Я віддав би життя за тебе (збірка): читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Вступ

З 1919 року, відколи Френсіс Скотт Фіцджеральд сенсаційно дебютував як професійний літератор, із ним дедалі міцніше пов’язували стереотип письменника того, що він сам назвав «віком джазу». Читачі та редактори сподівалися від Фіцджеральда стандартних любовних романів про бідних юнаків, що залицяються до багатих дівчат, про вечірки й чари, про лепетливих вітрогонок. Спробувавши чогось іншого в темнішому й глибшому історичному десятилітті, будучи вже зрілою людиною, яка зазнала багато болю, він виявив, що дуже важко вирватися з пут цього раннього стереотипу. У більшості літературних біографій Фіцджеральда, у сприйнятті значної частини його читачів молодий письменник, поживши в принстонському студентському містечку («По цей бік раю»), стає одним із нової золотої парочки («Прекрасні і приречені»), а тоді цей творець і літописець «віку джазу» (збірки оповідань 1920-х років та «Великий Ґетсбі») враз дає волю «Краху». Він хотів, як сам стверджував, «відкрити якийсь новий колодязь, нову криницю». На жаль, мало хто оцінив те, що намагався здійснити автор.

Це оповідання про розлучення і розпач, робочі дні й самотні ночі; про метких юнаків, які під час Великої депресії не можуть ні навчатися в коледжі, ні знайти роботу; про історію США з її війнами, жахіттями та обіцянками; про секс — чи то з дальшим одруженням, чи то ні; про бурхливу, яскраву життєвість і гнітючу злиденність Нью-Йорка, що його Фіцджеральд щиро любив і розумів, бачачи всі можливості, обмеженість і потворність цього міста. Ці твори показують автора не як «сумного молодика», що старіється, зав’язнувши в золотих днях свого недавнього минулого, а як новатора на передньому плані сучасної літератури з притаманними їй експериментуванням і ускладненням.

Звичайно, тодішні редактори масових журналів не були філістерами. Однак вони мали вагомі причини відхиляти те, що писав Фіцджеральд у середині тридцятих років; деякі оповідання були понурі й різкі. Тільки один із них розгледів кращі якості того, що намагався зробити Фіцджеральд, тож послідовно публікував цього автора. То був Арнольд Ґінґріч, головний редактор «Есквайра», сам романіст. Упродовж двох останніх років свого життя Фіцджеральд продавав цьому журналу видатні твори про Пата Гоббі — по 200–250 доларів за оповідання. (Низька ціна як на Фіцджеральда, але не як на пересічного письменника часів Депресії; особливо ж якщо врахувати відносну вартість гонорару: відповідно до перепису населення 1940 року, річний прибуток на особу становив трохи більш ніж тисячу доларів). Ґінґріч заохотив Фіцджеральда переробити на роман вишукані хроніки про американського сценариста ірландського походження — невдаху та п’яницю. Але навіть Ґінґріч не сприйняв кількох Фіцджеральдових оповідань, у яких описано молодиків, стурбованих венеричною хворобою та завагітнілими від них шістнадцятилітніми дівчатками. Тож «Есквайр» не схвалив цих творів.

Більшість оповідань походить із того часу, коли США й решта світу перебували у Великій депресії. Добробут Фіцджеральда, такий високий якихось кілька років тому, падав разом із добробутом усієї країни. Письменник часто хворів, опинявся без грошей і невгамовно сновигав між околицею Балтимора, де він оселився з дружиною Зельдою та їхньою донькою Скотті, й низкою курортів у горах Північної Кароліни. 1930 року в Європі у Зельди стався нервовий розлад, і в лютому 1932-го її помістили у Фіппсівську психіатричну клініку лікарні Джонса Гопкінза в Балтиморі. До кінця свого життя, як і чоловікового, Зельда перебувала то в дорогих приватних клініках та лікарнях, то поза ними. Френсіс Скотт узяв на себе величезний тягар — заробляти стільки грошей, щоб вистачало на лікування. З початку 1935 року стало завдавати клопоту здоров’я самого Фіцджеральда, та він, хоч і боявся повернення туберкульозу, який діагностували йому ще замолоду, а проте шкодив собі курінням та надмірним питтям.

