Неболови: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Спасибі, що навчив мене мріяти…

Велкам ту Каліфорнія

— Ма, мене взяли! Щойно отримав підтвердження! Уявляєш? Мене взяли! — завжди спокійний та рівний, як морська гладь у штиль, Ромчиків голос зараз виривався зі слухавки розкотистою могутньою хвилею, аж захлинаючись у захопленні. — Повірити не можу, що півроку я вчитимусь у Каліфорнії! У Стенфорді! Є-ху-у-у! Велкам ту Каліфорнія!

У рурці щось зашаруділо, загриміло, і до Ромчикових радісних вигуків додалися інші далекі голоси, хлопчачі та дівчачі.

— Ромчику… синку… Алло? Алло?

Марина так і застигла біля одвірку хліва, з дійницею в руці, плечем притискаючи до вуха мобільник — немов у вічному соціалістичному змаганні з роботою, вона звик­ла завжди говорити на ходу, на бігу, бо ж коли голова зайнята, руки роблять. Замовкла і, як мисливський собака на полюванні, ловила кожен звук з телефону, але не могла розібрати більше ані слова з гамірної метушні десь там, в університетських коридорах.

— Мам, ти ще тут? — знову прорвався в ефір синів голос. — Ми зараз ідемо з компанією тусити, а ввечері приїду, відсвяткуємо! Через тиждень уже треба летіти, тож побачимося не скоро. Зробиш мені вареників із сиром? Хочу наїстися на півроку вперед! — Ромчик розсміявся щасливо, як у дитинстві, коли маленьким вибігав з хати назустріч Марині, широко розкинувши руки для обіймів. І тихенько додав: — Тільки, ма, хоч сьогодні не зустрічай мене на автостанції. Ну їй-Богу, мені не­зручно. Я вже давно дорослий, а ти поводишся так, наче я під стіл ще пішки ходжу. Мені нянька не потрібна, в Штатах он самому доведеться пробиватися. О’кей, ма? Ма? Ма, ти мене чуєш?

— О’кей… — видушила із себе слово, що перейшло до неї від сина, разом зі слізьми, які рясно покотилися з очей. — А коли ж на тебе чекати, Ромчику, — з останньою маршруткою?

— Усе, ма, я побіг. Подзвоню. — Ромчик натиснув відбій.

Губи Марини підступно тремтіли. Вона так і стояла — невисока постать у засмальцьованій, колись червоній куртці, з рябою хусткою на голові, з-під якої вибилося пасмо посивілого, давно не фарбованого волосся, з молочним відром у руці. Гордість за дитину змішалася з образою. «Маленькі дітки — маленькі бідки, а виростуть дітки — будуть великі бідки», — промайнуло в голові. Нестерпно було усвідомлювати, що син більше їй не належить і живе своїм, не зовсім зрозумілим і відомим їй життям. Коли ж він виріс, її Ромчик? Здавалося, ще вчора вона забирала зі школи мале руде хлопчисько, яке ридма ридало через те, що однокласники дражнили його за помережане ластовинням обличчя, а сьогодні вже дорослий мужчина заборонив чекати його на автовокзалі.

«Му-у-у-у», — протяжно озвалася до господині в черговій спробі привернути її увагу корова Ружа. Марина повернула голову, щоб заговорити до худобини, і забутий телефон булькнув прямісінько в дійницю.

— А бодай тобі! — Жінка випустила відро на землю і впала біля нього навколішки, бовтаючи рукою в молоці.

«От роззява! Розпустила нюні!» — гнівалася сама на себе, витираючи потопельника хусткою з голови. Той кілька разів блимнув на прощання, видно, доживаючи останні миті, і витріщився їй в обличчя чорним оком екрану. Марина вголос лайнулася.

Наворочений сучасний мобільник — подарунок Ромчика на її день народження — був тією рятівною ниточкою, яка не давала загубити сина в чужому місті асфальту й бетону. Тепер ця ниточка обірвалася.

