Я віддав би життя за тебе (збірка): читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Зауваження від редактора

Надруковані тут версії оповідань — останні зі збережених, з яких можна визначити, як працював Фіцджеральд. Я ввела тут його власноручні зміни в рукописах та машинописах, розмістивши у квадратних дужках фрази та фрагменти, викреслені в незакінчених редакціях. Наприклад, довірчі власники майна Френсіса Скотта Фіцджеральда надали мені примірник «Гри в офсайді» раніше, ніж бібліотека Принстонського університету. Тексти ідентичні, однак у принстонському примірнику є правки, які Фіцджеральд зробив олівцем, зокрема вказівка на першій сторінці: «Змінити на Принстон» (тобто побажання змінити місце дії — з Єльського університету на Принстонський). У текст опублікованого оповідання не внесли цієї зміни, але треба, щоб читачі знали про намір автора. Крім того, я додержувала його підтвердженого документально вибору у випадках, коли збереглися різні версії творів. Наприклад, Фіцджеральд погодився значно скоротити «Жінок в домі» й змінити назву на «Температура», але, невдоволений цими змінами, листовно наполягав, щоб опублікувати первісний варіант. Ґрунтуючись на цьому, я помістила тут версію, датовану червнем 1939 року. Я зазначила свідчення про принципово інакші версії творів, що не збереглись, як-от дві сторінки оповідання «Привітання Люсі та Елсі», де автор зосередив увагу на дівчатах та їхніх сім’ях.

«Вихідний день у коханні» — це незакінчений розділ оповідання, який відображає певну стадію творчого процесу. Збереглося багато зразків того, що Фіцджеральд називав «фальстартом», — очевидно, начерків незавершених оповідань. Одні доходять до дванадцяти-п’ятнадцяти сторінок, а тоді сходять на ніщо або обриваються. Другі короткі — один-два абзаци. Не включено інших незакінчених, фрагментарних зразків таких спроб. На деяких рукописах і машинописах Фіцджеральд позначив намір зберегти cвою лінію. 2015 року один із цих начерків під назвою «Балетна школа — Чикаго» класифікували як початок роману. Насправді це покинуте оповідання. У кількох абзацах, а то й на кількох сторінках Фіцджеральд виклав задуми оповідань про Пата Гоббі та численних кіносценаріїв, до яких так і не повернувся. Відомо, що письменник завершив три оповідання — «Необережність» (1922), «Тато був ідеальний» (1934) і «Вони ніколи не старіються» (1937), які згодом пропали. Ці твори обговорено в його листуванні, та поки що їх не знайдено.

Майже століття минуло, відколи написано найраніші з цих оповідань. Багато з чим згаданим у збірці «Я віддав би життя за тебе» нинішні читачі не ознайомлені, тож примітки мають зорієнтувати їх, пояснити, що мав на увазі Фіцджеральд, і, де це доречно, додати подробиці про його зв’язок із певною подією, ситуацією чи особою. У вступних поясненнях перед усіма оповіданнями я звернулася до кореспонденції Фіцджеральда, щоб окреслити історію написання цих творів. Тексти видрукували різні машиністки, стилі роботи яких не узгоджені. Часом я працювала з друкованими через копірку копіями, в яких неможливо розрізнити коми й крапки. Не вдаючись до текстуальної транскрипції, я стандартизувала пунктуацію для сучасного читача. Я залишила без змін частий вжиток довгого тире — цю характерну рису Фіцджеральд поділяв із письменниками-сучасниками, якими захоплювався, зокрема з Джеймсом Джойсом. Замість лапок, у які автор бере слово чи вислів задля виразності, або цитату, або заголовок книжки, я дала курсив, як це зроблено в останньому надрукованому виданні його творів. У вступних поясненнях я старалася не розкривати важливих подробиць сюжету. Однак, щоб уникнути будь-яких спойлерів, спершу читайте самі оповідання.