Однак перше оповідання з цієї збірки, «Боргова розписка», належить до раннього періоду творчості, а два останні, довершені, «Жінки в домі» й «Привітання Люсі та Елсі», — до періоду внормованої роботи в Голлівуді 1939 року, коли Фіцджеральд кинув пити й завзято працював над романом, який опублікували посмертно під назвою «Останній магнат». На кожному етапі чітко періодизованої кар’єри автора є певна манера письма: у молодика, що насолоджується чудовими днями й ночами успіху та слави; у тридцятилітнього чоловіка й батька, який через хворобу дружини раптово поринув у світ медиків і лікарень; у недужої людини, яка, ледве зводячи кінці з кінцями, шукає нового стилю для своєї творчості; а понад усе — у професіонального письменника, якому завжди вдавалося черпати натхнення та наснагу з американських краєвидів і людей. У Френсіса Скотта Фіцджеральда ніколи не вигасало таке прагнення, і про це свідчать твори зі збірки «Я віддав би життя за тебе».

Оповідання вже з самого початку були хлібом насущним Фіцджеральда. Коли в листі до нього ректор Принстонського університету Джон Ґрір Гіббен поскаржився, зокрема, на неглибокий образ цього навчального закладу та його студентів в оповіданні «Чотири кулаки» (1920), Фіцджеральд відповів: «Одного вечора я написав це з відчаю, бо в мене нагромадився тридюймовий стос папірців із відмовами від журналів, і я фінансово змушений давати редакторам те, що вони хочуть».

Давати редакторам те, що вони хочуть, — ось у чому полягало завдання Фіцджеральда як літератора-початківця, і таким дуже прибутковим способом він працював далі, до кінця 1920-х років. Молодий письменник продавав свою роботу, гостро це усвідомлюючи й добре знаючи, скільки можна швидко заробити на оповіданнях, замість чекати, поки набереться певний обсяг роману, достатній для розгляду можливості публікування частинами. Він і його родина жили заможно, але після величезного успіху перших двох романів третій — «Великий Ґетсбі» (1925) — не мав доброго збуту, а письменник потребував грошей. Розчарування від байдужого відгуку на «Великого Ґетсбі» сприяло тому, що Фіцджеральд далі писав оповідання для журналу «Сатердей івнінґ пост», і спонукало працювати над кіносценаріями в Голлівуді, коли закінчився «вік джазу». Так само, як і будь-який літератор свого покоління, він ходив на канаті, балансуючи між мистецтвом і комерцією.

Фіцджеральд також добре тямив, що в нього було найкращим творінням, а що, з його слів, ремісництвом. Він ніколи не обманював сам себе чи когось щодо різниці між своїми комерційно успішними та художньо прийнятними оповіданнями. Письменник радів, коли ці дві категорії збігалися, коли цінні з його погляду твори, як-от «Знову відвіданий Вавилон», «Зимові сни», «Багатий хлопець» і цикл про Безіла Дюка Лі, продавалися за високу ціну. Йому завжди хотілося, щоб найкращі, на його думку, речі мали значно кращий збут. «Мене гнітить те, що дешевеньке оповіданнячко на зразок “Популярної дівчини”, написане за тиждень, коли народилася дитина, дало 1500 доларів, + те, що справді художня штука, в яку я вклав три тижні справдешнього натхнення[1] [sic][2], як-от “Діамант у небі” [ «Діамант завбільшки з готель “Ріц”»], нічогісінько не дає, — написав Фіцджеральд Гарольдові Оберу в 1922 році. — Але, клянуся Богом + Лорімером, я ще зароблю статки». Джордж Горас Лорімер, випускник Єльського університету, головний редактор «Сатердей івнінґ пост» у 1899–1936 роках, платив Фіцджеральдові добрі гонорари — справді статки як на молодого письменника. У 1929-му вони дійшли до 4000 доларів за оповідання, нині це еквівалент понад 55 000 доларів. Однак Фіцджеральд, скутий золотими ланцюгами й роздратований, сказав Генрі Луїсові Менкену в 1925 році, зразу ж після того, як опублікували «Великого Ґетсбі»:

Цього ж року він висловився грубіше й коротше Максвеллові Перкінзу, редакторові видавництва «Скрібнер»: «Що більше я беру за свою халтуру, то важче мені примусити себе писати».

