Акваріум: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Ч.У.П.А.: гримуча суміш

Уперше я побачив Олексія Чупу там, де його най­логічніше було побачити: на котромусь «Махно-фесті» — масштабному мистецькому заході, що їх свого часу кілька років поспіль організовувала в Гуляйполі агенція «Остання барикада». То був справжній карнавал із рок-гуртами й тачанками, з котрих читали вірші й роз­давали книжки. Сам Махно теж приїжджав разом зі своїми анархічними соратниками. Молодий поет із Дон­басу Олексій Чупа вельми добре вписувався в цю атмосфе­ру. Він виступав поруч інших на нічних читаннях у колі пала­ючих смолоскипів, і його експериментальна поетика (при­наймні так тоді я сприйняв це на слух) якимось чином гармоніювала з атмосферою вольниці довкола.

Тоді я подумав, що ось — є молода поезія з Донбасу. Старших авторів, поета Олега Солов’я, романіста Дмитра Білого з Донецька, автора містичної прози Павла Бондаренка з Луганська, я вже добре знав, а от молодого вартісного поета з тих країв довелося побачити вперше.

А за кілька років ми всі стали свідками правдивого злету Чупи як прозаїка. Упродовж одного 2014 року з’явилися друком і різко набули популярності одразу три його прозові книжки: «Бомжі Донбасу» («Дискурсус»), «10 слів про вітчизну» та «Казки мого бомбосховища» (КСД). Звісно, вагомим чином вплинула ситуація: коли спільнота зрозуміла, що візії більшості наших інтелектуалів (чи на яке там ще звання вони претендують) щодо Донбасу не справджуються, почалися пошуки голосів, що звучали б із глибини донецького запілля — тобто вже тоді з-за лінії фронту. Що б і хто не казав, проза Олексія Чупи, поряд із поезією Люби Якимчук, стали досі найбільш промовистими спробами осмислити ситуацію в художньому тексті. Не лише ситуацію протистоянння, але й стан людської свідомості, психіки людей того, тепер такого загрозливого і загроженого регіону.

Утім, Чупа пише художню прозу, тобто реальність, у якій йому довелось існувати, він переосмислює, перепускає через власну свідомість, загострюючи ті моменти, котрі йому особисто важливі. В публіцистику та дидактизм, які виглядають так спокусливо в контексті його донбаського бекграунду і вже набутої популярності, впадає доволі рідко, натомість намагається витворювати власні світи, котрі б виглядали не менш життєздатно, ніж сама реальність. Виглядає, що він не має досі притаманної багатьом авторам ілюзії, що вони правдиво й безсторонньо змалюють для нас певні події, зосереджуючись на найважливішому. Гра в жанри, тобто цілковито літературний виклик створити власні трилер, утопію чи розказати любовну історію, важить Чупі не менше. Тобто він розповідає про Донбас і людей Донбасу, проте це його Донбас, ним побачений, відчутий і перетворений на художнє полотно. І те, як він бачить, відчуває та пише, чи не найбільше дає нам уявлення про психіку людини, котра дивиться на світ з того південно-східного кута зору. Довкола його книжок нині багато спекуляцій та навіть істерики, проте він продовжує триматися обраного бачення — не так відображати реальність, як творити її.

Ця книжка — тому підтвердження. Соціальне тло, котре доволі стрімко стає історичним, тут наявне, проте воно не відіграє суттєвої ролі і взагалі розгортається уривками, ще й доволі сильно препарованими й трансформованими. Політичну напругу з нашого недалекого минулого наче виносять за дужки, а вестиме нас текстом зовсім інша інтрига — експеримент, який до кінця книжки стане по-філософському глобальним і потім так по-новому підсвітить порушені на початку соціальні питання.

Читаючи цей текст, я зненацька зрозумів, що в самому прізвищі автора чітко закодовано основні елементи його поетики, що справджуються в більшості його прозових книг.

