Акваріум: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Десь після Нового року я помітив, що дружина трапляється мені на очі аж надто часто як для такого величезного будинку і мого небажання бачити її. Без жодних сумнівів, вона намагалася знову налагодити зв’язок, — декілька разів я знаходив у залишених в кріслі книжках незаклеєні конверти, з яких стирчали краєчки папірців. Це були листи до мене, впевнений, вони були сповнені відчаю, покори, відданості і, можливо, залишків ніжності.

Не знаю. Жодного з них я так і не прочитав, усі листи вкидав у вогонь відразу, щойно я їх помічав. Для себе я давно вирішив, що не маю з цією велетенською діжкою нічого спільного і, одного разу вичавивши її зі свого простору, назад впускати не збираюсь.

Але дружина була іншої думки. Вона, напевно, ходила за мною слідом, бо я всюди знаходив уривки її присутності. Це могло бути що завгодно — гребінець, халат, тупорила книжка, слід помади, довга волосина, запах, відбиток пальців на поверхні стола, якась деталь її слонячої білизни… все, що завгодно. Вона дратувала мене неймовірно, а потім почала доводити до осатаніння тим, що вгадувала кімнати, де я хотів бути, і сідала там, вдячно і віддано дивлячись на мене, мов мале цуценя, коли я заходив туди, або нахабно, гучно дихаючи і сопучи, вдиралась у якийсь тихий куточок, де я вже сидів із книжкою чи платівкою та знайденим на горищі коньяком. Мої пальці стискались у кулаки, зуби від злості вистукували божевільні свінгові ритми, а ноги німіли, коли вона спокійно і впевнено, ніби так і треба, розташовувалась коло мене. Я підіймався і йшов до іншої кімнати. За кілька хвилин дружина із олімпійським спокоєм впливала, наче лінкор, на мої території, і всередині мене знову починався шторм.

Вона могла ігнорувати моє ставлення до неї. Але я в цьому питанні не міг відповісти їй взаємністю. Ігнорувати ці спроби знайти шпаринки в моїй щасливій та радісній оболонці я не міг, і тому мені нічого не залишалося, як перейти до активних дій.

Це була справжня війна з її присутністю — я використовував освіжувачі повітря, щоб не чути смороду її огидної, вічно спітнілої туші, не вмикав світла, коли доводилося перебувати поряд із нею, аби забути її вигляд, і постійно розмовляв сам із собою — щоб не чути її, якщо вона раптом набереться сміливості або відчаю і заговорить до мене.

Це стало неабиякою забавою — позбавлятися її. Мої нерви виявилися набагато міцнішими за нерви цієї жінки. Не минуло й тижня, як я почав відчувати, що, перебуваючи поряд зі мною, вона миттєво вкривалася важкими краплями поту, і в тиші, яка наставала в перерві між її вдихами (а видихала вона неодмінно беззвучно), можна було почути, як вона від безсилля скрегоче зубами і важко ковтає слину. Декілька разів мене це все доводило, і я знову бив її, щоразу після побиття почуваючись чимдалі краще, навіть помолоділим, особливо в ті щасливі хвилини, коли вона нарешті виповзала за двері і залишала мене наодинці із собою.

Неймовірне задоволення мені давали нічні вистави, які я про себе називав «війнушками». Коли мені важко було заснути, а за вікном скаженів вітер, я вдягав старий військовий костюм, що знайшов його у шафах, брав пластмасовий іграшковий автомат і, виносячи з носака двері в її занедбану спальню, до дверей якої в нормальному стані мені б і на думку не спало близько підійти, голосно і агресивно цитував Генріха Гейне в оригіналі.

Жінка в ліжку, прокидаючись стабільно на другому рядкові, перелякано розплющувала очі і, усвідомивши, що в її спальні прямо посеред ночі стоїть військовий з автоматом, щось різко й злобно гавкаючи по-німецьки, впадала у справжню паніку. Вона миттю забувала всю свою набуту під час життя в столиці російськомовність, через яку ми раніше часто лаялись. Потужним вихором збожеволілої пам’яті цю жінку відносило за кільканадцять років до її народження, можливо, в попередню реінкарнацію, де злі німецькі пси підіймали її із без того неспокійної постілі ударами важких черевиків, де її ґвалтували, різали, розстрілювали, палили заживо.

