Лише секунда: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Я й сам цього гаразд не розумію, просто якось відчуваю. Але в одному я майже не сумніваюся, читаючи твій щоденник. Тобі це судилося робити.

— Хіба?

Він у відповідь простягнув мені щоденник. Я обережно взяв його до рук та запитально поглянув на Юрка. Але він допив чай та ніби відключився, занурився у себе.

— Юро, можу тебе спитати?

— Питай, — він знизав плечима.

— Хто та жінка на твоїй картині?

Він зітхнув та насупив носа, даючи зрозуміти що моє запитання недоречне.

— Я ще не закінчив її.

— Хіба?

— Не вистачає окремих деталей.

— Мені здавалося, що картина повна.

— Їй не вистачає душі. Поки що не можу це передати. Насправді я поганий художник. Так, передаю багато деталей і нюансів, на які не звертають увагу решта, але суть не в тому.

— Багато хто вважає твої картини шедеврами.

— Що з того? Одного разу тебе назвали талановитим, а потім все, що ти робиш, уже в ціні. Тому мені тут краще видно. Картина ще не готова. Леонардо да Вінчі малював свою Мону Лізу півжиття, але так і не домалював. Не встиг. Не був готовий закінчити. Не вистачило життя. Напевно, не можна залишати щось незакінченим. Хтозна, може, він і досі приходить до неї і думає, що ось зараз вже точно знає, чого не вистачає, але виправити вже нічого не може.

— Дивно, я не знав такого. Напевно, коли прагнеш ідеалу, то завжди залишиться щось незавершене.

— Гаразд, — Юрко підвівся з-за столу та попрямував до коридору. — Побачимось.

Він подивився мені прямо у вічі, і я мимоволі відвів погляд, боячись, що десь всередині моїх зіниць він розглядатиме своє відображення.

— Привіт, — швидко сказав я, щойно вона взяла слухавку.

Зазвичай вона випереджала мене із привітанням, і це було для мене грою — сказати «привіт» швидше за неї.

— Привіт, ти вже на місці? — защебетала Марина в телефонній трубці. — Я вже підходжу, тож за кілька хвилин замовляй мені каву.

Я послухав короткі гудки відбою і сказав «добре» в нікуди.

Вона увірвалася, як вихор, на ходу скинула пальто, до­торкнулася до мене холодною щокою, закинула своє довге пальто на одне крісло, ляпнулася в інше, взяла в руку горнятко з гарячою кавою, заплющила очі і вдихнула ароматну пару. Потім зробила маленький ковток, поставила зі стукотом горня на стіл і втупилася у мене, широко розплющивши очі:

— Розповідай!

— Знаєш, Марино, те, що я хочу розповісти, настільки дивне, що ти можеш мені не повірити, тож я дуже прошу сприймати це серйозно.

— Не роби занудства, — скривилась вона. — І взагалі: розумію, що краще з довгим вступом, але часу мало, тому давай прямо в лоба.

— Гаразд, — випалив я. — Уяви собі, що я зняв квартиру, прожив у ній кілька днів, а потім знайшов там щоденник, де описано моє життя. І я цього щоденника не писав! Але це мій щоденник. Щоденник мого життя.

Я видихнув, зробив паузу і подивився на неї. Вона натомість дивилась на мене, ніби міркуючи про почуте, зробила глибокий вдих, а потім заявила:

— Як круто, Андрію! Завжди знала, що ти незвичайна людина, тому з тобою справді можуть відбуватися такі речі. Ти ж приніс його?! Покажи!

Я зітхнув, потягнувся до портфеля, що стояв поруч, і дістав звідти щоденник. Я акуратно і урочисто поклав його на центр столу і стежив за її реакцією.

Марина спершу захоплено його розглядала, потім невпевнено простягла вперед руку і провела по щоденнику пальцями. Я чекав, чи не відкриє вона його, але, немов у відповідь на мої очікування, вона похитала заперечливо головою і підсунула щоденник ближче до мене.