Фіцджеральд завжди вважав себе романістом, хоча й був чудовим майстром короткої прози, не те що скромнішого літературного жанру, ніж роман, — просто стислішого. Оповідання письменника, улюблені й відомі, були неперевершені, але вони часто слугували йому випробувальним майданчиком, місцем начерків, початковим простором для ідей та образів, персонажів та місцин, і елементи всього цього потрапляли в наступний роман. У розділі «Перелік опублікованих творів» гросбуха його життя та творчості, що його Фіцджеральд вів до 1938 року, чимало оповідань позначено як «пограбовані й надовго забуті». Процес «грабування» можна легко розпізнати по відривних газетних аркушиках і журнальних публікаціях Фіцджеральдових оповідань, у яких автор відмітив, переглянув та відредагував уривки, що пізніше з’явились у «Прекрасних і приречених», «Великому Ґетсбі» та «Ночі лагідній».

В оповіданнях із цієї збірки, більшість яких написано в середині та наприкінці тридцятих років, є рядки, які впізнає той, хто прочитав робочі документи письменника (опубліковані 1978 року під назвою «Записники Ф. Скотта Фіцджеральда») та «Кохання останнього магната» — його останній роман, якого не дала закінчити смерть.

Переваги та перспективи Голлівуду, можливість писати кіносценарії манили Фіцджеральда ще на початку його літературної діяльності. У вересні 1915 року, коли він був другокурсником у Принстонському університеті, газета «Дейлі принстоніан» помістила рекламне оголошення такого змісту: «Спеціальне повідомлення студентам, які провалили іспити. Робота в кіностудії відкриває майже безпосередні можливості значного заробітку перед юнаками, що мають певні природні здібності». Таке прирівнювання кінематографічної роботи до провалу Фіцджеральд іще виразніше відчув уже з перших днів свого перебування в Голлівуді. Письменникові не сподобалися здійснені у 1920-х екранізації його кількох оповідань і двох романів. Він і Зельда вважали «гидотною» фільмову версію «Великого Ґетсбі» 1926 року (нині вона втрачена). А проте в січні 1927 року подружжя Фіцджеральдів на три місяці зупинилося в готелі «Амбассадор», де Скотт працював над сценарієм на замовлення для Констанс Талмідж. Ця визначна зірка німого кіно, прозвана «Бруклін Конні», намагалася прорватись у звукові комедії. Спочатку подружжя насолоджувалося зустрічами та спілкуванням із кінозірками, але невдовзі все пішло на гірше. Сценарій відхилили, і Фіцджеральди подалися додому, на Схід. Як повідомила Зельда, «Скотт каже, що ніколи не візьметься писати сценарій, бо це надто важко, але я не думаю, що письменники кажуть те, що мають на гадці». Вона мала рацію. Млявий збут «Великого Ґетсбі» та неоднозначні відгуки на цей роман змінили Фіцджеральда як письменника. Невдовзі він застеріг про свій дальший спосіб дії, написавши Перкінзові з Європи навесні 1927 року:

1931 року Фіцджеральд заради грошей знову поїхав до Голлівуду — ще на кілька нещасливих місяців, що виявилися творчо безплідними й виснажливими. «Ніч лагідна», роман, над яким він працював, залишався незакінченим. Цього разу Зельда не поїхала зі Скоттом до Лос-Анджелеса. Вона залишилася в батьківському домі в Монтгомері (штат Алабама), дійшовши до межі нервового розладу, через який наступної весни опинилася в лікарні. Однак годі вимагати здоровшого глузду від Зельдиного судження, висловленого в листопаді 1931 року в листі до чоловіка в Голлівуді: «Мені дуже шкода, що твоя робота нецікава. Я сподівалася, що вона обернеться свіжими гранями, які могли б зрівноважити її стомливість. Якщо тобі здається, що це надто вже важка рутина, й ти зіткнувся з практикою “зібратися разом і обговорити”, то повернися додому, любий. Принаймні назавжди позбудешся Голлівуду. Я б не сиділа там і не марнувала часу на те, що видається незмінною посередністю й вимагає надто великої трати сил».

