Акваріум: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Переді мною був довгий неосвітлений коридор, стояла повна тиша. Лиш ледве помітні звуки, які видавав, поскрипуючи, цей будинок, і дзюрчання залишків води порушували тишу. Вода стікала із виямків даху в каструлі, поставлені посеред кімнати в самому кінці коридору, де я, власне, й мав намір навести лад.

Хлюпання води, що наповнила весь мій дім, та і всі мої думки останнім часом нарешті втілилися в конкретні відчуття, і мені здалося, що я маленька рибка у величезному акваріумі, з якого я дивлюся на світ через товсте і не зовсім чисте скло. В голові запрацював якийсь божевільний проектор, в тишу і темряву коридору, пропахлого сирістю і старістю, двадцять п’ятим кадром врізався слайд — світлий і переконливий, на якому було видно великий акваріум. І я в ньому. Потім стало знову темно, але в голові пішли якісь хвилі і шуми, які через певний час прорізав ще один подібний слайд, потім картинка з акваріумом стала наполегливішою і нагадувала якесь аматорське відео. Зернисте зображення, різке поєднання чисто білого і чисто чорного кольорів, від якого різало очі, неясні фонові шуми і розмита нечітка картинка — це все стояло в мене перед очима, і лише зрідка виринав, немов з іншого боку буття, коридор — темний і страшний, в якому я зараз стояв, притулившись спиною до стінки. У скронях моїх гупало, в роті пересохло, а швидкість і сила серцебиття збільшилися, напевно, вдвічі. Серце озброїлося чимось важким і виламувало мою грудну клітину зсередини. Закінчилося це тим, що я все-таки втратив свідомість, але очуняв відносно швидко, максимум за кілька хвилин, уже з ясною, свіжою головою і абсолютно холодним серцем. Я знав, що я робитиму найближчим часом. Упевнений, якби хтось міг бачити мою посмішку в той день, він би порівняв її з чимось загрозливим і холодним — можливо, з вигином леза хірургічного скальпеля.

Весь наступний день я провів із олівцем та лінійкою в руках, занурившись у креслення і намагаючись чітко, без зайвих деталей, якомога більш мінімалістично втілити на папері те, що я собі вигадав. Я від самого початку вирішив втілювати свій план аскетично, не навантажуючи нічим, що могло би мене відволікати. Креслення, що виходили з-під олівця, шалено тішили, я був у передчутті великої роботи, і коли ввечері нарешті зумів підібрати ідеальні, як на мене, розміри, то весь аж дрижав у передчутті наступ­ного дня.

Тоді я почувався щасливим і розумів, що щастя — це можливість чекати кожного наступного дня із таким ось захватом та нетерпінням. Рідко коли таке в когось буває. А ось у мене було. Можеш заздрити, падлюко…»

Я уже не реагував на те, що він постійно намагався образити мене чи зачепити. Я пройнявся справжньою глибокою повагою та непідробним інтересом до нього. Тобто не до нього, а до його життя. І я справді заздрив — доля підкинула йому цікаві варіанти продовження існування. Це мов безпрограшна лотерея, бо, хоч що він би обрав, я впевнений, що пересічні люди про таке і мріяти не можуть. Хоча ось стосовно того, що він казав про щастя, — я не заздрив, бо переживав та й переживаю це досі, цю щиру, дитячу навіть любов до життя, яка викликає в тебе здоровий мандраж щоранку, а не лише напередодні великих справ. Хоча, якщо говорити поклавши руку на серце, без свідків та диктофонів, останнім часом я відчуваю, що ця любов до життя триває радше за інерцією, аніж на основі якихось реальних досягнень. Я радію, опинившись не в тому місці, не в тому часі, і не в тій ролі, в якій би хотілося опинитись. Та хоч би там як, пофігістична слов’янська ментальність, а конкретно — особливо пофігістичний її випадок — ментальність українська, повністю врівноважує всі невідповідності між моїм розумінням життя і тим, як життя розуміє мене.

