Лише секунда: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Це не ти дзвонив до швидкої? — спитав чоловік.

Я заперечливо похитав головою.

— Зателефонували, повідомили, що лежить якийсь чоловік на трасі, — продовжив він, нагнувся і спробував намацати пульс на холодній руці.

З машини підійшли інші лікарі. Один здивовано й без­турботно присвиснув, інший дістав з сумки фо­нен­доскоп і приклав його до серця чоловіка. Вони пере­зирнулися з вусатим лікарем, який уже деякий час намагався намаца­ти пульс, і одночасно похитали головами.

— Мертвий, — сказав лікар з фонендоскопом і поди­вився на мене. — А чого він голий?

Я розвів руками:

— Не знаю, ми мало не наїхали на нього.

— Зрозуміло, — помовчавши, відповів він. — Та якщо вже ви тут, то доведеться дочекатися міліцію.

Я подивився на Марину, якій обіцяв, що встигну до­вести її до Києва до п’ятої години вечора. Шансів на це не залишилося. Ми дочекалися міліції, що приїхала сюди з найближчого районного центру. Молодий міліціонер посадив нас у свою машину, повільно формулював питання і поволі записував наші відповіді, потім ретельно переписав дані з водійських документів та паспортів і, попередивши, що зателефонує, якщо буде потрібно, відпустив нас.

Я вів машину, відчуваючи себе геть спустошеним, здригаючись щоразу, коли, як мені здавалося, фари вихоплювали на дорозі якісь предмети. Уявляв собі усміхнений труп, що скинув увесь земний одяг, як його переїжджають автомобілі, а потім мчать, не зупиняючись, далі по трасі. Я бачив, як підстрибують всередині своїх машин водії і клянуть дорожні служби, які не прибирають вчасно трупи з доріг. Я знав, що в якийсь момент він відкриє очі, побачить зірки в ясному морозному небі, посміхнеться ще ширше, підніме руку, щоб перевірити, чи не б’ється пульс на шиї, переконається, що його немає, і повернеться в свій колишній сон, що дарує посмішку. Сон, якому можуть завадити лише грубі пружні шини, які безцеремонно вдавлюватимуть його в асфальт.

— Зупини мені, будь ласка, тут, — обірвав мої марення голос Марини.

Вона вказувала на букву «М», що світилася попереду.

— Я можу відвезти тебе додому, — запропонував я.

Вона промовчала, і я зрозумів, що це ні до чого.

Я впевнено відкрив щоденник на одній із останніх сторінок і пробіг по ній очима. Величезна грудка підкочувалася до горла і здавлювала його, крик відчаю вдарявся об стіну й перетворювався на дивний, незна­йомий звук, що наповнював собою всю квартиру.

Цієї миті мій телефон завібрував, змушуючи здригнутися й відкласти щоденник убік. Сторінка, яку я читав, піднялася догори й завмерла, розмірковуючи, куди їй податися: вперед чи назад.

— Так, Марино, — відгукнувся я.

Незнайомий чоловічий голос, продираючись крізь шум, казав мені якісь слова. Ті слова, яким я не міг повірити. Те, що я мав читати в своєму щоденнику на його останніх сторінках.

Ні! Я хитав головою, намагаючись переконати себе, що це не може бути правдою. «Ні!» — пробивалося крізь жах, який крижанив мою свідомість. Я метався, як звір у клітці, не розуміючи, що мені далі робити, я визирав у вікно на темний зимовий вечір і, дивлячись вгору, погрожував кулаком комусь там нагорі, тому, хто безжально позбавляє мене всього найдорожчого.

Я намагався зрозуміти, що мені робити, бив руками по холодних стінах чужої квартири. Хвилинна стрілка настінного годинника пройшла ще одну позначку і повернула мене до реальності. Вона вже зробила чверть великого обороту, наздоганяючи, як Ахіллес черепаху, коротку годинну стрілку, яка перевалила за цифру шість.