Хоча 1931 року в Голлівуді Фіцджеральдові вдруге не поталанило, та він, укотре потребуючи грошей, знову повернувся туди влітку 1937-го — назавжди. І третього разу було не з медом. В оповіданні, яке дало назву цій збірці, відображено погляд автора на кінобізнес і на властиву цій галузі небезпечну агресивність до індивідуальної творчості. 1934 року Арнольд Ґінґріч, застерігаючи Фіцджеральда проти повернення, прямо пояснив: «Було б жахливо дивитися, як ти й далі марнуєш свій талант у Голлівуді, і я сподіваюся, що до цього не дійде. Таж ти неперевершений віртуоз — з погляду на писане слово як на музичний інструмент: ніхто не може видобувати чистіші й ніжніші звуки зі струни англійського речення. Але, хай йому дідько, що може пов’язувати письмове слово й Голлівуд?»

Незадовго перед тим, як виїхати на Західне узбережжя, Фіцджеральд із холодним самопізнанням і передбаченням написав Перкінзові: «Кожного разу я, приїхавши до Голлівуду, хоч і брав величезну платню, а однак розтрачувався — у фінансовому та творчому плані. (…) Звичайно ж, я маю ще один роман [“Кохання останнього магната”], але, цілком можливо, йому доведеться залишитися серед ненаписаних книжок цього світу». У Фіцджеральда були великі рахунки за все — від витрат на своє проживання до плати за лікування Зельди у приватному санаторії біля Ашвілла, що в Північній Кароліні, та плати за шкільне навчання Скотті. Втім, і контракт із кінокомпанією «Метро-Ґолдвін-Маєр» був теж не дріб’язковий — тисяча доларів щотижня за редагування сценаріїв. Кілька останніх оповідань письменника написано в час, що вдавалося увірвати з роботи над чужими сценаріями, від яких туманіла голова і в яких збереглися його зневажливі коментарі на берегах. Робота в Голлівуді розхолоджувала письменника, доводила до нудоти. Нехіть до цієї роботи виразно відбилася на його власних сценаріях, доволі слабких. Однак контракт із кінофірмою врятував Фіцджеральда, коли той був по вуха в боргах. До того ж тут знайшовся матеріал для «Кохання останнього магната». Перед смертю Фіцджеральд був щасливий, наполегливо працюючи над «іще одним романом», але продаж таланту і часу обійшовся величезними витратами за рахунок психіки та творчості, й це, безсумнівно, посприяло тому, що роман залишився незакінченим.

Фіцджеральд вважав чудовими деякі оповідання зі збірки «Я віддав би життя за тебе» й глибоко розчарувався — не так із фінансової, як із особистої причини, — коли їх відкинули редактори. Ті вимагали від автора історійок про джаз і шум, про вродливих холодних дівчат і гожих жагучих юнаків. Професіональний літератор ще зі студентських часів, він трудився над неперервною низкою чернеток і регулярно переглядав їх навіть після публікації. У його власному примірнику «Великого Ґетсбі» рукою автора проставлено правки та примітки, що простягаються від сторінки з присвяченням до прикінцевих абзаців, нині вже епічних.

