Неболови: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Сірий

У баби Гальки захворів кіт. Сірий весь день лежав на призьбі, і спочатку баба подумала, що кіт вигріває на сонці свої старечі кості. Та, коли він підвівся і, заточуючись, поплентався попити води в курей, баба Галька серцем відчула недобре. Підійшла, кульгаючи, сяк-так нахилилася над ним, тримаючись однією рукою за поперек, погладила Сірого. Кіт мовчав, не зайшовшись, як бувало, розкотистим муркотінням. Сидів у спориші, похнюпившись над водою в битій-перебитій алюмінієвій мисці. Здавалось, роздивлявся своє відображення чи рахував зернини, загублені курми. Лише коли баба озвалася до нього, поскаржився їй рипучим голосом, таким не схожим на звичайне пронизливе нявкання.

— Коте, тобі болить щось, га? Коте? — забідкалася баба Галька над Сірим.

Кіт підвів голову й понюхав повітря. Його донедавна блискуча шерсть — сіра, з білою памороззю на кінці кожної шерстинки — звалялася, і від того Сірий став худим як тріска. Очі, уже не такі зелені, як за його молодості, сльозилися. Бабі здалося, що кіт плаче і просить її про допомогу. Вона обережно взяла його однією рукою, другою спираючись на розвалену клітку для кролів, і притисла до висохлих грудей. Сірий повис на ній, не намагаючись пручатися, лише зрідка понявкуючи, чи то від болю, чи то з вдячності, що баба не залишила його на самоті.

Намостила на призьбі кубло зі своїх старих хусток, поклала туди кота. «Молока б йому», — подумала, як про дитину. Але молока не було. Кілька років тому бабі Гальці не стало сили тримати козу, і тепер уся її живність обмежувалася Сірим та трьома курками. Увімкнула електроплитку, поставила варитись яйце в літровому кухлі, вчергове подякувавши подумки хлопцям з РЕСу, які знову підключили бабі електрику після того, як шукачі дармових грошей позрізали всі проводи на стовпах та по­здавали на металолом.

Клопочучись біля плитки в сінях, баба Галька час до часу виглядала на Сірого, який затих, пригрівшись у хустках. Почистила тепле яйце, дрібно пошаткувала половину, як колись для курчат, та пересипала в єдину в господарстві цілу капронову кришку. Ножем відкрила баночку кільки в томаті, висипала половину на пожовклу від часу тарілку. Понесла все йому.

Та Сірий навіть не понюхав гостинець. Лежав із розплющеними очима і плакав. Дивлячись на нього, баба Галька сама ледве не плакала. Сіла на стільчик поряд, утерла очі кутиком фартуха, а тоді взяла кота й поклала його на коліна. Той мовчки притиснувся до неї.

— Що тобі болить, коте? Якби ж ти міг сказати… — примовляла баба.

Сірий був майже єдиним співрозмовником, другом і компаньйоном баби Гальки. Десять років вона сама-самісінька жила на покинутому хуторі. «Неперспективний», — казали про хутір його колишні жителі, які один за одним збирали свій скарб та й виїжджали до перспективніших світів. Хтось до сусіднього села, хтось у райцентр, але таких було небагато — молодь повтікала звідси значно раніше. «Страшно! Вийдеш на город, а за кілька метрів такі бур’яни, аж вовки виють!» — сусідка Шура хоча й голосила, завантажуючи пожитки в машину сина, але на хутір більше не повернулася. Кажуть, у Харкові й поховали.

Бабі Гальці переселятися було нікуди. «Хіба що на кладовище», — жартувала вона, відбиваючись від закидів поштарки Лесі, яка не втомлювалася пропонувати бабі вдівців «на виданні» із сусіднього села. «Я вже своє замужем відбула», — повторювала. Поштарка сердилася і час до часу зітхала, жаліючи вперту бабу. І, хоча та не виписувала жодних газет, Леся щотижня по суботах крутила педалі велосипеда, аби привезти бабі Гальці на хутір «гуманітарну допомогу»: хлібину, баночку кільки в томаті, пачку вафель та півкіло цукерок «Корівка». Баба розплачувалася з поштаркою авансом, і наступної суботи вдосвіта знову починала виглядати свою гуманітарну місію.

Були колись у баби Гальки чоловік і четверо синів, та розгубилася згадка про них, розвіялася за вісімдесят п’ять літ, які їй уже відміряв Бог. Перший син помер немовлям, навіть назвати його не встигли. Так і залишився безіменним горбиком землі під старою грушею. Висохла вже й груша, а баба досі згадувала. «Доглянув би мене синочок, якби живий був», — думала щоразу, ідучи на город повз рідний горбик, і втирала очі.

Старший син, Микола, служив на флоті в Мурманську. Хвацький, веселий морячок у безкозирці, коли приїздив до батьків у відпустку, розбив не одне дівоче серце. А закінчилася служба — пропав Микола. Чи то зовсім обрусів він у далеких краях, відцуравшись батька з матір’ю, чи то поглинули його холодні води Баренцового моря, та відтоді від Миколи не було ані звістки. Пробувала шукати бабиного сина Леся-поштарка: написала до програми «Жди меня», але досі не отримала відповіді. Багато, мабуть, таких по світу, які чекають на когось.

Середульший бабин син, Грицько, непутящий був від самого дитинства. То шибку в когось розгатить, то яблука в сусідів обтрусить, а то й жменю цукерок у магазині поцупить. Коли половина хутірських хлопців-однолітків утирала розбиті Грицьком носи, він з другою половиною йшов шукати пригод до райцентру. Тому, коли хлопець нарешті подорослішав, вивчився на комбайнера і пішов у прийми в сусіднє село, хутір зітхнув з полегшенням. На біду, обраниця Грицька — старша за нього жінка, ще більше, ніж кохала чоловіка, полюбляла випити. Бабин же син і так від цієї справи не відмовлявся, а якщо дружина пригощала та припрошувала, то й поготів. Отак після чергової пиятики вони живцем і погоріли у власній хаті від запаленої цигарки.

