Лише секунда: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Перебралися на лівий берег і виїхали з Києва, який був ще вільним від ранкових заторів. Швидкісна дорога на Бориспіль зустрічала засніженими ялинками обабіч. Настрій був піднесений: я любив покинути місто і мчати повз населені пункти, залишаючи за спиною тисячі чиїхось життів. Колись, до ери автомобілів, таке переміщення на півтори сотні кілометрів могло забрати і до тижня, а тепер це займає лише кілька годин. Що краще? Я не знаю. Гадаю, кожну годину в тому довгому шляху було наповнено змінами, а в цій ергономічній коробці пейзаж за вікном здавався майже одним і тим самим. Немає людей, маленьких струмочків, ям, ярів, містків через річки, м’яких сніжних заметів, стривожених зайців, що біжать полем до лісу.

Ми взяли курс на північ, і низьке зимове сонце сліпило моє праве око так, що я не міг бачити Марину, яка сиділа поруч. І час від часу обертався, щоб упевнитися, що я в машині не сам. Зустрічаючи її погляд, мружився і посміхався.

— А тобі ще багато читати в щоденнику? — запитала вона, уважно стежачи за моєю реакцією, ніби перевіряючи свою версію.

— Здається, заповнених сторінок залишилося лише кілька, — чесно відповів я.

Вона ствердно кивнула головою і задумливо втупилися поглядом в дорогу.

— Слухай, Андрію, у мене очі злипаються, не виспалась сьогодні, — мовила Марина. — А ти як, відпочив хоч трохи?

— Так, виспався, — збрехав і не збрехав я одночасно, бо майже не стулив очей, але водночас і не відчував утоми.

— Це добре, — сказала вона вже із заплющеними очима.

Незабаром Марина тихо засопіла, а на її губах заграла м’яка посмішка.

Її підкидало на горбочках і нерівностях, з колонок тихо грала музика, сніжна крупа розступалася перед колесами, і ми їхали вперед.

Бувають такі моменти, коли тобі всього вдосталь, і ти почуваєшся справді щасливим. Це була одна з таких хвилин. Мені хотілося, щоб ця дорога, ця музика і ця її посмішка тривали вічно. Ми б їхали кудись з якоюсь метою і в нікуди одночасно. Шосе в нікуди, де розумієш, що зайві речі тільки заважають.

Я легенько провів пальцями по її плечу. Хто вона? Дівчина, яка мені приємна. Яка з’явилася колись у зви­чайний день, і історії якої я так любив слухати. Яка вислуховувала мої власні розповіді, палила, граційно випускаючи кільця диму, і пила каву. Дівчина з теплими долонями, великими очима, м’яким поглядом, відкритим чолом і забавно відстовбурченими вухами. Дівчина, з якою я хотів би їхати нескінченно довго по шосе в нікуди.

Я сказав собі це і одразу ж відштовхнув ці думки. Що це таке? Закоханість? Вона виникає і проходить. Ні, це щось зовсім інше — ніби я знав її все життя, усе її життя. Коли тобі добре, то здається, що немає жодних причин, щоб зробилося погано. А потім все минає. Все мине, і це також.

Раптом зв’язок коліс із землею зник, ніби ми під­нес­лися на один міліметр над землею, і вже не їхали, а летіли. «Але ж машина не повинна літати», — подумав я. І смикнув кермом, щоб перевірити, як тепер керувати нею. Автомобіль зрадницьки неслухняно попрямував до загороджувального паркану. Я смикнув кермом в інший бік, але машина вже стала самостійною і, схоже, збиралася поводитися, як заманеться. Огорожа наближалася, а я вчепився в кермо, сподіваючись щось змінити. Я вже від­чував цей скрегіт, удар, розворот. Здається, це вже було колись зі мною. Усе те ж саме, але чи в цьому житті, чи в якомусь іншому? Хіба я маю право не вберегти її? А раптом в нас вдариться інша машина? Я мигцем глянув у дзеркало заднього виду і побачив величезну червону вантажівку за сто метрів позаду. А боковим зором зловив, як мирно сопе Марина. Я буквально вріс у кермо, ставши його частиною, відвів погляд з металевого паркану, до якого залишався десяток сантиметрів, на дорогу. Автомобіль підкорився моєму погляду і почав повертатися на трасу, лише задні колеса м’яко вдарилися об бордюр, на якому стояла загороджувальна конструкція, змусивши мене підстрибнути на кріслі.

Ми котилися далі так, ніби нічого не сталося. Я по­вільно, боячись зробити зайвий рух, перелаштувався в праву смугу, знизив швидкість і зупинився на узбіччі. Повз мене зі скрипом пронеслася та сама величезна червона вантажівка. Вона посигналила, мабуть, вітаючи мене із вдалим результатом, адже, напевно, водій бачив мої піруети на дорозі.

Я голосно видихнув, а Марина розплющила очі, потяглася і позіхнула.

— Що, вже приїхали? — сонно запитала вона.

— Ні, — похитав я головою.

— А чого стоїмо? Тобі вийти потрібно?

— Та так, ми щойно мало не розбилися, — я спробував промовити це якомога байдужіше.

Вона підвелася, подивилася у вікна, на мене і запи­тала:

— Не розбилися?

— Ні, не розбилися.

— Що ж, тоді можна спати і далі.

Вона замислилася, втупившись в одну точку на лобовому склі, знизала плечима, ствердно кивнула сама собі і продовжила свою думку:

— У будь-якому разі можна спати далі.

Знову згорнулася калачиком, перекинулася на бік в мою сторону, заплющила очі і плямкнула губами. Я подивився на неї, на дорогу, на свої руки, що міцно стискали кермо машини, яка зупинилася на місці, і раптом цілковито розслабився. Ніби стовп атмосфери, який давить мене зверху, зменшився десь удвічі. Звідкись зсередини до мого рота піднявся смішок. Я намагався стримати його, стискаючи губи, але він вирвався назовні, перетворюючись на заливистий сміх. Я давно так не сміявся! Все моє тіло ходило ходором і корчилося в судомах. Марина широко розплющеними очима дивилася на мене і посміхалася.

— Що? — запитала вона, коли я трохи заспокоївся.

Цього слова виявилося досить, щоби змусити мене знову захлинутися нестримним сміхом. Сльози котилися з очей, живіт застиг у судомі, в грудях не залишалося повітря для дихання, та я продовжував сміятися.

— Розбилися, — зібравши останні сили, видавив я з себе.