«Може, ще не пізно? Може, я ще зможу все змінити?» —

сказав собі і кинувся в коридор. Кількох секунд мені вистачило, щоб вскочити в зимові черевики і, схопивши куртку, кинутися сходами вниз. Я з силою вдарив по видряпаному на стіні серцю, боляче розбиваючи руку. Вибігаючи на вулицю, я краєм ока засік силует чоловіка в каптурі, який наближався до будинку, але не хотів утрачати і частки секунди на його вивчення. Я кинув своє тіло на переднє сидіння автомобіля і, беззвучно лаючи свою машину, різко змусив її двигун заревіти. Ноги тиснули на педалі щосили, а руки крутили кермо з боку в бік, намагаючись скерувати автомобіль потрібним курсом. Я знав те місце, про яке прочитав, і мчав до нього, намагаючись обігнати всі мислимі і немислимі закони, бути там швидше долі і раніше випадковості. Місто не збиралося мені допомогти, ставлячи переді мною перешкоди у вигляді машин, що повільно рухалися слизькою дорогою, світлофорів, які світилися червоним, пішоходів, що неспішно переходили вулиці. Я тихо скиглив від люті, бив кулаком по сидінню і молився. Молився щиро якимось дивним набором слів і звуків, які прийшли з глибин пам’яті, каючись і просячи вибачення, але продовжуючи люто боротися з часом на своєму шляху до місця, яке щоденник безжально вказав мені. Поворот, пряма, знову поворот, на світлофорі блимає зелений, потрібно встигнути, спалахує жовтий, він згасне за секунду, але я не гальмую, машина боком по дузі входить у новий поворот, залишилося небагато — останній поворот і...

Із жахом бачу скупчення машин, миготливі вогні, величезну вантажівку, що стоїть по діагоналі і займає відразу дві смуги, — моє серце падає вниз, а злагоджені рухи рук і ніг перестають боротися зі слизькою дорогою. Автомобіль сильно вдаряється об бордюр, кидаючи мене на дверцята, відлітає на метр убік, але я знову спрямовую його до узбіччя. Він гасить швидкість і заплутується колесом в заметі. Я боюся виходити з машини і сиджу, дивлячись перед собою. Розум каже, що, можливо, все гаразд, але в лівому боці ріже болем відчуття, що я спізнився, що мій щоденник безжально відбирає в мене тих, без кого моє життя спорожніє, знелюдніє. Я виходжу з машини і на ватяних ногах прямую туди, де стоять машини з мигавками, вантажівка і натовп роззяв, які проходили повз та зупинилися. У моїй голові дурнуватий голос горлає нав’язливу фразу з популярної пісні. Накриваю голову каптуром, ховаючись від сотень уколів дрібного снігу, що сиплеться з неба, гнаний вогким вітром. Я підхожу ближче і бачу її. Вона лежить на асфальті ницьма. Жодна клітина її тіла не ворушиться зараз, і я не пам’ятаю, щоб коли-небудь із нею було таке. У ній завжди щось змінювалося: ямочки на щоках з’являлися і зникали, тремтіли вії, пасма волосся падали на забавні й милі відстовбурчені вуха, іскорки сипалися з очей. Я не міг бачити її обличчя, і мені здавалося, що якщо перевернути її на спину, то вона дзвінко засміється, вказуючи пальцем на мене і даючи зрозуміти всім своїм виглядом, що ввела мене в оману в цьому дивному жарті.

— Здається, мертва. Зараз під’їде швидка, десь за­стрягла, тоді буде зрозуміло напевно, — без особливих емоцій виголосив, схилившись над нею, міліціонер і підвівся з асфальту, обтрушуючи коліна.

Якийсь хлопець поруч із ним гірко розвів руками і почав щось пояснювати, вказуючи на тьмяні ліхтарі над пішохідним переходом, на вантажівку, що стояла за кілька метрів, на сніг, який накривав нас зверху холодною крупою. Він говорив і говорив, звертаючись до всіх, зокрема — до мене.

«Водій вантажівки», — визначив я і пошукав у своїй душі ненависть до цієї людини. Та не знайшов там ані краплини злості. Мені тільки хотілося, щоб він замовк. Щоб просто стояв і дивився на неї, не промовляючи ані слова.

Я зробив крок вперед і мовчки заплакав. Знав, що цей крок останній, що не зможу зробити ще один, не буду торкатися до неї. Сльози — це єдине, на що в мене вистачало сил у цьому місці. Я дивився на її нерухому потилицю, і мені здавалося, що я бачу її не вперше. Я стояв, втупившись у неї, і намагався пригадати, де і коли вже бачив цю картину...

Міліціонер жестом наказав мені відійти. Я підвів на нього погляд, у відповідь він підняв у здивуванні брови, побачивши, як сльози прокладають свій шлях на моєму обличчі.

— Ви її знали? — запитав він.

Що мені відповідати? Так, я жив історіями, які чув від неї, які ковтав разом із черговим горням кави. Ні, не знав. Я хотів дізнатися про неї більше, але не встиг. Я мовчав і дивився на неї. Відповіді на найпростіші запитання хочеться уникнути, перейшовши відразу до складних.