І зараз вона, падаючи на коліна, голосила по-українськи, благаючи не чіпати її або хоча б не вбивати як свиню. Я ж тільки реготав у відповідь і продовжував кричати на неї німецькою, поки не доводив до суцільних ридань, крізь які не проривалося жодного її слова. Після цього я тихо виходив з кімнати і довго стояв у коридорі, слухаючи, як вона спочатку боязко, ніби чекаючи на повернення жахіття, заспокоюється, як декілька разів, все ще боячись, підходить до дверей, не наважуючись навіть визирнути, як потім вона довго крутиться в ліжку і мучиться від страху заплющити нарешті очі…»

Здуріти можна, а в цьому Шенколюку жив актор! Одразу видно людину із тонкою душевною організацією, — замість того, щоб просто завалити нікому не потрібну і не помітну стару шкапу, він її доводить до божевілля. Напевно, за її рахунок він набирався сили, я знаю таких людей. І що мене, слабкого і доброго, лякає — такі ось жорстокі і збочені екземпляри завжди, без жодних винятків, опиняються в ролі тих, кого поважають, слухають і бояться. Бояться насамперед через те, що ніколи не знаєш, чого від такого чекати — дружньої щирої поради чи дула у себе в роті як жарту, а, може, навіть і не жарту.

«…о, так! Ці вистави були незабутніми, сповненими її приниження і моєї сили. З часом я став залежним від них. Це ж як наркотик! Викиди адреналіну вставляють навіть краще за кокаїн, і залежність розвивається швидше і непомітніше, бо адреналінові дози не заборонені, і тому ніхто не боїться підсісти на це. Нелегко і тоскно буде тому, хто з необачності своєї навчиться отримувати задоволення від подібних драматизацій. Життя поза ними стане по-справжньому сірим і порожнім.

Отак і мені було — тоскно. Наприкінці зими ці вистави повторювалися мало не щодня, аж доти, поки дружина зовсім не злягла і лежала вже, майже не рухаючись. Коли я увірвався до неї вночі і вдруге поспіль вона ніяк не зреагувала на Гейне, виголошеного в зачахле повітря кімнати громовим, командним тоном фюрера, окрім як ледве чутним проханням, щоб я перестав нарешті дуркувати, — ось тоді я зрозумів, що вона остаточно вичерпала себе для мене, і треба цьому класти край.

Цей день настав наприкінці лютого — пам’ятаю як зараз. Жінка третій день лежала в іншому кінці будинку, а я від самого ранку сидів в улюбленій своїй кімнаті, в улюбленому своєму великому кріслі, утупившись очима в «Злочин і покарання» Достоєвського, і спокійно обдумував, якої смерті вона заслуговує.

Не те, щоб мені хотілось полегшити її страждання чи щось таке, ні. За весь цей час я так огрубів і так збайдужів конкретно до неї, що мене абсолютно не гребло, чи буде вона мучитись. Єдине, чого я хотів, — це витиснути з її знищення якусь розвагу для себе, наостанок, як прощальний подарунок ніжному, закоханому чоловікові. Я прокручував у голові десятки варіантів, і жоден із них мене не влаштовував. Всі вони були рівноцінними, бо я чітко, немов на слайдах, бачив, як це все має відбутись і як все виглядатиме в останню мить. Очевидність відомих способів знищувала всю інтригу, про жодну розвагу тут навіть мови бути не могло, і це мене пригнічувало. Мимоволі думки занесли мене в минуле, я став порпатися у спогадах, як те роблять бомжі в сміттєвих контейнерах біля великих торговельних центрів в надії видобути звідти щось вартісне.

І ось пам’ять ясно і чітко повернула мене на три з половиною роки назад, в осінній день, коли наш здичавілий і песимістичний колектив науково-дослідного інституту вирушив грабувати рідні лабораторії. Перед очима стояла непримітна валізка із акуратно складеними ампулами з прозорою рідиною. Пам’ятаю, тоді я заніс її на горище і залишив до кращих часів. Я поняття не мав, що воно таке в тій валізі, але, виходячи зі специфіки місця, де я працював, міг уявити, що то хитромудра, поморочена і педантично дозована чиїмись дбайливими руками смертоносна сполука. Ну що ж — у всякому разі варто спробувати, хай це навіть і звичайна вода чи спирт. Я нічого не втрачав і нікуди не поспішав, тому міг не боятися випадкової невдачі. Залишалося тільки знайти валізку і дістати з аптечки шприца.

