Неболови: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Відгуки

Той, хто вміє вловити небо й посадити його в акваріум, називається неболовом, той, хто тепер тримає небо над Україною, як ото харків’янин Олесь Самохвалов, боєць Добровольчого українського корпусу з позивним «Ленін», теж неболов, і тендітна Лєра-«Барбі» з двома контузіями, тепер чужа у Києві і своя на війні також, і баба Галька, котра вже десять років сама-самісінька з котом Сірим живе на покинутому хуторі, і колишня акторка Лідка, яка проміняла богемне сценічне життя з оберемками квітів на «тюльпани» на передку, що залишають по собі десятиметрові вирви… Людські долі, майстерно загорнуті в оповідки, гіркі, наче полин, смутні й відчайдушні та завжди правдиві, як саме життя… У них геть відсутні театральні жіночі шмарклі, штучність, брехливість, надумані хепіенди. Це реальні долі людей, яких знав, із якими зустрічався, пив чай, ходив одними вулицями, дихав одним повітрям… Різні долі і разом із тим такі схожі між собою, наче розсипані скельця яскравого небесного вітража. Читайте, співпереживайте, любіть, ненавидьте, смійтесь, ридайте та пам’ятайте, що небо вловити може кожен, а от втримати… Потрібно мати талан.

Дара Корній, письменниця

Знайомство з прозою харків’янки Юлії Ілюхи — це не що інше, як відкриття нового імені в сучасній українській літературі. Свіжі, емоційні тексти, прониклива інтонація оповіді, відчутний післясмак, що залишають ці оповідання, свідчать про помітний початок творчого шляху талановитої авторки.

Галина Вдовиченко, письменниця

Почала читати «Неболови» і не могла відірватися. Історії людей. Звичайних українців, які живуть сьогодні, поруч, є нашими знайомими чи героями сюжетів, про які я щодня розповідаю в ТСН. Часто не могла стримати сліз, відчувала клубок у горлі через відчуття, що довкола так багато несправедливості. Адже хочеться, щоб було менше байдужості. І насправді, кожна така маленька історія маленької людини може стати щасливішою, якщо кожен із нас спробує більше посміхатися оточуючим і намагатиметься підставляти плече тим, хто цього потребує. Це легко, і просто, і приємно. Хочу вірити, що ті, хто читатимуть «Неболови», стануть добрішими і зможуть інакше дивитися на перехожих, зазирати в очі й подавати руку допомоги.

Cоломія Вітвіцька, ведуча ТСН на каналі «1+1»

Это на войне читалось — странно. Очень остро, так, будто ты, вдруг подняв голову, встряхнув волосами, видишь смешанное с дымом солнце. Я не читал книгу — я трогал руками текст, настолько близкий, как будто я… как будто я, открывший тысячу дверей, открыл еще одну, а за ней оказался рассвет.

Мартін Брест, блоґер, боєць АТО

Історії зі справжнього, буденного життя. І прочитавши цю книжку, ви переконаєтеся, що в буденних, щоденних обставинах вирують пристрасті, не менші, ніж у романтичних казкових краях. Що б не було причиною пристрастей — чи то бажання самотньої жінки завагітніти від випадкового знайомого, чи війна на Донбасі, — Юлія Ілюха завжди вміє особливо уважно слухати людину, особливо переконливо їй співпереживати. Зокрема й у прагненні впіймати таке, здавалося б, далеке небо…

Олег Коцарев, письменник

Юлія Ілюха пише на ті теми і про тих героїв, яких в останні десятиліття наполегливо витісняли із сучасної української літератури. Вона пише про нинішнє село, що зникло із творів наших молодих письменників, ніби його й не існує, як і тих людей, які там доживають свої життя, як і тих, хто працює там без продиху, аби вивчити дітей, як і нас самих, закорінених у наше сільське дитинство. А разом з тим Юлія пише про дуже реальних людей та їхні дуже реальні проблеми, страхи, втрати й пошуки. Саме тому весь час здається, ніби все це надто знайомі вам герої і надто близькі ситуації. І чи не вперше ви прочитали про них у письменницьких текстах, які на додачу є майстерно зробленою, деталізованою короткою прозою. А це ще одна рідкість для нашого всуціль романного літературного процесу.