Ч = чорнуха. «Акваріум» є текстом вкрай похмурим. Обидві історії, та, котру нам розповідає головний персонаж, й інша, котру він разом із нами слухає на аудіокасеті, просто переповнені реаліями післярадянської дійсності, в якій яскравих кольорів брак, а радості взагалі немає. Перший епізод книжки взагалі скидається на посібник із розлучення чи то доведення сімейного життя до абсурду. Жодного тепла, жодного затишку — хоча ні, бо певний затишок породжує наповнений таємницями й мотлохом, майже кафкіанський будинок, а тепло... що ж, тепло дає коньяк.

Автор любить людей, ми це бачили й не маємо в цьому сумніву. Але він розказує історію персонажа, котрий ставиться до людей прохолодно, і змушує його слухати на магнітофоні зізнання чоловіка, що людей правдиво ненавидить. І це хороше випробування (перший сенс читати цю книжку): наскільки ми любимо людей, щоб не солідаризуватися з персонажами перед нами? Але менш похмурим від цього ландшафт тексту не буде.

У = убивства та інші «ужаси». Тут автор не шкодує червоної фарби, і його ілюзія така правдива, що ми віримо: перед нами кров. Більше того, винахідливий Чупа знаходить спосіб убивати своїх персонажів двічі. Спершу в них вмирає людське, а потім вони мають шанси загинути остаточно. Словом, це зразковий трилер, котрий не відпускатиме до останніх сторінок книжки. Чи зло буде покараним у фіналі — це вже питання до читача. Але кілька тонн адреналіну йому гарантовано.

П = пофігізм. Це загальна стратегія Чупи, і в поезії, і в прозі. Автор ставиться до найжахливіших сцен спокій­но. З похмурою іронією, я б сказав. Це не виливається в пасивність, бо його персонажі, незалежно від їхнього статусу та зросту (побачите, зріст в «Акваріумі» має першочергове значення), постійно діють, буквально борсаються серед обставин, хоча, у більшості випадків, обставини виявляються сильнішими. Інколи їх усе ж вдається здолати, але хіба для того, щоб переконатися у фактичній безглуздості перемоги. Ось і другий виклик (і ще один сенс прочитати цю книжку): наскільки ми віримо у свої сили? Чи будемо чинити опір навіть за видимої його безперспективності?

Врешті А = антиутопія, в якій все починається від секретного препарату ще радянської розробки, який, як то і має бути в класичних антиутопіях, здатен враз і рішуче переформатувати життя спільноти, комусь передати контроль, а інших поставити перед вибором боятися за свою безпеку чи добиватися власної свободи. В тексті Чупи розгортається вельми якісна антиутопія (як розмисел про життя і майбутнє суспільств), в якій є і ідоли, і каральний апарат, і конформісти, і, звісно, бунтарі.

Я помітив, що самий жанр антиутопії, як правило, творять автори, що належать до культур метрополій: Євгеній Замятін, Олдос Гакслі, Джордж Орвелл, Рей Бредбері... Вочевидь, їм типово уявляти різні варіанти майбутнього суспільств у глобальних масштабах, тоді як колоніальні народи тупцяються довкола власних залежності й обмеженості. Показово, що перша україн­ська антиутопія — «Сонячна машина» — вийшла з-під пера керівника уряду УНР Володимира Винниченка в короткий час нашої позірної незалежності на початку ХХ сторіччя. Й не менш показово, що жанр повернувся знову аж на початку 90-х і втілився у повісті Юрія Винни­чука «Ласкаво просимо в Щуроград». «Акваріум» закріплює традицію після кількох менш вдалих спроб, і це справді жахлива антиутопія, на відміну від дещо карнавальної «Очамимрі» Олександра Ірванця. Тут і третій сенс прочи­тати Чупу: щоб розвинути уяву, розігнати її до глобальних масштабів суспільного мислення.