Ближче до вечора я все-таки знайшов її під купою лахміття нагорі. Замки холодно клацнули, і мені відкрилося чорне нутро кейса, наповнене ампулами, як паща акули — зубами. Якийсь час я просто дивився на них, водячи свічкою над валізою, придивлявся та навіть принюхувався, але крізь скло жоден запах не пробивався. Тоді я обережно, щоб не поранитися, взяв одну з них і  відламав пальцями горлечко. Рідина була абсолютно без запаху і без кольору, на вигляд нагадувала воду. Єдине, що було незвичного, — коли я втягував її, вона входила повільно, бо була трохи маслянистою і густішою за звичайну воду. Я трохи помилувався рідиною у тілі шприца, яке вона заповнила собою повністю, — було відчуття, що кількість речовини чітко розрахована під п’ятикубовий впорскувач, жодна крапля не залишиться невикористаною! І ця математична точність тішила мене, як малу дитину, серце стрибало, наче в передчутті чудернацького атракціону, і не терпілося вже почати…»

Я слухав його, сидячи на підлозі і боячись пропустити бодай слово, навіть забувши, що в разі потреби я можу просто відмотати касету назад. Мені не вірилося, що він убив свою дружину просто заради розваги. Я слухав касету всього двадцять хвилин, але встиг звикнути до них обох — і до жорстокого егоїстичного Шенколюка, і до його забитої і забутої дружини, і мені просто не вірилось, що я зараз не вимкну магнітофон, а продовжу слухати, і ось-ось, буквально за кілька хвилин, почую, як він вбивав її, цей самозакоханий мудак Шенколюк. Не вірилося, що я почую це в деталях. І що буде це не якась схвильована оповідь, а звичайна бездушна і холодна статистика, — наскільки глибоко голка увійшла в тіло, скільки тривали її судоми, скільки залишалася теплою її шкіра.

Не витримавши, я підхопився і вимкнув магнітофон. Треба було розвіятись, треба було щось робити, було гидко від одного лиш уявлення, що може відбутися далі! Наступні півгодини я провів у душі, змиваючи бруд, який, як мені здавалося, густим слизом вкриває все моє тіло.

Голос Шенколюка сидів усередині мене, став внутрішнім моїм голосом, не давав спокою, вимагав знову увімкнути і слухати плівку, дзвенів, вібрував у голові, і від цього голосу мене всього трусило так, що я ніяк не міг заспокоїтись. Насилу відмившись, я зробив спробу опанувати себе, зварив каву, трішки перекусив, закурив і рішуче натиснув на play. Шенколюк знову заполонив собою всю кімнату. Після того як він майже довірив мені свою таємницю, я став відчувати його присутність і раз за разом озирався, сподіваючись побачити його то у дверях, то біля вікна. Тепер важко було повірити, що цей божевільний існує лише у вигляді голосу, записаного на плівку, бо відчувався він набагато яскравіше і гостріше…

«… я пробирався до її спальні найкоротшими шляхами. Від збудження та передчуття мені забивало подих, і відтягувати цей солодкий момент мені вже було понад силу. Двері до кімнати скрипіли так, що могли розбудити і мертвого, але дружина навіть не поворухнулась. Вона лежала на спині, гучно дихала, і в місячному світлі, яке лилося на неї через порожній квадрат вікна, нагадувала величезного чорного жука. Я навіть подумав, що, коли б їй конче треба було зараз підвестися з ліжка, вона би не змогла цього зробити — так вона просіла під власною вагою, такою стала безпорадною і жалюгідною. Ця жінка зазнала разючого перетворення за виснажливі роки нашого спільного життя.

Я сів коло неї і довго дивився в спотворене передчасною старістю обличчя. Мушу визнати, на якусь секунду мені стало шкода її. Тим паче, що колись давно я неймовірно сильно її любив, і не було нічого, що я не міг би зробити, щоб викликати її усмішку.

Вона задихала частіше, очевидно, переглядаючи якісь свої хворі сновидіння, губи рухалися, говорячи до когось. З мене в якусь мить вивітрило всі сентименти, я взяв її руку своєю, холодною, розвернув долонею вгору і, швидко знайшовши товсту й набухлу вену, на кілька секунд перетиснув її пальцем. Потім узяв шприц, голка легко пробила спочатку шкіру, а потім — стінки судини, я натиснув на поршень великим пальцем, і за три секунди рідина опинилася в її крові…»

Чорт забирай! Він все-таки зробив це?! Я до останнього не вірив, що йому стане сили і жорстокості вбити безпорадну і до того ж близьку людину! Але він це зробив. Мені не вірилося, що я слухаю це і що мені цікаво чути, що буде далі!