«…але дрижав я не тільки від збудження, а ще і від страху. На той момент я не відходив далі, ніж на двадцять метрів від дверей будинку, вже понад три роки, а то й більше трьох з половиною, і тепер мені було страшно. Якщо хочеш дізнатися, про що думає космонавт перед виходом у космос, можеш не витрачати купу років і сил на тренування та вивчення всієї цієї космічної мури, а просто в критичний революційний момент не виходь на вулицю, не читай новини і ні з ким не спілкуйся три роки. Цього часу буде достатньо, щоби ти не знав, що і хто чекає на тебе за дверима власного помешкання; трьох років буде достатньо, щоб тебе не впізнавали, трьох років буде достатньо, щоб вийти за свій паркан в абсолютно новий, незвіданий світ, відомий тобі тільки за переказами та пожовтілими фотографіями, такий собі абсолютно досяжний космос.

Мене захопило нестримне хвилювання, коли я зачиняв будинок і віддалявся від нього в напрямку автобусної зупинки. Мені треба було поїхати в центр, на господар­ський ринок. Хоча я не був навіть упевнений, що він досі існує і що, коли існує, то я знайду там те, що треба. За той час, який я жив у будинку, могло змінитися абсолютно все, і я приготувався до будь-яких несподіванок.

Насправді ж мені лиш здалося, що я приготувався. Я пройшов вулицею до магазину біля дороги, де раніше зупинявся транспорт, який їхав до міста, і відразу зрозумів, наскільки я відстав від життя. Відразу впадав в око мій зовнішній вигляд — довгий старий плащ сірого кольору, під ним костюм-двійка, польське взуття і капелюх на голові враз привернули увагу юрби на зупинці. Люди стояли, тісно притиснувшись одне до одного, мов кілька, напхана в банку. Хто служив в армії, краще зрозуміє порівняння із бойовим каре. Саме так стояв цей натовп, і ті, хто стояв у зовнішніх рядах, трималися руками за все, що могли, таким чином втримуючи рівновагу всієї групи. Вони повністю займали невеличкий прямокутник асфальтованого покриття зупинки, який був захищений від рясних тижневих дощів каптуриком, а там, де він закінчувався, було дуже брудно й мокро. Я зупинився навпроти них, подивився на цей натовп і вирішив не пхатися туди, а просто акуратненько постояти поряд.

Траса була розбита і зовсім порожня. Я ніяк не міг збагнути, чому вона так швидко зіпсувалася, бо пам’ятав, що, коли ми сюди приїхали, дорога була в повному порядку, виглядала, як щойно відремонтована. Але, напевно, вся матеріальна сутність цієї держави за останні роки вступила у фазу, коли все швидко старіє, так само швидко ламається, і мало хто розуміє, як таке може бути. Період дуже неприємний, але, судячи з того, що я вичитав із історичних досліджень у себе на горищі, обов’язковий для кожного державного утворення з більш-менш високими амбіціями та тривалою історією, і є абсолютно природнім з точки зору розвитку суспільства.

До речі, саме зараз я впіймав себе на тому, що, вийшовши на світ Божий зі своєї криївки, я абсолютно не впевнений, чи раптом не відновився Союз?

Почавши озиратися навсібіч, я не бачив нічого, окрім полів, весняного бруду та яскравих маленьких крамничок при дорозі, де продавалися, судячи з реклами біля входу, незрозумілі і непотрібні мені речі. Заради цікавості я вирішив при нагоді завітати до цих крамничок у вільний час і роздивитися, що там і як там зараз, бо останні спогади про торговельні точки в мене були не дуже приємними передусім через те, що ці точки були майже зовсім порожніми. Власне кажучи, якщо я міг нормально довіряти своїй пам’яті, картинка, яку я бачив зараз, не надто змінилася за час моєї відсутності. І це було дивно, бо, перебуваючи в будинку і в думках все-таки повертаючись до дев’яносто першого року, я був впевнений, що молода українська держава мала динамічно розвиватися, звісно, що не з першого року, та й не з другого. Але ж, коли четвертий рік майже закінчується, мають бути якісь позитивні обнадійливі зрушення? Інакше навіщо це все?!