Врешті, ми можемо й не довіряти його апокаліптичним сценаріям. Адже всю історію переповідають нам двоє вкрай ненадійних оповідачів. Один, судячи з усього, не аж такий освічений, можна сказати, пересічний молодик зі своїми комплексами, непевністю та вже згаданою пофігістичністю до того, що ззовні. А другий — вкрай начитаний маніяк, готовий збиткуватися над жінками і ставити злочинні суспільні експерименти. Сексизм і апологія жорстокості, відсутність чіткої політичної пози­ції, врешті, проста й ба­нальна наївність залишається на їхній совісті. Автор же тим часом кокетує принагідною інтертекстуальністю, від­си­лаючи то до того ж Орвелла, то до «Мовчання ягнят» чи й самого Фаулза.

Книжка Олексія Чупи засвідчує достатній рівень письма як самого її автора, так і української сучасної молодої літератури загалом. Вечір чи два проминуть за цікавим читанням, після якого ми, можливо, все ж обурюватимемося з отих чорнухи, убивств, пофігізму та кривитимемося на песимістичну перспективу анти­утопії, але точно не шкодуватимемо, що прочитали цей текст.

Ростислав Семків

Side A

«Моє ім’я — Олесь Шенколюк. Мені п’ятдесят шість років. Вітатися з тобою, бажати доброго дня, ранку або вечора я не буду. Я тебе ненави­джу — ким би ти не був, чим би не займався і де би не жив. Ненавиджу хоча б за те, що ти це слухаєш і усві­домлюєш, — а значить, належиш до тварин, які себе називають людьми…»

«Псих якийсь», — подумав я, дослухаючись до низького голосу, який долинав із плівки.

«…я впевнений, ти однозначно зараз думаєш, що я якийсь ідіот або псих. Мушу тебе розчарувати — мені діла немає до того, про що ти думаєш, і в мене на це аж декілька причин. По-перше, як я вже сказав, я ненавиджу тебе і, гадаю, не помилюсь, якщо скажу, що ти є тупою твариною, яка тільки те і робить, що місце займає на цій планеті…»

Мною оволоділа дивна злість і навіть відчай, бо я не знав, яке право має цей Шенколюк так говорити, і не знав, чому він говорить так саме зі мною.

Сьогодні чудовий день, середина вересня 2011 року. Я щойно вчора нарешті переїхав від батьків у свою квартиру, яка понад десять років стояла необжитою. Перебираючи старе лахміття, я знайшов у шафі мій магнітофон, залишений тут ще в дитинстві. Касет не було, тому я, недовго думаючи, пішов на барахолку поблизу парку, що в центрі, і купив собі в якогось волоцюги десяток різноманітних касет. Тепер я помалу відпивав із пляшки коньяк, куплений з нагоди новосілля, і наводив лад у квартирі. Кілька касет я прослухав, тепер настала черга наступної. Увімкнувши її, я і почув цей голос.

Продавець намахав мене, сказавши, що на касеті ранні записи гурту Nirvana.

«…по-друге, якщо ти це слухаєш, значить мене вже просто немає з-поміж живих. Уже кілька років я серйозно хворію і тепер розумію, що мені залишилося недовго. Не шкодую зовсім, бо прожив хоча й відносно недовге життя, але таке насичене, що тобі, виродку, і не снилося...»

Після першої ж хвилини прослуховування я відчув, як у мені закипає агресія до цього безликого мудака, який, уже померлий, поливав мене брудом. На столі, маневруючи поміж крихтами ранкового батона, бігали мухи, час від часу злітаючи, роблячи коло кімнатою і повертаючись назад. Я вдарив долонею по лакованій поверхні стола і вбив одну з них. Це дало незначне полегшення. На другу образу, що пролунала з вуст мертвого Шенколюка, я зреагу­вав трохи млявіше, — голос гіпнотизував, підкорював собі. Щось подібне я завжди відчуваю, коли телевізійні диктори мають повідомити якусь трагічну новину. В моїх нутрощах від неусвідомленого страху заворушилися холодні металеві деталі, але тієї ж миті я дав собі обіцянку дослухати до кінця. Розмова з померлими — штука серйозна.

«…зараз я дещо розповім, і тобі потім доведеться із цим жити. Мене абсолютно не турбує, хочеш ти це все знати чи не хочеш. Якщо ця плівка потрапила до тебе — вважай це долею, я нізащо не відпущу тебе. Будь готовий. Утім, якщо не готовий — мені по барабану, я в будь-якому разі це все тобі розповім, бо вже майже двадцять років ні з ким не спілкувався нормально.

Отже, я говоритиму про останню третину свого життя, яку я прожив, зникнувши, напевно, з будь-яких записів в домових книжках та податкових інспекціях, переставши бути громадянином цієї дивної держави, не роблячи для неї нічого, власне, нічого не потребуючи від неї навзамін.

Не знаю, що з тобою було в 1991-му, припускаю, що тебе і взагалі на світі ще могло не бути, та й байдуже. Те, що сталося тоді, було подією з-поміж тих, що стаються раз на сто років, коли не рідше. Подія планетарного масштабу, із безліччю передумов, варіантів розвитку і особливо — наслідків. Як ти вже здогадуєшся, виродку, розвалився СРСР. Ця імперія зла, несамовите гніздо тоталітаризму, держава, якої боялося півсвіту і перед якою інші півсвіту — з власної волі чи вимушено — пов­зали на колінах, просто перестала існувати. В один день все зламалося, розсипалось, розпалося на закривавлені, ще теплі шматки і відразу ж почало гнити. Сморід заволік широченні терени. Від Балтики до Тихого океану людям просто нічим було дихати, хоча вони саме тоді найбільше волали про свіжий вітер. Так-так, люди завжди волають про свіжий вітер саме тоді, коли їхні легені наповнюються хворобливим, липким замінником повітря, не помічав?..»

Я вперше зловив себе на думці, що розумію хоча б мінімальну частину того, про що він каже. Зовсім недавно Україна святкувала двадцяту річницю незалежності. Я тоді від самого ранку вийшов у центр міста і в одному з подвір’їв наштовхнувся на кілька автозаків, ясна річ, приготованих для найактивніших під час свята людей. Усередині сиділи молоді хлопці, їхні очі напружено стежили за територією подвір’я. Вони одразу засікли мене у вишиванці — з автівки зістрибнуло на землю кілька людей і рушили в мій бік. Мені нічого було боятись, я не зробив нічого протизаконного, тому наївно подумав, що вони просто хочуть щось спитати, тож і стояв без жодних внутрішніх голосів у голові, які б завважували, як зменшується між нами відстань, або ж благали звалювати, поки не пізно. Їх було троє, один — напевно, за старшого — залишився трохи осторонь, другий зайшов мені за спину, і за секунду я відчув, як гумова палиця перетискає мою горлянку. Я хотів щось сказати, чи, може, навіть прокричати, але своїми ж словами і вдавився — повітря не пройшло далі палиці, що перетисла кадик. Я вчепився руками в цю гуму, і її холод струмом пройшовся моїм тілом — від кінчиків пальців до п’ят. Зробилося страшно. Невимовно страшно. Я відчув, як шкіра обличчя вмить напружилась і перетворилася на скам’янілу маску. Найгірше обличчя має жах — це вам може сказати кожен, хто бодай раз був ладен померти від страху.

Борсаючись, мов риба на гачку, і ковтаючи ротом щоразу менше повітря, я побачив перед собою обличчя ще одного хлопця з автозаку. Він байдуже подивився на мене, потім наблизив своє обличчя впритул до мого і відстороненим голосом сказав: «Сегодня любые шествия, митинги, собрания и другие акции запрещены. Увидим тебя еще раз — отлупим до смерти. Иди домой, смотри новости».