Молодшого сина баби Гальки звали Сашком. Сашко був інтелігентом, бо вчився в технікумі в самому Харкові і носив окуляри з товстими скельцями. У свої нечасті приїзди додому він любив розгортати перед матір’ю карту Радянського Союзу та показувати їй міста, куди він­ колись неодмінно її повезе. Москва, Ленінград і, звичай­но ж, Мурманськ. Одного разу після відвідин Сашко не ді­йшов лише сотню метрів до поїзда на Харків. На станції Ков’яги у вранішній темряві його збила електричка. Знайшовши забуті на столі карту й окуляри з товстими скельцями, баба дякувала Богові лише за те, що розрізаний навпіл син не мучився й помер одразу.

Скоро по смерті Сашка не стало і Йвана, бабиного Гальчиного чоловіка. За рік він згас від невідомої хвороби. Хоча возили його і в лікарню в райцентрі, і по сільських бабах-знахарках — чоловікові нічого не допомагало. Танув як свічка. Баба знала те, чого не розуміли ані лікарі, ані знахарки-шептухи: Йван помирав від горя, — та не ладна була нічого із цим вдіяти. Не винна ж бо була, що не стало йому життєвої сили, якої в неї вистачало на десятьох.

Пережила смерть синів, пережила і смерть чоловіка. Нікому ніколи не скаржилася, робила на колгоспному полі як проклята, а опісля приходила додому і знову робила. Аби заглушити тільки нестерпну пекучу самотність. Найважче бабі стало після виходу на пенсію, коли на важку роботу в колгоспі її вже не брали, а домашня не виморювала настільки, щоб забутися вночі важким сном. За ніч вона згадувала і Миколу, і Грицька, і Сашка, і безіменного, і Йвана. Через темряву відчувала, як вони всі дивляться на неї з пожовклих фото на комоді. Говорила з ними як з живими. А вони мовчали, лиш зрідка давали знак, що чують її, скидаючи з комода фотографію.

Коли баба залишилась на хуторі зовсім сама, молоденька поштарка Леся привезла їй за пазухою крихітне сіре кошеня. «Ось, знайшла. Мабуть, викинув хтось, а мені шкода стало, та й подумала, що вам буде з ним веселіше», — червоніючи, простягла вона бабі Гальці Сірого на долоні. Баба спочатку ставилася до малого з утилітарної точки зору: виросте, може, мишу яку в курнику вловить, та до хати не пускала. Але коли під час нічної грози кошеня жалісно нявчало та дряпало сінешні двері, не витримала й відчинила.

Відчувши своєю котячою інтуїцією, що бабине серце розтало, Сірий став повноправним господарем хати. Щоночі він приходив і, муркочучи, умощувався на ліжку в баби Гальки в ногах. На ранок після першої такої спільної ночівлі вона з подивом відзначила, що безсоння, яке мучило її роками, мов корова язиком злизала, і вона всю ніч проспала міцним здоровим сном замість того, щоб говорити з мертвими. Відтоді Сірий став для баби не просто одним з представників сімейства котячих — він став для неї лікарем, другом і співрозмовником. Її останньою пізньою дитиною.

Підводячись з ослінчика, баба Галька обережно загортає Сірого у фартух і кладе на ложе на призьбі. Сама ж чимчикує до похиленої хвіртки, яка ледве відчиняється. Сьогодні субота, отже, скоро приїде Леся. Але не гуманітарна допомога цікавить бабу. Вона надумала просити поштарку привести їй фельдшера з медпункту, аби той полікував Сірого.

Повільно спливає час. Баба виглядає, а Леся все не їде. Уже й вийшла на порослу бур’яном дорогу через хутір, де тепер лише вряди-годи проїжджали мотоцикл чи старий легковик. Нема поштарки. Щоб час швидше минав, баба заходилася рубати сапкою бур’яни під тином, який давно потрух і тримався лише на чесному слові.

— Чи вам ото більше нічого робити, як сапкою посеред цього лісу махати? — озвався Лесин голос за спиною в баби Гальки. — А я аж злякалась. Їду, дивлюся — щось лазить у вас під тином. Думала, знову ті, що каструлі весною покрали.

Баба дивиться на Лесю як на архангела, хіба що молитов не читає.

— Приїхала! Я тебе, Лесюню, сьогодні так чекала…

Поштарка вже скидає з багажника картату торбу зі звичним набором, але баба Галька її зупиняє:

— Постав тут. Ходімо, скажу щось.

Леся дивується, але мовчки йде у двір за старою, яка майже біжить поперед неї з усіх сил, накульгуючи. Баба зупиняється біля хати і показує на купу різнокольорового шмаття на призьбі:

— Сірий захворав.

Нахилившись, поштарка нарешті змогла роздивитись серед старих хусток кота.

— А й справді, видно, таки прихворів. Та що ж ви хотіли, вік уже в нього такий, а коти — вони довго не живуть, — бовкнула і одразу ж прикусила язика, обпікшись об переляканий погляд баби Гальки.

— Та ти що, Лесю, це я стара, та й то ніколи не хворіла, а Сірий — він ще молодий. А може б, ти попросила приїхати нашого дохтура, га? Мо, він би укол який зробив чи ще щось… — Баба з надією зазирнула їй в очі.