Хто міг дати відповідь на подібне запитання, я не міг знати. Подивився в небо — воно було похмуре, і в його сірому безкраї нерухомо застигли птахи. Мені, з моєю фантазією, миттєво уявилося, що  в небо стріляли…»

«У небо стріляли…» Здуріти, що за людина! Замордував дружину, задумав ще якесь неподобство (серцем відчуваю, що саме неподобство, — такого роду люди можуть отримувати насолоду тільки з аналітичної діяльності або зі спостерігання за стражданнями інших), а тепер він стоїть і насолоджується пейзажами, і говорить так метафорично, що мені заздрісно стає! У небо стріляли! Здуріти…

«…розстріляне небо не може знати відповідей на жодні запитання. Воно мовчало. Я примружився і подивився на людей, що стояли поряд. Хто-хто, а вони ж повинні були знати відповіді. Але люди — всі як один — дивилися на мене вороже. Це повернуло мене з небес на землю, і я вперше усвідомив, що виглядаю зараз дуже комічно і недоречно. Як чоловік із минулого століття.

Вони дивилися на мене кожен зі своєю індивідуальною злістю та осудом, а я тоді так дивитися ще не вмів. За часів моєї молодості ми мали колективну совість, яка все обдумувала, виносила вироки за скоєне і контролювала виконання покарання у спеціально вигаданій для цього формі. Наша колективна зневага, колективна ненависть і незгода були вбивчими, по-справжньому страшними. Але зневага та ненависть персональна видавалися чимось химерним і мало не забороненим. Ці ж люди, які стояли за кілька метрів від мене, хоч і були якимось колективом, але ненависть, що її я так гостро відчував тоді, брала початок не в  колективній свідомості, а в кожній голові окремо. Цілковито зрозуміло було, що Союз таки не відновився, людям було дозволено мати свої емоції, свої погляди. І ще їм дозволено було мати їх на порожньому місці, тобто не обов’язково було все це підкріплювати якимись переконливими аргументами.

Ось і зараз, щоб вони відчули мене чужим, мені було достатньо виглядати так, як кілька років тому вдягався ледь не кожен із них. Але час плине, відкидаючи на ходу тих, хто погано адаптується, лицарі і їхні дами тепер вдягали нові шати — пошиті в туреччинах та китаях, їхні обладунки пахли тепер шкірою, здебільшого штучною, і азійською синтетикою, значно доступнішою, але саме легкодоступність підіймала самооцінку їхніх нових власників, як ніщо інше.

Так ось, люди із зупинки дивилися на мене якось непривітно, але, оскільки мені останніми роками на людей було плювати з високої дзвіниці, то я особливо цим не переймався. Зрештою, людям притаманно вороже ставитися до всього чужого. Тому для себе я вирішив, що нехай вони йдуть у задницю, а я собі спокійно поїду на ринок.

Автобуса не було вже десь півгодини, і мене це почало нервувати, тим паче, що під поглядами цих виродків із зупинки я почувався трохи незатишно, хай там що я собі думав. Я вже намислив пройти трохи далі в напрямку міста та зловити попутку, бо стояти було нудно, і в мене починала боліти спина. Але щоразу я переконував себе почекати ще п’ять хвилин, а потім вже, якщо нічого не буде, йти голосувати.

Коли я зовсім уже втратив надію дістатися центру громадським транспортом, до зупинки звідкілясь, я не встиг зрозуміти звідки, підкотився незрозумілого кольору і марки тарантас. Люди з-під каптура зупинки, не розриваючи рядів, пішли на штурм. Один за одним вони, під тиском решти, вривалися в салон автобуса і намагалися захопити місця, не забльовані бідолашними пасажирами та не мокрі від виснажливих дощів, що крізь шпаринки потрапляли й до салону. Відбувалося це все повільно, зі страшними прокльонами та ударами в спину тим, хто опинявся найближче до дверей. Я прилаштувався в кінець черги і терпляче чекав на можливість зайти. Нарешті останню спину переді мною всмоктало в тепле вже нутро автобуса, і я, зайшовши на підніжку, потрапив усередину.