Фіцджеральд хотів діставати винагороду за важкий труд, вкладений в оповідання; хотів, щоб їх публікували, й намагався їх публікувати. Однак більшість цих творів походить із десятиліття в житті автора, коли він уже не хотів, щоб їх редагували. На початку свого творчого шляху він був не дуже проти правок. Бувало, редактори правили без його відома, і згодом він сердився на них, а іноді й наполягав на своєму, коли йшлося про щось важливе. 1922 року письменник нарікав на «цілу купу листування», яке він мусив провадити з редактором видання «Скрібнерз маґазин» Робертом Бріджезом про зворот «Богом проклятий» в оповіданні «Кришталева чаша» (причому сам Бріджез вставив у це оповідання вираз «Богом проклятий хамський нувориш»). У 1930-х роках Фіцджеральд ставав дедалі менш поступливим щодо видалення, пом’якшення та підчищення й упирався навіть тоді, коли внести зміни просив Обер — один із його найдавніших приятелів і високопрофесійний літературний агент. Ба навіть тоді, коли зробити це просив Ґінґріч, який, підтримуючи оповідання про Пата Гоббі, давав Фіцджеральдові можливість публікуватися й бути платоспроможним. Письменник волів, щоб ці оповідання полежали й почекали своєї пори. Ця пора, мабуть, настала би ще за життя, якби він жив довше.

Ніхто не описав найважчих часів Фіцджеральда краще, ніж він сам у збірці гостро самокритичних і відвертих нарисів «Крах» (1936). Завдяки переоцінці цінностей у цих творах постали такі картини: посаджений у божевільню чоловік прагне будь-що вийти на волю («Кошмар»); письменник змінює свій життєвий вибір («Подорож разом»); оператор і кінозірка розмірковують про межі своїх успіхів і бажають більшого («Я віддав би життя за тебе»).

У кількох оповіданнях цієї збірки Фіцджеральд розглядає нові можливості, доступні жінкам у 1930-х роках, і обмеження цих можливостей: місіс Гансон, мандрівна торговка («Дякую за вогник»); підлітки, що займаються сексом, як-от Люсі та Елсі («Привітання Люсі та Елсі»); Кікі з її неприхованими любовними зв’язками («Гра в офсайді»). Традиційний шлюбний сюжет узято в облогу. Наприклад, «Привітання Люсі та Елсі» справляє враження нюансованої суміші схвалення й осуду свободи нового покоління, а в кіносценарії «Ґрейсі ні в сих ні в тих» відчувається то глузування з цих нових людей, то схвалення їх.

Чотири оповідання цієї збірки, у яких головними героями зображено медсестер і лікарів, дуже виразно пов’язані з життям Фіцджеральдів того часу. У цих «медичних» творах, як-от «Кошмар», «Що з цим робити?», «Циклон у тихому краю» та «Жінки в домі», запозичено деякі понурі подробиці того, що сталося перед Зельдиним нервовим розладом і після нього, описано деталі розвитку недуг Зельди та Скотта.

«Я віддав би життя за тебе» — однойменне зі збіркою оповідання, якому Фіцджеральд дав також назву «Легенда озера Лур», — стало наслідком його невеселих днів у цілющих горах Північної Кароліни. Він поїхав туди, щоб зміцнити здоров’я. Боячись повернення туберкульозу, письменник сподівався, що свіже повітря допоможе зцілитися йому й дружині. З 1935 по 1937 рік у поїздках до Балтимора, де Френсіс Скотт, Зельда й Скотті намагалися прижитися на початку тридцятих, він пробува`в переважно в різних готелях Північної Кароліни. Коли мав гроші, то зупинявся в курортних готелях, зокрема в «Лейк Лур інн», «Оук голл» та «Парк ґроув інн», а коли не мав, то жив у мотелях, їв консервований суп і прав свою одежу в раковині. Коли дозволяли час, здоров’я та працездатність, Фіцджеральд працював, вкладаючи всю свою душу, все своє життя в написане. «Я віддав би життя за тебе» створено в ті часи й у тих місцях.