Боргова розписка

Фіцджеральд написав «Боргову розписку» у 1920-му, коли йому було всього двадцять три. У цьому оповіданні, що побачило світ невдовзі після публікації успішного роману «По цей бік раю», є жвавість і дотепність, притаманні ранній творчості автора. На перший погляд, це весела сатира на галузь діяльності, з якою він тільки що ознайомився, — на видавничий світ. Однак Фіцджеральд ніколи не був легким письменником, навіть замолоду. Дія оповідання відбувається в часи розчарування й смерті після Першої світової війни, у ньому відчуваються цілком сучасні нотки глузування з книжок про самодопомогу, духовне спілкування та з любовно-псевдоісторичних романів. Місце дії — спершу Мангеттен, а тоді Середній Захід, тобто два місця проживання самого Фіцджеральда.

Це оповідання вирішальним чином пов’язалося з комерційним аспектом публікації, коли Фіцджеральд заробляв великі гроші, щоб могти вільно творити. Очевидно, він написав «Боргову розписку» для журналу «Гарперз базар», який не надрукував запропонованого.

2 червня 1920 року Фіцджеральд, щойно переїхавши до Вестпорта (штат Коннектикут), повідомив Гарольда Обера, що віддасть йому закінчений робочий варіант, щоб надіслати Генрі Блекману Селлу, редакторові цього журналу: «Я також залишаю “Боргову розписку”. Це сюжет, що його Селл дуже хотів для “Гарперз базар”, і я йому пообіцяв. Як на мене, це доволі непогана річ». А в липні, коли оповідання вже пішло до «Сатердей івнінґ пост», Фіцджеральд у листі до Обера написав: «Я б хотів, щоб Ви віддали мені “Боргову розписку”, якщо її повернуть із “Посту”. Гадаю, що зможу змінити це оповідання, тож не буде клопоту з його продажем». Саме в той час він почав «Прекрасних і приречених», зосередився на цьому другому з ліку романі й дав знати в тому-таки листі, що «цього літа, мабуть, не буде оповідань». «Боргова розписка» загубилася в шарварку ранньої слави письменника й належала довірчим власникам майна Фіцджеральда до 2012 року, коли її рукопис та машинопис придбала Байнеківська бібліотека Єльського університету за 194 500 доларів.

I

Ім’я, що фігурує вище, не моє — його носій дозволив мені підписати ним це оповідання. Не відкрию свого справжнього імені. Я видавець. Приймаю до друку довгі романи про молодече кохання, що їх пишуть старі діви з Південної Дакоти; детективні оповідання про заможних завсідників клубів і [7] із «широко розплющеними чорними очима»; есеї про загрозу того і сього, про барву місяця на Таїті, що їх пишуть університетські професори та інші нероби.

Не беру романів від авторів, яким менш ніж п’ятнадцать років. Усі колумністи й комуністи (ніколи не зможу розрізняти ці слова) ображають мене, кажучи, що я ласий на гроші. Так, я їх хочу, ще й як хочу. Їх потребує моя жінка. Їх весь час витрачають мої діти. Якби хтось запропонував мені всі гроші Нью-Йорка, я б не відмовився. Замість відкрити за рік [8]а Батлера, Теодора Драйзера та Джеймса Бранча Кабелла, я волів би видати книжку, на яку надійшло б п’ятсот тисяч попередніх замовлень. Ви теж зробили б такий вибір, якби були видавцями.

Півроку тому я уклав договір про книжку — без сумніву, вартісну річ. Написав її Гарден — парапсихолог, доктор Гарден[9]. Його перша книжка — я опублікував її ще в 1913-му — цупко, наче піщаний краб на Лонг-Айленді, вчепилася за вершину успіху, а парапсихологія ж у той час була далеко не в такій моді, як нині. Ми рекламували нинішню новинку як документальне свідчення з потужністю п’ятдесят не те що кінських — серцевих сил. Небіж автора, Косґроув Гарден, загинув на війні, й доктор Гарден стримано та шанобливо описав своє спіритичне спілкування з ним за допомогою різних медіумів.

Гарден — це не якийсь собі інтелектуал-вискочка, а відомий психолог, доктор філософії Віденського університету, доктор права Оксфордського університету, ще й колишній запрошений професор в Університеті Огайо. Ця книжка не відзначається сухістю чи наївністю. Його підхід ґрунтувався на фундаментальній розважливості. Наприклад, у книжці згадано, що якось до автора прийшов молодик на прізвище Вілкінз і заявив, що небіжчик винен йому три долари вісімдесят центів. А тоді попросив доктора Гардена з’ясувати, що думає робити покійник із цим боргом. Але доктор Гарден навідріз відмовив. Вважав, що такі розпитування померлих — це щось схоже на молитви до святих, щоб ті допомогли відшукати загублену парасольку.