«…я й сам не помітив, як все-таки вичавив із себе в густе нічне повітря щось типу ’’прощай, кохана, до зустрічі…’’ Тоді я подумав, що зробив усе, що мав би зробити. Розлігся у кріслі напроти неї і приготувався спостерігати, що буде далі.

Коли я діставав з неї голку, то вуста її задрижали, всмоктуючи в себе небуття, очі на мить широко розчахнулись, а зіниці, стрімко збільшуючись, наче нафтові плями на поверхні моря, ставали такими великими, як це взагалі було можливо. Після цього подих дружини ставав дедалі тихішим, а пульс згасав під пальцями, які я тримав на її ще теплій шкірі. Схоже було, що вона просто засинає, відстраждавши своє, і мені — тому, що хотів якихось розваг, — стало нудно і соромно за те, що я впорснув їй якусь безпонтову фігню, ніяку навіть не отруту, нічого подібного. Я дав їй померти і не міг повірити, що відпустив її так спокійно.

Я мовчав, слухав, як на віконні рами падає сніг, дивився на її тіло і вже подумував про те, як би краще його позбутися. Примруживши очі, я мугикав якусь пісеньку і думав. Так минуло хвилини чотири, може, п’ять. Коли я розплющив очі, то мені здалося, що тіло жінки зменшилося в розмірах. Спершу я вирішив, що в мене галюцинації через утому і погане освітлення, але, на мій подив, її тіло продовжувалося зменшуватися.

Серце знову радісно забилося, я став на коліна біля її ліжка і дивився, як здоровенна гора м’яса і жиру перетворюється спочатку на вдвічі меншу гору, потім стає розміром з п’ятнадцятилітню дівчинку, потім продовжує зменшуватися до розмірів ляльки. А вже тоді її стає зовсім не видно за всіма тими старими безрозмірними речами, що мала на собі моя дружина в той неземний момент, коли я ввів їй у кров цей розчин! І ось, коли уже навіть маленька людська фігурка остаточно сховалася під лахміттям, я взяв її одяг і став обережно витрушувати на ліжко. За декілька секунд на світлий прямокутник простирадла випало щось невеличке, я відкинув старі речі вбік і, швидко взявши це «щось» у долоні, став розглядати, підійшовши до вікна. Ніч була місячна, надворі було багато снігу, тому розгледів і зрозумів усе я майже відразу. Можеш вірити мені, можеш не вірити — я тримав у себе на долоні свою дружину. Це була вона, от тільки в дуже зменшеному вигляді, — десь розміром із коробочку сірників від маківки до п’яток, якщо кинути на око. Вона, вочевидь, була непритомною, бо не рухалася, тільки груди і живіт її продовжували здійматись, коли легені впускали і випускали повітря…»

Вона спала! Вона навіть не прокинулася, поки все це відбувалося,  — отак її вимучив цей звір! З одного боку, мені стало неймовірно радісно, що вона не вмерла, принаймні зараз, а з іншого — мене жахнула ситуація, в якій вона опинилась. Жахнула тому, що я не можу собі уявити чогось гіршого за зміну обставин явно не на твою користь, та ще й без твого відома і без жодної можливості опору. Тобто лягаєш спати нормальною середньостатистичною людиною у своїй квартирі, у своєму теплому ліжку, куп­леному в кредит, а прокидаєшся або з лезом під кадиком, або жебраком на вулиці, або ще щось подібне.

Я про те, що я боюсь несподіванок, якщо вони ще й неприємні — вони мене доводять до довгого і важкого ступору. Власне, я підозрюю, що в кожній адекватній людині живе страх подібних карколомних перевтілень і зламів, і насамперед тому, що це все б’є по її потребах, можливостях, самооцінці та амбіціях. Причому, що більшої кількості осіб стосуються такі катаклізми, то важче потім долаються наслідки.

Я легко уявляю собі людину, яка може швидко і безболісно впоратися зі своїми невдачами. Слюсар Петро, бізнесмен Володя чи продавчиня Наталка переживають власну життєву драму і весь біль від неї максимум за десять років, — після цього пам’ять просто втомлюється відшуковувати болючі моменти в їхньому минулому. Та й взагалі, людський вік і без того занадто короткий, якщо розглядати його в глобальному контексті, отже, спрацьовують якісь механізми самозахисту, і одного ранку чорнила, якими ти описував те погане, що з тобою відбувається, закінчуються — і перед тобою опиняється чистий аркуш паперу.