Усі місця в салоні було зайнято, декілька людей навіть стояло. Зупинившись коло водія, я спитав, скільки коштує проїзд, але він щось буркнув у мій бік, як мені здалося, російською. Коли я перепитав, то чітко почув відповідь: «Трідцать». Лише з одного чітко почутого слова російською мною оволоділа подвійна тривога: Союз, звісно, міг не відновитися, але чи знову не прийшли до влади комуністи, або, що було би ще гірше, чи не стала Україна частиною Росії?

Уже пізніше я докумекав, що, в принципі, якби сталось або перше, або друге, не було би жодного місця, де сховатися — і навіть мене би швидко знайшли.

Але тоді відповідь водія мене насторожила й збентежила, я вирішив не сперечатися, а приїхати в місто, накупити газет за останні тижні і продивитися їх, бо справді якось незручно почуватися цілковитим дурнем.

Отже, тридцять. Я поліз до кишені штанів і завмер. Гроші ж напевно помінялися, а в мене — лише радянські. Та виходити мені не хотілося. Подумав — пронесе, якось умовлю, може. Дістав трохи монеток, відрахував тридцять копійок і простягнув їх водієві. Він, не відриваючись від керма і не відводячи очей від дороги, посміхнувся. Тоді я простягнув йому монети ще раз, думаючи, що він не побачив. Тепер водій повернув до мене голову і поглянув з нерозумінням. Я вирішив не заважати йому і просто поклав гроші на панель перед ним. Він різко дав по гальмах, від чого дехто в салоні сильно вдарився головою, а декількох товстих замріяних жінок, що стояли поміж кріслами, сильно хитнуло.

— Що таке? — спитав я.

— Нє, ето я тєбя спрашіваю, что ето? — підозріло ввічливо шкірячись, спитав водій.

— Гроші за проїзд. Тридцять копійок, як ви і просили, — так само чемно відповідав йому я.

— Відалі клоуна? — крикнув водій в салон, — совєтскімі копєйкамі за проєзд платіть хочєт!!!

— Да гоні ти єго нахєр, на работу єщьо опоздаєм із-за нєго! — об’єднавшись у злагоджений хор, кричали пасажири.

Далі все відбулося швидко. Недавно зачинені две­рі автобуса знову важко розчинилися, випускаючи із себе пневматичний стогін, до мене підскочили два молодика в шкіряних куртках, я отримав один удар у живіт, ще один в обличчя, і наступної секунди вже летів по багнистому схилові, який опускався від дороги до лісосмуги. Обличчя пашіло, кишки крутило, плащ мій залишився в автобусі, напевно, у вигляді моральної компенсації. Я звівся на коліна, весь брудний, і довго лаявся вслід автобусові, який уже зник із поля зору. Тоді мені хотілося тільки знищувати це незрозуміле мені бидло, і більше нічого. Зрештою, все було в моїх руках. У всякому разі редуктин точно був, цього заперечити було неможливо.

Поки в моїй голові ворушилися якісь незрозумілі плани помсти, напроти, на схилові, пригальмувала простенька автівка. З неї викотився кругленький чолов’яга і запитав, чи зі мною все гаразд? Я відповів, що гаразд, упав, але цілий, все в порядку. Він спитав, чи не треба мені в місто, і я, звісно ж, погодився, порадівши тому, що хоча б залишився з грошима, бо носив їх у ки­шенях піджака і штанів, а не в плащі. Наступної ж миті я зрозумів, що ці гроші зараз до сраки, в країні помінялась валюта, і, власне, через радянські копійки мене щойно викинули з автобуса.