Вона розбирала апарат, який немов плакав молочними слізьми. На щастя, картка мобільного зв’язку була суха. Марина зітхнула з полегшенням. Зараз вона вставить її в старенький телефон, яким користувалася раніше кілька років поспіль. Ретельно протерши всі зап­частини, запхала їх до кишені куртки, тільки зараз помітивши, що досі стоїть навколішки на мокрій підталій землі. Крекчучи, підвелася, упираючись в бруд руками, — усе ж таки не дівчинка вже, сільська робота зістарила її так передчасно, що в сорок років вона відчувала, як тяжко тисне на плечі небо, пригинаючи долу. Пішла до будинку, залишивши дійницю просто неба.

У хаті було прохолодно, порожньо й тихо, лише у вітальні розбивали час на секунди стрілки китайського настінного годинника. Зазвичай Марина вмикала телевізор чи радіо на кухні, щоб наповнити бодай чужими голосами тишу, яка виглядала з усіх кутків, але зараз вона зосереджено порпалася в шухлядах, мимохідь поглядаючи на фотографію Ромчика на полірованому комоді, накритому старою мережаною скатертиною. На фото, зроб­леному в перший день навчання в Харкові, син позував на тлі громіздкої будівлі університету. Вересневе сонце виблискувало в університетських вікнах і пускало пустотливих зайчиків на Ромчикове обличчя. Сам він переможно усміхався, показуючи на університет жестом з американських фільмів — зведений угору ­великий палець.

Його, хлопця з провінції, який набрав найвищий бал під час тестування, будь-який виш забрав би з руками й ногами, але Ромчик марив комп’ютерами і програмуванням, тож вибір був однозначний. Шкільний комп’ютер досі стояв у його кімнаті, блимав зелений вогник на моніторі, ніби чекаючи, що господар от-от з’явиться, натисне кнопку й оживить принишклого електронного друга. Марина навмисне не вимикала його — миготливе вічко створювало ілюзію, що син десь поряд. Часом уночі вона не могла заснути, тоді підводилася і йшла до цієї кімнати — лікувати материнське безсоння.

Марина добре знала, що багато хто зі знайомих їй заздрить. Треба ж такій неосвіченій селючці, яка вже, мабуть, і літери позабувала, мати такого розумного сина! Коли вчергове хтось казав, як їй пощастило з Ромчиком, вона стискала губи й відповідала: «Це батькові гени і моє виховання».

Малого з двох років Марина піднімала сама. Чоловік її, веселий рудий велетень Микола, на добрий десяток років старший від своєї дружини, згорів від раку, усього за кілька місяців перетворившись із міцного здорованя на висохлий напівтруп. «Чорнобилець», — зітхали на похороні сусіди і жаліли сироту Марину, яка у два­дцять із гаком лишилася сама з малим дитям на руках.

Довго побиватися за чоловіком не було коли — у хаті кричав малий Ромчик, у хліві мукала корова та рохкали свині, під ногами плуталися гуси та качки, город швидко заростав бур’янами, а сусіди-пияки так і хотіли потягти бодай щось, що погано лежить. Утомлена вдова засинала, лише приклавши голову до подушки, а вночі до них із сином у ліжко приходив приблуда — кіт Митро, який прибився до двору скоро по смерті Миколи. Митро був таким же рудим, як Ромчик і його батько, від чого згорьованій Марині здавалося, що в нього переселилася Миколина душа, не витримавши довічної розлуки.

Через півроку такої каторжної праці вона прокляла все на світі й хотіла була попродати своє величезне господарство, з яким не могли самотужки впоратись її вже давно не ніжні, та все ж жіночі руки, але вчасно зупинилася. Від продажу молока Марина щодня мала свіжу копійку, а спробувавши шукати роботу у своєму містечку, швидко зрозуміла, що втомлюватиметься не менше, але грошей не бачитиме — скрута дев’яностих з порожніми полицями та кілометровими чергами в крамницях їй згадуватиметься ще довго. Тож, зціпивши зуби, і далі тягла все самотужки.

