п’ятнадцять років. Невпевненість стає чимраз ближчою, і він усвідомлював, що дуже вразливий перед такою хворобою.

Після роботи Барні їхав до будівлі відділу досліджень, щоб забрати Макса Праґера, але бічна вулиця, де той вийшов цього ранку, була заблокована барикадою, а перед самою будівлею стояли кілька автомобілів приватної поліції. Він вийшов з машини й підійшов ближче, але, як тільки ступив на сходи, якийсь літній охоронець — Барні частенько бачив його на території — підійшов до нього, розмахуючи рукою.

— Нікому туди не можна!

— Але я маю тут з деким зустрітися.

— Зона заблокована.

— Що сталося?

— Питання безпеки. Нещасний випадок в одній лабораторії. Мені нікого не можна впускати й випускати.

— Ну, я маю забрати одного чоловіка, що тут працює, — Макса Праґера, — ми їздимо разом.

— Праґера? Здається, він іще нескоро звідти вийде. Його хтось інший повезе або на таксі поїде.

Барні постояв ще трохи, охоронець запалив люльку й сказав:

— Та він тут іще надовго затримається й муситиме пройти перевірку. Не можна недооцінювати заходи безпеки, коли маєш справу з радіацією. Дуже-дуже обережним треба бути.

— Радіація? — Барні тупо глипнув на нього, тоді на будівлю відділу досліджень. — То нещасний випадок був пов’язаний з радіацією?

Охоронець обережно роззирнувся навколо й прошепотів:

— Раз ти працюєш на компанію, думаю, тобі можна розповісти. Один із внутрішніх охоронців, друг мій, чув, як диспетчер викликав відповідального за радіаційну безпеку. Здається — так, це між тобою й мною, ясно? — здається, у них щось там розлилося в радіолабораторії, кількох працівників опромінило. Казали, що цей Праґер вчинив як герой: якби не він, та штука вийшла б за межі будівлі й усе місто було б заражене до чорта. Так, сер, тому, думаю, йому зараз не в голові те, як він додому доїде. Але я тобі цього не казав. І нікому іншому не розказуй.

Барні подякував йому й повернувся до машини, дещо очамрілий від таких новин. Він і не уявляв, що Праґер працює з таким небезпечним матеріалом. Той ніколи про це не розповідав, скільки Барні пам’ятав. Він тільки й говорив про «мітки» і «технологію мічених атомів». Тоді Барні пригадав слово «ізотоп», що пролунало в кількох розмовах між Праґером і Коллінзом. «Радіоактивні ізотопи». Це він уже чув раніше, але поняття не мав, що це. Треба буде попитати Праґера.

Коли він проїхав повз будинок Макса Праґера, такий же, як і решта в ряду чепурних будинків молодших керівників, йому спало на думку, що всі в Елджині якось пов’язані з автомобільною промисловістю або залежать від когось, хто з нею пов’язаний. Він часто роздумував, спостерігаючи, як після роботи Праґер виходить з машини й бреде до будинку, як це дивно — жити на самоті в такому великому будинку стільки років, після того як дружина померла. І тепер його хвилювало, що Праґер ніколи не погоджувався завітати до них на вечерю чи піти кудись випити. У машині він поводився цілком приязно, але ніколи про це не згадував, дав зрозуміти, що його краще лишати на самоті. Остання людина на землі, про яку можна було б подумати, що він герой.

3

Коли Барні повернувся додому, то зайшов через бічні двері, через кухню, стягуючи краватку. Йому хотілося сходити в душ і переодягтися перед вечерею, розслабитися, доки Нет і Гелен іще не прийшли. Та на кухні не було ні Карен, ні вечері, і взагалі все виглядало так само, як і зранку, коли він пішов. Барні гукнув, дружина відгукнулася з вершини сходів.

— Якого дідька?! — прогорлав він. — Ти забула, що Нет і Гелен скоро прийдуть, а все виглядає, наче…

Вона підняла замотану руку, щоб він замовк.