Попри те, що автор заклопотаний і стурбований собою, деякі оповідання є антитезою автобіографічних. Фіцджеральд розмірковуває не так над силами, що діють у його житті, надихають і, можливо, дають прихисток, як над значно більшими силами, що впливають на американську культуру й історію, — від бідності за часів Великої депресії до питань стосовно раси та громадянських прав, до регіональних звичаїв, перспектив і культури. Звичайно ж, у Фіцджеральда ці громадські та історичні справи подекуди змішуються з особистими. Покидаючи в 1937 році Південь і свою дружину, уродженку Алабами, і їдучи до Голлівуду, письменник глибоко задумувався про історію та родину. Генезис переказів про Громадянську війну, відображений тут у двох довершених начерках із зовсім різними сюжетами, спирається на те, що розповідав Фіцджеральдів батько про свого двоюрідного брата, підвішеного за великі пальці в сільській місцині Мериленду. «Пальці вгору» і «Прийом у дантиста», переповнені звірствами й катуваннями, грубими вчинками й різкими словами, становлять гострий контраст із романтичними уривками тексту, які Фіцджеральд тоді ж вставляв у сценарій фільму «Звіяні вітром». У цих оповіданнях Фіцджеральд вражаюче виявляє ключові моменти одного з найважливіших періодів історії Сполучених Штатів, роздумує над міфами, що постали в ті часи, а також з’ясовує, у який спосіб історія родини привела його як письменника до важливих історичних моментів і пов’язала з ними. У цих творах також поставлено під сумнів автентичність та креативні джерела: переказування історії, почутої ще змалку, як казку перед сном, протиставлено оповіді письменника, який хоче знайти щось нове.

«Балетки», «Ґрейсі ні в сих ні в тих» і «Любов — це біль» подано у формі сценаріїв. Інші справляють враження, що Фіцджеральд мав намір написати ходовий сценарій, натомість створив те, над чим він, власне, й працював, — оповідання або начерк роману. Наприклад, «Жінки в домі» спершу можна сприйняти як яскраву романтичну комедію Золотого віку[3], призначену для Вільяма Пауелла[4] та Керол Ломбард[5]. А далі починаються проникливі описи, на сюжет падає тінь: вродливий герой-авантюрист умирає від хвороби серця, і це трагічно відображає Фіцджеральдову долю. Чи може він і далі, поклавши руку на серце, залицятися до кінозірки-красуні, в яку закохався? В оповіданні є характерні особливості, що їх не схвалили б на жодній кіностудії, як-от медсестра, що засуджує колишніх пацієнтів-«наркоманів», і зірковий кіноактор, наділений дивовижною «надзвичайною красою», який має велику ділянку конопель. Фіцджеральд їдко, дошкульно критикує марнославство, фальш і пожадливість у Голлівуді, а водночас буквально застеляє ліжко трояндами в класично красивій, але не зовсім виправдувальній заключній частині одного з творів. Він не тільки насміхається з любовних і романтичних сюжетів, із яких користає Голлівуд, але й подає гостру як бритва пародію на те, що від нього хочуть редактори, і робить це собі на втіху.

«Ґрейсі ні в сих ні в тих», «Балетки» і «Любов — це біль», звичайно ж, недосконалі як оповідання, але автор якраз і хотів, щоб вони не належали до цього жанру. «Балетки» написано для іншої балерини, але Фіцджеральд відчув, що Зельдине захоплення балетом і вправність у ньому допоможе «подати щось цілком автентичне у цій справі, повне винахідливості та чуттєвості», і завдяки цьому сценарій став біографічно пізнавальним. Письменник повернувся до «Ґрейсі ні в сих ні в тих» через п’ять років після того, як почав писати. Його перероблений варіант подано тут для порівняння. «Любов — це біль» відзначається тим, що це оригінальний твір Фіцджеральда. Автор подав власну ідею цілого фільму, а не просто своє трактування написаного кимось іншим.

Потужна уява править оповіданнями збірки «Я віддав би життя за тебе». Їх якість неоднакова, і сам Фіцджеральд це знав, як видно з його листування. Деякі очевидно написані за готівку й — хай у них блискучі сюжети, фрази й персонажі — справляють враження створених нашвидкуруч і неповноцінних. Борги й лихоліття невигойно поранили письменника в середині 1930-х. У творах цього часу звучать біль і щирість — так само, як і в листі до Обера, написаному в травні 1936 року:

Однак Фіцджеральд сказав дружині про те, що хоче від нього «Сатердей івнінґ пост» і чого він уже не хоче робити: «Як тільки відчую, що пишу, достосовуючись до нікчемних вимог, у мене в руці застигає ручка, а талант щезає десь у минулому». Чи то Фіцджеральд писав собі на втіху, чи то комусь на догоду, але загалом усі ці оповідання відображають дедалі більшу свободу творчості, випробування можливостей і незрідка — тверду відмову виконувати те, чого сподіваються від «Ф. Скотта Фіцджеральда», й додержувати традиційних правил і вимог. Редактори та читачі не хочуть, щоб молоді люди займалися сексом на круїзному кораблі? Не хочуть, щоб під час війни катували солдатів? Не хочуть, щоб люди погрожували самогубством? Або ж пиячили й наркотизувалися на голлівудських пагорбах? Або ж давали й брали хабарі в університетському спортивному житті? Шкода.

Іноді автор згоджувався переробляти свої твори. Особливо в тих випадках, коли він марнував свій талант, аби тільки в Голлівуді схвалили твір, як-от «Ґрейсі ні в сих ні в тих». Виразно видно прохолодне ставлення Фіцджеральда до такої роботи. Та іноді, а в тридцятих роках щораз частіше, він відмовлявся справджувати сподівання людей, які дивувалися, зауваживши в його творчості широку смугу реалізму, або ухил до понурості й ламаного стилю у високому модернізмі, або просто щось, що вони вважають потворним.

Найкращі з цих оповідань прикметні витонченістю й точністю, лапідарними фразами й вишуканою мовою — всім тим, що ми асоціюємо з давнішою творчістю Фіцджеральда. Його творам, від першого до останнього, притаманні гумор — звичайний і чорний; захоплення прекрасними людьми, краєвидами та багато чим іншим; втіха від того, як може вплинути на настрій місячне сяйво чи сонячне проміння; і, нарешті, любов — як до читачів, так і до своєї роботи. Навіть тоді, коли зникала надія знову завоювати популярність іще за життя, Фіцджеральд знав, на що він здатен тепер і буде здатен у майбутньому. Навесні 1940 року він сказав Перкінзові:

Хоча Голлівуд, і про це завжди знав Фіцджеральд, багато в чому погано впливав на його письменницьку майстерність, та не в усьому. У цих оповіданнях часто трапляються достеменні елементи кіно, де довгі сцени з описами без діалогів справляють враження візуальних образів на екрані: у пошуках дівчини чоловік вибігає, задихаючись, угору сходами на Чимні-Рок («Я віддав би життя за тебе»); повільно рухаючись, потрапляє в аварію карета швидкої допомоги, і шоковані та потовчені люди в ній, оговтуючись, бачать охоплений вогнем шкільний автобус, у якому кричать діти («Циклон у тихому краю»). Такі майстерні й інноваційні епізоди компенсують і згладжують інші, як-от епізод із дитиною, що вилазить на арфу («Ґрейсі ні в сих ні в тих»), у яких автор компрометує й просто марнує свій талант. У квітні 1940 року Фіцджеральд написав дружині: «Я зненавидів Каліфорнію й віддав би життя за три роки проживання у Франції», проте за місяць перед тим сказав їй: «Пишу ці оповідання про Пата Гоббі й вичікую. Тепер я виношую нову ідею — комедійну серію, яка поверне мене до великих журналів… але, Боже мій, я ж забута людина». Ці задуми комічного, а не трагічного, спонукають знову згадати його. Попри все, попри скруту, алкоголізм і хворобу, Фіцджеральд писав далі й старався відображати те, що знав і бачив. Прикметна риса автора в цих оповіданнях — це здатність сподіватися.

[1] У цьому листі Фіцджеральд написав «entheusiasm» замість належного «enthusiasm» (Тут і далі — примітки перекладача).

[2] Так (лат.).

[3] 1558–1603 роки, час правління англійської королеви Єлизавети Першої.

[4] Американський актор (1892–1984), зірка фільмів компанії «Метро-Ґолдвін-Маєр».

[5] Американська актриса (1908–1942), номінантка на премію «Оскар».