Три місяці ми готувалися до публікації. Набрали різними шрифтами три версії першої сторінки, заплатили захмарний гонорар п’яти художникам, замовивши в кожного два малюнки для суперобкладинки, аби потім із усього цього вибрати найкращий варіант. Текст вичитали не менш як сім кваліфікованих коректорів, щоб ні одній комі не затремтів хвостик, щоб ні одну літеру не змазало вічко, щоб не різало вибагливих очей Великій американській публіці.

Вже за чотири тижні до призначеної дати опублікування величезні стоси книжок розійшлися на всю тисячу румбів літературного компаса. До самого тільки Чикаго ми надіслали двадцять сім тисяч примірників. До Галвестона (штат Техас) — сім тисяч. Позітхавши, по сотні книжок закинули в Бісбі (штат Аризона), Ред-Вінг (штат Міннесота) й Атланту (штат Джорджія). Впоравшись із великими містами, ми навмання порозкидали дрібні партії по двадцять, тридцять чи сорок штук по всьому континенті — немовби митець, що завершує свою картину з піску, пускаючи тонкий піщаний струмінчик зі жмені.

Наклад першого видання книжки досяг трьохсот тисяч примірників.

Тим часом рекламний відділ був зайнятий шість днів на тиждень — від дев’ятої ранку до п’ятої вечора, виділяючи курсивом, підкреслюючи рядки, змінюючи малі букви на великі й ще більші; готуючи лозунги, заголовки, замітки й інтерв’ю для газет; добираючи світлини, на яких доктор Гарден думав, розмірковував і мислив; добираючи фотографії, на яких він був із тенісною ракеткою, ключкою для гольфу й зі своєю зовицею на океанському узбережжі. Цілими дюжинами йшли з-під пера літературні замітки. Нагромаджувалися штабелі подарункових примірників, призначені для критиків із тисячі газет і щотижневиків.

Датою публікування призначено 15 квітня[10]. Чотирнадцятого числа напружена тиша заповнила всі кабінети нагорі, а внизу, у відділі роздрібного продажу, службовці нервово поглядали на порожні місця, де стоятимуть штабелі книжок, і на порожні вітрини, над якими весь вечір доведеться працювати трьом умілим оформлювачам — укладати книжки кубами, пірамідами, конусами, колами, серцями, зірками та паралелограмами.

Вранці 15 квітня, о восьмій п’ятдесят п’ять, старша стенографістка міс Джордан від хвилювання зомліла й упала в обійми мого молодшого компаньйона. Точно о дев’ятій старий джентльмен із пишними бакенбардами а-ля Дандрері[11] придбав перший примірник «Аристократії світу духів». Велика книга побачила світ.

Три тижні по тому я вирішив поїхати до Джолієта, що в Огайо, щоб побачитися з доктором Гарденом. Десь так, як Магомет (а може, Мойсей?)[12] з горою. Доктор Гарден був скромний і сором’язливий; конче треба було підбадьорити, поздоровити його й запобігти можливим пропозиціям видавців-конкурентів. Я мав намір влаштувати все так, щоб забезпечити для себе його наступну книжку, тож узяв із собою кілька гладко написаних контрактів, один із яких на п’ять найближчих років мав би зняти з Гарденових плечей тягар усіх неприємних ділових проблем.

Мій поїзд виїхав із Нью-Йорка о четвертій. Маю звичку брати у відрядження кілька примірників своєї найважливішої книжки й у дорозі давати їх почитати найбільш інтелектуальним на вигляд попутникам — з надією, що таке видання приверне увагу якоїсь нової групи читачів. Ми ще не доїхали до Трентона, а леді з лорнетом із сусіднього купе вже підозріливо гортала сторінки першого примірника, юнак на верхній полиці мого купе заглибився в читання другого, а рудувата дівчина з дивовижно лагідними очима грала в хрестики-нулики, поклавши аркушик паперу на задню обкладинку третього.