Тетяна Терен, журналістка

Містика, фантастика, постмодерністські експерименти, стьоб, пародія, альтернативна історія — усе це, звісно, добре, але разом із тим сучасна українська література нагально потребує хорошої реалістичної прози. Сюжетної, читабельної, психологічної (без надриву) та інтелектуальної (без повчального тону). Такими є оповідання Юлії Ілюхи, котра змальовує життя маленьких людей із їхніми великими трагедіями. Із цих історій твориться художня картина сучасності — і цим насамперед цінна пропонована збірка.

Тетяна Трофименко, літературний критик

Кожне оповідання цієї невеличкої збірки — то є концентрована любов. Гірка від розчарувань, солона від сліз, із тріщиною через усе серце від втрат — але вона любов. Любов до життя, любов до дітей, любов до своєї країни, любов до вас, шановні читачі. Візьміть до рук ці чудові оповідання, прочитайте, пропустіть крізь себе, через свою душу — і любов просякне вас, немов сонце літнє повітря. Дасть наснаги жити й вірити. Вірити в те, що настане новий день і буде кращим за попередній.

Олена Монова, блоґерка

«Скільки радості можуть дати такі прості речі», — пише Юлія Ілюха....І, може, ще й сама не уявляє, скільки радості можуть дати її прості, теплі, напівзабуті сьогоднішнім Харковом слова... Вона торкається ними до якихось нічим не прикритих особливих закутків душі — і розпливаєшся в усмішці, гостро впізнаючи які-небудь із дитинства забуті по-харківськи особливо вимовлені «падалишні абрикоси»... Дебют Юлі — як чисте й смачне джерельце, що несміливо пробилося з-під асфальту, нарешті вивільняючи справжнє, своє, непридумане, живе, із самих генетичних глибин — харківське...

Ольга Герасим’юк, телеведуча

Передмова

Голос Юлії Ілюхи — це голос Харкова, офіціанти якого переходять на українську через повагу до клієнта, голос Харкова, де співають Гімн країни не тому, що «так надо», а тому, що потребують цього.

Голос Харкова — міста українських письменників-дисидентів і комуністів, міста правозахисників і ментів, міста академічної освіти і невігластва.

Голос прифронтового Харкова, ребрами якого пройшла війна, мозок котрого намагається захиститися від пропаганди; голос міста, що полишає концепцію «найбільшої площі Європи» та «першої столиці України» і здатний віднаходити інші символи.

Це голос находженого «берцями».

Це — новели про різних героїв. Від хтивця Федора Пугачова, у кишені якого лежала «“совєтская власть” — червоний партквиток у потертій обгортці, підкріплений репутацією героя громадянської війни», — до Олеся Самохвалова, онука бабці-комуністки, добровольця з позивним «Ленін», що «у січні 2015-го згорів у бетеері під Донецьким аеропортом унаслідок прямого попадання фугасу, випущеного російським “братом”».

Це живі, болючі, чесні новели про слобожан та Слобожанщину, де вгадується танок Марії Матіос і Сергія Жадана.

Ці новели про війну, нашу війну, і про тих, по кому вона пройшлася кулеметом, і про тих, хто повертається і знову йде на фронт, і про тих, хто чекає, і про тих, хто заперечує.

Словами старшої солдатки «Барбі»: «Війна ранить усього один раз — але в самісіньке серце, і більше ніколи не відпускає, куди б ти не тікав. Від себе ж не втечеш. Війна назавжди залишається в тобі. Тепер ти сам і є  війна. Про неї можна говорити лише зі своїми. Чужі не зрозуміють».

Після прочитань цих новел кожний та кожна стане бодай трохи своїм.

Лариса Денисенко, письменниця, радіоведуча, правозахисниця