Ромчик тим часом ріс, пішов спочатку до дитячого садочка, а потім до школи. Марина не могла нахвалитися своєю дитиною: і вчиться на відмінно, і матері вдома допомагає, й інші діти, навіть сусідські розбишаки, до нього тягнуться, як бур’ян до сонця. Досить скоро і сам Ромчик, і всі оточуючі зрозуміли, що він відрізняється від решти — розумом, внутрішньою силою, упертістю та бажанням будь-що досягти мети. Захотілося йому комп’ютер — усе літо працював у місцевого фермера, горбатив поперек на помідорах, зірвав спину, але на зароблені самотужки гроші комп’ютер таки купив. Захотілося йому знати англійську мову — три роки щоранку прокидався на годину раніше і займався, аби потім майже на рівних говорити з учителем.

«Я, ма, хочу, щоб ми з тобою нормально жили. Не так, як ми зараз живемо, а так, як вони живуть. Тільки для ­цього я не буду красти чи вбивати, я всього сам досягну», — сказав їй якось зовсім по-дорослому, повернувшись із Києва з нагородою за перемогу в черговій олімпіаді.

Тепер от їм судилася розлука на півроку, хоча, коли Ромчик подавав документи на обмін студентами, вона відмахувалась і не вірила в успіх, казала, що там усе давно куплено й розподілено. «Ма, ну ти чудна, це ж Штати! У них усе чесно», — переконував її. Переконалась.

Забула про пошуки телефону, взяла з етажерки роздруківку, дрібно всіяну пшоном іноземних літер, надягнула окуляри. На звороті — переклад для неї, писаний Ромчиковою рукою: «Стенфордський університет, технічний факультет. Каліфорнія, США!» Решта сторінки посміхалась здоровенною незграбною мордою мальованого чоловічка — що-що, а малювання до Ромчикових талантів не належало.

— Каліфорнія, — уголос повторила Марина. — Боже, де ж та Каліфорнія…

Знявши окуляри, втомлено потерла очі та глипнула на годинник — уже майже п’ята. Довго ж вона тут плавала на хвилях спогадів! Остання маршрутка з Харкова виїжджає о восьмій десять, о пів на десяту син буде вже вдома. Уже й за вареники час братися, та й ще чимось смачненьким хочеться студента побалувати, бо не скоро він знову спробує материних домашніх страв…

Марина хусткою витерла сльози, які знову набігли на очі. Мобільник, який вона шукала по всіх шухлядах, лежав тут-таки, на етажерці. Переставила в нього картку й увімкнула — у кутку екрана відразу виріс частокіл мережі. Повагалася кілька секунд: хотілося подзвонити синові, але стрималася, подумавши, що недоречно відволікати його від святкових посиденьок з друзями.

Поклала те, що залишилося від телефону, на ледве теплу трубу опалення — може, ще просохне. Апарата було шкода. Не тому, що в магазині біля ринку такий коштував дві з половиною тисячі, а тому, що був він куп­лений Ромчиком з першої зарплатні на першій офіційній роботі, куди син улаштувався через кілька місяців по тому, як став студентом. Марина вже вирішила, що завтра зранку, доки Ромчик спатиме, тихенько віднесе його в ремонт — мобільник ще знадобиться їй, щоб тримати зв’язок із сином у Штатах. Хоча, мабуть, дзвонити він їй зможе нечасто — он сусідка в Росію телефонує та бідкається, що дорого, а то інший континент, доведеться вчитися писати есемески. Вона ще раз поглянула на Ромчикове фото, вкинула телефон до кишені робочої одежини та поспішила на вулицю, де голосно обурювалася її неробством недо­годована худоба.

Що далі повзла стрілка настінного годинника з тиг­ром на циферблаті, тим більше набухав клубок хвилювання в Марини всередині. Уже перевалило за пів на десяту, а Ромчик досі не подзвонив. Вона знервовано раз по раз набирала його номер. «Абонент поза зоною…» Перестали парувати на столі вареники, угрузнувши пухкими боками в жовтий пластилін масла, вистигав на газовій плитці пахучий борщ, поряд із яким ніби засоромлено визирала з миски, накритої рушником, рум’яна скоринка домашнього хліба. Марина чекала на сина біля хвіртки. Туманилось молоком фіолетове небо з клаптями попелястих хмар, що швидкокрило пролітали над головою, злякано махали віттям вугільно-чорні тополі біля дороги, осліп­лені світлом фар автомобілів, які котили свої важкі металеві тіла по пришерхлому асфальту, а Ромчик усе не йшов.