Неболови: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Ой! Мені ж не можна! У мене ж алергія… — Вона розпачливо подивилася на Сашка.

— Нічого, не переймайся, — засміявся той, — на сьогоднішній вечір алергію скасовано. Ось побачиш.

Справді, ні через годину, ні через дві Іванка не вкрилася червоними плямами і вже сама сміливо наминала соковиті фрукти. Із Сашком їй було легко. Він розумів її, й Іванка розповіла йому про все: про батьків, які не помічають її, про ненависний універ, про підземку, якою вона щовечора катається, аби не йти додому. Коли вони спохопилися, годинник показував по десятій вечора, а на Іванчиному телефоні було десять пропущених дзвінків — порівну від матері й батька. Швидко вдягалися в коридорі, сміючись та плутаючи ґудзики, від чого вийшли на вулицю в абияк застебнутих куртках. Бігли до метро та вскочили в електричку, коли двері майже зачинилися. В очах інших вони мали вигляд закоханих. Сашко провів Іванку до під’їзду.

— Навчи мене мріяти, — наївно попросила вона на прощання.

Удома на неї чекала грандіозна прочуханка.

Вони були дивною парою: хлопець із гітарою років тридцяти в непримітному одязі, котрий у кожному вагоні метро співав щоразу іншу пісню, і дівчина з ельфійськими вушками, молоденька, ще майже школярка, що йшла слідом за ним та збирала гроші в поліетиленову торбинку. Виходили з електрички вони, закохано тримаючись за руки.

За кілька днів спільної творчості цей тандем став випадковою здобиччю чергового міліціонера. Коли Іванка із Сашком виходили з останнього, майже порожнього вагона на кінцевій, довготелесий вутлий молодик у формі, з голодним виразом обличчя саме крокував платформою. Побачивши пару заробітчан, він помітно пожвавішав.

— Жебракуємо? — скривив губи страж порядку, заступивши Сашкові дорогу.

— Чого ж жебракуємо? Заробляємо як можемо, — анітрохи не знітившись, знизав плечима Сашко. — Та й іншим даємо заробити. — Він поглянув міліціонеру у вічі й кивнув кудись у бік виходу зі станції.

Той одразу зрозумів натяк.

— Ану пройдімо зі мною, — сказав діловито і попрямував сходами вгору.

Сашко впевнено йшов за ним слідом, Іванка слухняно тупцяла поряд, перелякано поглядаючи то на хлопця, то на худу спину міліціонера. Голодний правоохоронець переступав одразу через дві сходинки і вже майже дійшов до турнікетів, де зупинився, чекаючи на Сашка з Іванкою. Коли вони порівнялися з ним, музикант раптом щосили штовхнув дівчину в спину і крикнув: «Біжи!» І вона побігла. Де й сили взялися. Перестрибнула через турнікет, вітром промчала через двоє дверей, залишивши позаду працівницю метрополітену з видовженим від здивування обличчям. У переході хтось схопив її за руку, яку Іванка щосили відсмикнула, злякавшись, що то наздогнав її міліціонер, але Сашко тримав міцно, тягнучи вперед за собою.

Зчепивши руки до болю в суглобах, вони пробігли не менше кілометра, нарешті зупинившись відсапатись у промерзлому парку. Іванка пожадливо хапала ротом холодне повітря. Притулившись спиною до товстого стовбура, Сашко голосно розреготався.

— Ти чого? — недовірливо поглянула на нього дів­чина. — Це не смішно, у нас же тепер проблеми будуть!

Хлопець аж закашлявся, заходячись від реготу. Згодом замовк, умить посерйознішав.

— Учись насолоджуватись кожним моментом, який тобі дарує життя. Це і є справжнє щастя. І справжня свобода. Хіба ти не відчула себе вільною там, коли стрімголов бігла переходом?

— Я не знаю, я не встигла про це подумати, — відповіла, наче виправдовуючись.

— То чого ж побігла? — допитувався Сашко.

— Бо ти сказав.