Сам я придрімав. Нью-джерсійський краєвид непомітно змінився пенсильванським. Ми проїжджали повз безліч корів, силечу лісів та ланів і — кожних двадцять хвилин — одного й того самого фермера, що сидів у фургоні поряд сільської залізничної станції, жуючи тютюн і задумливо спозираючи на вікна пульманівських вагонів.

Цього фермера ми проминули разів десять-п’ятнадцять, коли раптом мою напівдрімоту обірвав юний сусід у купе, що негучно побуркував і похмикував, помахуючи ступнею вгору-вниз, як барабанщик в оркестрі. Я здивувався й зрадів, побачивши, що він дуже зворушився — від книжки, яку міцно стиснув довгими білими пальцями, від «Аристократії світу духів».

— Либонь, зацікавила вас ця книжка, — весело зауважив я.

Юнак із худорлявим обличчям глянув на мене очима, які бувають тільки в тих, що пізнали спіритизм, і в тих, що заперечують його.

Здавалося, він ще не зовсім отямився від читання, тож я повторив своє питальне звернення.

— Зацікавила?! — вигукнув він. — Зацікавила?! Господи!

Я придивився до нього. Еге ж, цілком очевидно, що це або медіум, або один із тих молодиків, які пишуть гумористичні оповідання про спіритуалістів для популярних журналів.

— Видатний зразок… літературної праці, — відповів він. — Герой, безперечно… так би мовити… провів мало не весь час після смерті, диктуючи текст своєму дядькові.

Я згодився, що, мабуть, так воно й було.

[7] … розбишакуватих, як апаші, дівчат… У США словом «апаші», яке походить від назви племені північноамериканських індіянців, позначають також паризьких вуличних дівчат, що й ножем уміли орудувати, неформальні угруповання яких діяли на початку 1900-х років. Своєю чергою, «Les Apaches de Belleville» («Апаші Бельвілля») дали назву енергійному танцеві «віку джазу» — «apache dance», у якому партнер і партнерка стусають одне одного, а насамкінець поєднуються у фігурі вальсу.

[8] Семюел Батлер (1835–1902) — автор антивікторіанського автобіографічного роману «Шлях усякої плоті» (1903); Теодор Драйзер (1871–1945) — журналіст, автор натуралістичних романів «Сестра Керрі» (1900) і «Американська трагедія» (1925); Джеймс Бранч Кабелл (1879–1958) — романіст, відомий передусім своїм «Юрґеном» (1919) і дальшим судовим переслідуванням самого автора та його видавця за непристойність цього твору.

[9] …парапсихолог, доктор Гарден. З 1885 року, коли засновано Американське товариство дослідників парапсихології, науковці, фізики, психологи, дослідники сну та ясновидці публікували книжки, які містили роздуми на різні теми — від телепатії до загробного життя. Не випадково Фіцджеральд наголошує, що вже в 1913 році, останньому передвоєнному, зростала зацікавленість парапсихологічними експериментами, зокрема спілкуванням із мертвими, а згодом досягла вершини — як природний наслідок розвитку світу, збуреного Першою світовою війною.

[10] …призначено 15 квітня. У 1920-х роках ця дата не була загальноприйнятим кінцевим терміном завершення роботи. Однак у видавництві «Скрібнер» повелося публікувати Фіцджеральдові твори наприкінці березня — на початку квітня.

[11] …із бакенбардами а-ля Дандрері… Тобто довжелезними й густими. Порівняння походить від імені комічного персонажа п’єси Тома Тейлора «Наш американський кузен» — лорда Дандрері. Ця комедія була відома під назвою «Лорд Дандрері і його дурість», аж поки 14 квітня 1865 року не стала останнім видовищем у житті президента Авраама Лінкольна, вбитого у вашингтонському Театрі Форда.

[12] …як Магомет (а може, Мойсей?)… В «Есеях» (1625) Френсіс Бекон сформулював твердження: «Якщо гора не йде до Магомета, то Магомет іде до гори». Мойсей зійшов на Гору Синайську (ніколи й мови не було про те, щоб гора прийшла до нього), щоб прийняти Заповіді Божі. Див. Книга Вихід, 19:34.