Але уявити тисячу людей, які одними темпами, не заважаючи і не випереджаючи одне одного, із розумінням та підтримкою видряпуються зі спільної ями, я не можу. Боротьба зі зневірою груповою важча, аніж подолання зневіри персональної, і історія має тому безліч прикладів.
Я знайомий приблизно із десятком осіб, які одного разу, а інколи й не одного, прогорівши, починали власне життя з нуля. Тоді вони, переживши якийсь період особистої реабілітації, не тільки досягали попереднього свого рівня, але й, загартовані життєвими драмами, підіймалися ще вище. Набагато рідше таке стається із родинами, зовсім рідко — з містами й цілими народами.
Троянці так і не вичухалися після всім відомої подлянки у вигляді коня від данайців, невдовзі після цього злили війну, а згодом і взагалі поринули в небуття. Римським керманичам і в жахливих снах не могло наснитися те, що відбувалося мало не півтисячоліття на їхніх неозорих територіях після того, як упродовж відносно нетривалого часу Римська імперія впала під ударами безжальних і немитих варварів. Західна Європа довго оговтувалася від такого удару, очищаючись кров’ю, вогнем та релігійними істеріями. Власне, як і Східна, яка, як ми бачимо, перегорнувши кількасот сторінок підручника з історії, скинувши зі свого загривку кривавих синів Золотої Орди, отямитися не могла так само довго.
Останній приклад — звісно ж, зненацька для його мешканців зниклий з мапи Радянський Союз. Шенколюк говорив про це, і він зі своєю маніакальною безпосередністю навів дуже влучний опис того, що відбулось. Він казав, що в один день все зламалося, розсипалося, розпалося на окривавлені, ще теплі шматки, і відразу ж почало гнити. Як точно, чи не так? Можна залишити за дужками те, що Союз, якщо дивитись на речі прямо і неупереджено, був просто-таки монстром Франкенштейна посеред державних утворень, зібраний і зшитий грубими білими нитками, що він від перших хвилин свого існування, не усвідомлюючи свого потворства, перся у всі відчинені і зачинені двері, викликаючи то страх, то огиду, а найчастіше — усе разом взяте… так ось, можна це залишити за дужками, можна собі уявити, що з плином часу якісь частини його справді зрослися і почали жити і функціонувати, що все стало звичним, до всього притерпілися. А потім у якийсь момент з’ясовується, що це все була просто фікція, збіг обставин, ілюзія, яка, зрештою, неодмінно мусила розвіятися.
І що стається потім? Усе аж занадто передбачувано: рано чи пізно починається відторгнення, гниття на живому тілі, і цей Франкенштейн, ідучи своєю дорогою, врешті-решт втрачає на кожному кроці частинку себе.
І тепер, по двадцяти роках після розвалу Союзу, скажи, як мають почуватися його мешканці, усвідомлюючи, що їх виносила і виховала мертва потвора. Більше того, як вони мають почуватися, усвідомлюючи, що самі вони всього лише частинка відтятих рук, ніг, вух, яєць чи язиків, що повільно плавають у формаліні історії?
Гадаю, вони почуваються огидно. Я — так точно огидно. І сумніваюся, що невдовзі почуватимуся краще.
«…схоже, вона просто спала, і навіть не прокинулася, не відчула ані рипіння дверей, ні мого важкого погляду на ній, не відчула ні холоду голки, ані розчину в крові. Я зачаровано, вперше за довгі-довгі роки дивився, як вона спить. Маленька фігурка вільно вміщувалася на моїй долоні, головою лежачи на твердому горбочкові мозолю, там, де починався середній палець, а п’ятками досягаючи початку лінії долі, там, де закінчується долоня. Це було так незвично, що перший час у моїй голові не було жодних думок — лише подив і замилування. Зменшившись, вона не втратила своїх бегемотячих форм, тілобудова її залишилася такою ж, але тепер можна було на це дивитися без огиди. В мене на долоні лежала, дихаючи, маленька лялька, крихка і по-своєму прекрасна. Це зачаровувало, по-іншому і не скажеш. Не знаю, скільки часу минуло, перш ніж я надивився на неї. Іноді, через нерівні, рвані проміжки часу, наче крізь якийсь туман, — тихо і непереконливо, — чулося цокання годинників, які педантично відраховували зимові густі, як джем, години. Знаєш, виродку, якщо Бог колись існував, то він саме так дивився на крихітну голу фігурку Адама у своїй руці перед тим, як випустити його у райські сади, — натхненно і захоплено…»
«Нормально, він себе уже з Богом порівнює», — майнуло в мене у голові.
«…я дивився на неї довго і ні про що не думав. Зараз вона нагадувала мені жука ще більше, ніж перед тим, тільки от тепер не викликала огиди, лише замилування. Звісно, я розумів, що це ненадовго, і скоро, якщо вона, звісно, виживе після цього, мені набридне спостерігати за нею і захочеться інших розваг.
Врешті-решт я стомився і захотів спати. Досі не знаючи, що саме відбулось і що буде далі, я акуратно поклав її на дно порожнього трилітрового слоїка. Накривши пробитою в кількох місцях цвяхом кришкою, залишив на підвіконні. Сон здолав мене остаточно, не хотілося нічого, окрім як притулитися щокою до прохолодної подушки і заснути. Знову-таки, вперше за дуже тривалий час мені саме захотілося спати, а не треба було відпочити. Спровокований мною атракціон з перетворенням, захват, на який я навіть і не сподівався, позитивно вплинули на мої нерви, і відразу ж після того, як я влігся в одній із кімнат неподалік цієї спальні, мене накрило довгим і міцним сном без усіляких видінь.
Прокинувся я аж по обіді і мерщій метнувся до залишеного мною слоїка з дружиною. Він, як і раніше, стояв на підвіконні, на нього падали промені сонячного світла. Я одразу помітив, що тіло, яке, коли я його залишав, було розміром не більше запальнички, зараз стоїть на повен зріст і займає дві третини банки. Дружина, на вигляд значно молодша, ніж була вчора вдень, стояла в банці і, притиснувшись долонями до стінки, злякано дивилась на мене. Я взяв слоїк до рук, наблизив свої очі до очей фігурки всередині. Її очі були порожніми, вираз обличчя абсолютно диким.
Вона не впізнавала мене! Більше того, я не сумнівався, що вона не розуміє, що відбувається довкола. Цікаво лиш, було це пов’язано із жахом, який міг її охопити, чи препарат убив у ній усе людське, залишивши тільки спотворену форму?
Узагалі, раптом з’ясувалося, що запитань у мене було значно більше, аніж відповідей. Що я вкрав із лабораторії? Яким чином відбуваються такі метаморфози з організмом? Це назавжди чи з часом тіло повернеться до своїх нормальних розмірів? Які побічні ефекти? Чому вона зараз почала знову рости, — це сутність впливу цього розчину чи, може, є якийсь каталізатор, який блокує дію препарату і відновлює первинний стан? Що буде далі?
Відповідей на жодне із запитань я поки що не знав, але відчував, що я цілковито в змозі вирішити кожне з них. Це мало бути цікаве дослідження. В мені прокинувся колись загнаний у підвалини свідомості вчений, він кричав у мені, і кров від його крику з дедалі радіснішим гупанням неслась судинами мого мозку.
Отже, треба було діяти. Передусім я переніс банку в темний куточок кімнати і спостерігав. Перша думка, що майнула в моїй голові тоді, коли я побачив дружину, яка за ніч підросла, була, скоріш за все, правильною, бо фігурка припинила рости, а за нетривалий час знову зменшилася до розмірів коробки з-під сірників, коли я сховав її від прямого впливу сонячного проміння. У цьому всьому мені слід було ще переконатися, але поки я для себе записав на випадковому аркуші, що сонячне світло блокує дію препарату і сприяє поверненню організму до нормального стану.
Щоб уникнути будь-яких неприємних ситуацій, мені надалі не варто було залишати слоїк там, де можуть дістати сонячні промені, бо, якщо я правильно порахував, десять-дванадцять годин такої сонячної ванни змогли би повернути її до колишніх розмірів. Але цікаво, чи не почала би вона знову зменшуватися вночі?..»
Я просто не вірив своїм вухам! Я не вірив тому, що почув щойно! Ось вона — Вища Божественна Справедливість! Те, що описував Шенколюк, було важко усвідомити, а повірити в усе це ще важче, але, якщо це правда, вся моя віра в Бога хитатиметься сильніше, ніж дерева від урагану, а потім, само собою, зламається й зовсім. А як може бути інакше?
Там діти пухнуть з голоду, там епідемія страшної хвороби, там матері побиваються за синами, яких відправили на війну неясно за чиї інтереси, там ще якась напасть, а пан Шенколюк отримує у свої руки страшну речовину, яку він ще невідомо як застосує! Хей, Господи! Привіт тобі від ницих синів твоїх! Дякуємо, що ти не урізноманітнюєш сценарії, за якими існує людство, і працюєш, як завзятий копірайтер! Нехай благословенний буде твій божественний комп’ютер і улюблена твоя дія copy-paste, яку ти вдало застосовуєш, змінюючи у своїх Господніх текстах винятково імена і вписуючи на провідні ролі замість одних засранців — засранців ще більших, уже тисячі, тисячі років, від того самого дня, як тебе вигадали!!!
Дякуємо тобі, Господи, від щирого серця! Та чи не здається тобі, що надто вже ти задовбав нас усіх своєю одноманітністю?.. Покайся і повернись лицем своїм до нас грішних, допоки ми в тебе ще хоч трохи віримо.
«… в мене попереду була величезна дослідницька робота, і я взявся за неї з натхненням, якого не відчував довгі роки. Спав я тоді зовсім мало, по чотири-шість годин, їв теж неймовірно мало, а ось мозок перебував у роботі постійно. Я проробив цілу купу експериментів з маленькою фігуркою в банці і досяг неабияких результатів. Кожен зі своїх висновків, у яких я встиг пересвідчитися, було відразу ж занотовано до спеціального блокнота. Зараз прочитаю. Отже:
Перше: що це за хріновина, яку мені подарувала доля, вклавши до рук ці ампули, я не знав і, напевно, не дізнаюся вже ніколи. Не дізнаюся, бо мало того, що той науково-дослідний центр припинив своє існування, так ще й три чверті його співробітників або захлинулись у хвилях дикої міграції, які котилися на захід, або звели рахунки з життям, або, що найбезнадійніше, — подалися в політику та довкола політики. І від цих останніх точно жодної інформації про передові розробки біологічної зброї не дізнаєшся, бо розкриття цієї таємниці може або вбити їхню політичну кар’єру, або завадити самим використовувати розробки (звісно, як колишній відповідальний працівник цієї галузі, я не міг припустити, що рідина була зроблена лише однією пробною партією, обмежена лише однією нещасною валізою і була створена винятково заради любові до науки). Документацію Центру або знищено, або розграбовано, або засекречено. Існувала лише мінімальна надія на те, що я зможу дізнатися, хто і як синтезував цю штуку.
Тому я вирішив не вдаватися до пошуків винахідника цієї рідини, бо інтуїція підказувала мені, що ця справа майже безнадійна. Я просто назвав її так, як мені подобається. В голову відразу ж прийшла назва редуктин від слова reductio, що в перекладі з латини означає зменшення.
Друге: я перерив усю валізку в пошуках хоча б найменших підказок чи інструкцій, але, нічого не знайшовши, просто підрахував власні запаси редуктину. Ще раз переконався, що укладав це все якийсь акуратний і педантичний співробітник, — разом із уже перевіреною на дружині ампулою, у кейсику їх було загалом сто. Отже, в моєму розпорядженні було ще дев’яносто дев’ять ампул, і я мусив придумати, що робити з ними далі.
Третє: я дуже уважно стежив за біологічним годинником піддослідної, за змінами її смакових вподобань, проводив десятки експериментів на перевірку її розумових здібностей і ще багато всього.
Ось що мені вдалося з’ясувати: години її сну та активності жодним чином не змінилися порівняно з часом, який вона жила поза межами банки (а я за майже місяць дослідів, якщо чесно, зовсім уже забув, що вона колись була людиною — в повному розумінні цього слова...), вдень вона кружляла по банці, стрибала, сиділа, коли я діставав її для всіляких тестів — покірно все терпіла і взагалі була більш ніж слухняною. Уночі, а навіть не вночі, а коли наставав пізній вечір — приблизно о десятій, вона просто лягала на дно і засинала.
Стосовно смаків у їжі — не знаю, чи це дослідження може вважатись об’єктивним, бо, пам’ятаю, коли вона була людиною, то неабияк перебирала харчами: зовсім не їла рису й риби, дуже не любила хліба, прохолодно ставилась до солодкого, а з усього іншого їла лише найкраще, що в роки перед самим розвалом Союзу, коли за галімою вареною ковбасою стояли півкілометрові черги, а прилавки магазинів лякали своїм сирітським порожнім виглядом, мене доводило іноді просто до сказу. Тепер же вона їла геть-чисто все, що я їй пропонував: каші, консервовані овочі, сиру та варену курку. Все, що я їв сам, — пропонував їй. Вона не відмовлялася. Невідомо лише, чи це помінялися смакові вподобання, чи вона десь всередині себе, якоюсь внутрішньою пам’яттю знала, якої сильної образи я їй завдав зовсім недавно, і вирішила не жартувати, а їсти те, що дають?
Мушу додати від себе, що дарма вона боялась. Саме тоді я би не зміг нічого їй зробити, бо певною мірою навіть полюбив цю істоту — мені було цікаво з нею, добу за добою я проводив, дивлячись на її мініатюрне і примітивне життя. Стільки уваги цій жінці я не приділяв навіть одразу після весілля. Кожен її рух, кожна дія і кожен погляд у мій бік, коли мені здавалося, що вона дивиться на мене не порожньо, а осмислено, підіймали в мені справжні шторми замилування та зворушення. В такі ось хвилини я довго дивився на неї крізь скло і дихав особливо тепло, так, що на стінках банка вмить запотівала… знаєш, виродку, в такі моменти я вірив у Бога і всім серцем дякував йому за те, що він підкинув цю розвагу саме мені.
Так, щось я відволікся. Що стосується її розумових здібностей, то після всіх експериментів, тестів і дослідів, які ми з нею пройшли, я був вимушений визнати, що редуктин у ній убив людську сутність, фактично позбавивши розуму. У всякому разі, я дедалі більше переконувався, що всі її дії зумовлені тепер виключно рефлексами, пам’ять у неї стала дуже короткотривалою — якщо я кидав її до якогось нашвидку зліпленого мною лабіринту, то вона з часом його проходила; якщо ж я потім садив її в той самий лабіринт упродовж однієї години, вона проходила лабіринт легше. Причому що більше було спроб, то менше часу їй було достатньо для вирішення завдання. Та коли я запроторював її до того ж самого лабіринту не впродовж години, а наступного дня, а особливо, якщо вона була весь цей час задіяна іншими дослідами, то з’ясовувалося, що вона все забула, і починати доводилося спочатку. Коротко кажучи, коли промайнув місяць дослідів, я зрозумів, що вона дивиться на світ приблизно тими ж очима, що й звичайна лабораторна мишка, яких мені на роботі колись доводилося вбивати по десяткові на день.
Четверте: одного разу, наприкінці березня 1995 року я цілісінький тиждень присвятив вирішенню питань, які непокоїли мене чи не найбільше. Чи сонячне світло блокує дію редуктину повністю, чи тільки частково? Чи повністю відновлюється первинний розмір тіла? Чи може відновитися рівень розвитку інтелекту? Все це можна висловити одним коротким, але вбіса сухим науковим реченням: чи можливо заблокувати дію редуктину без відчутних втрат для особистості?