— Господи, яка ж ти ще дитина! Я теж колись жив за чужою вказівкою. Але подорослішав і тепер сам вирішую, що мені робити. Слухай сама себе, а не інших. — Він підійшов до Іванки і лагідно скуйовдив біляве волосся. — Утім, мені можеш довіряти. Я не дозволю тобі вскочити в халепу. А про того мента не хвилюйся. Він, певно, новенький, я раніше його не бачив. Я щотижня їм плачу, аби вони мене не чіпали. Завтра з ним розберуся — отримає подвійний тариф — та й по всьому. Розумієш, сьогодні мені захотілося втнути щось божевільне. Усім нам не завадить інколи втрачати здоровий глузд, аби відчути себе щасливими. Ну, зізнайся, тобі ж сподобалося? — Сашко обійняв її за плечі й притиснув до себе.

— Так… — тихенько видихнула вона йому в рукав куртки і засоромлено розсміялася.

Обійнявшись, вони ще довго блукали порожнім парком, розповідаючи небу кожен про свої мрії.

Ідилія закінчилася раптово. Іванчина мати довідалась, що донька вже два тижні не з’являється в університеті, та разом з батьком влаштувала їй перехресний допит з подальшим домашнім арештом. Телефон у Іванки відібрали, а до універу та назад мати возила її сама, нудячись на лавці в коридорі, доки донька сиділа на парах, утім, поповнила телефонну книгу номерами чотирьох симпатичних студентів. За місяць Іванка змогла відновити довіру батьків, наговоривши їм сім мішків гречаної вовни, адже на війні годиться будь-яка зброя. У перший день, коли вона здихалася батьківського контролю, одразу з універу кинулася в метро, проте, скільки не шукала Сашка на різних лініях, так і не почула рідного голосу. Уже в темряві бігла до його будинку. Сипав сніг, навколо тривала передноворічна метушня, кожний другий поспішав з ялинкою, а Іванці не треба було цього свята — свято жило в її серці передчуттям зустрічі, Сашковими теплими руками, що пахнуть сигаретами й мандаринами.

Вікна його квартири на першому поверсі світилися. Іванка вже зробила крок до домофону, аби набрати знайомий номер, але враз зупинилась і підійшла ближче до вікна. У вітальні яскравими різнокольоровими вогниками сяяла ялинка, а біля неї… біля неї стояла жінка. Гарна, у святковій сукні, вона щось поправляла на пухнастих зелених гілочках. До жінки підбігла дівчинка років п’яти в рожевому пишному платтячку. Молодиця взяла дитину на руки, щось показуючи на ялинці. Сашко, Сашко, яким його Іванка не знала — у класичних брюках, білій сорочці та краватці, — підійшов до них та обійняв жінку за талію. Вона щасливо сховала обличчя на його плечі. Він притулив їх обох до себе другою рукою і озирнувся, вдивляючись у вікно. На Сашковому обличчі читалася така вселенська туга, якої не виплакати, не викричати, не перемогти.

— Гарна сім’я, еге ж?

Іванка озирнулася. Поряд стояла сива простоволоса бабуся в куцій кацавейці поверх халата, у капцях та зі сміттєвим відром у руках. Кругле обличчя її аж світилося від задоволення.

— Та й Сашко гарний хлопець. Нещодавно, правда, здурів був — кинув роботу та пішов бренькати в метрі на гітарі. Як старець, прости Господи! А Маринка забрала Лізочку та й поїхала до своїх батьків. А що ж їй було робити, бідоласі? Тепер от схаменувся, слава Богу! — Бабуся перехрестилася вільною рукою. — Повернувся на роботу, усе пристойно. Маринка он і гітару ту, що його з пантелику збила, на смітник сьогодні потай винесла! А то мов здурів чоловік! Чи, може, ­зурочили його…

Вона змовкла і в молитовному жесті склала долоні, у замилуванні дивлячись на яскраві вікна. Порожнє відро теліпалося в неї на лікті.

— А ти з якої квартири? — раптом згадала щось своє і недовірливо глипнула на Іванку. — Щось я тебе раніше тут не бачила. Ти куди? Тю… дивна якась, хоч би слово сказала! Матінко рідна, вона ще й у смітнику копирсається! Що за народ, прости Господи! Куди ти ту гітару тягнеш?! От хвойда… — Бабуся спересердя плюнула під ноги та почимчикувала додому скаржитись діду на молоде покоління.

Іванка обережно повісила на плече гітару. Погладила її, як живу. Дека вкрилася льодовою кіркою, проте, на диво, сам інструмент повністю вцілів, лише одна струна жалібно схлипнула і порвалась просто під Іванчиною рукою. Вона востаннє подивилась на вікно Сашкової квартири і прошепотіла: