Ксеня засумувала: вона вже так більше не може. Цей Драгомарецький неначе зурочив її. Вона ніяк не може влаштувати своє особисте життя. У неї багато друзів-чоловіків — і одружених, і парубків. Однак усі вони сприймають її як священика: приходять, щоб поплакати в жилетку, отримати відпущення гріхів і піти собі задоволено геть, так і не виконавши священний чоловічий обов’язок. Найцікавіше те, що серед цих сповідальників був і Драгомарецький. Варто було йому розсваритися з черговою дружиною, як він приходив до Ксені, напивався і намагався прив’язати краватку до батареї, що мало означати спробу самогубства. А пояснював це він так: «А все через ту сучку!..» Останнім словом він традиційно називав Сашку.
— Знаєш, Сашко, позавчора він знову приходив до мене… І знову тебе згадував незлим, тихим… — промовила Ксеня.
— Він заспокоїться, лише коли мене «взує»! Останню жертву із блискучої четвірки. Але не на ту напав! Зась! — прохрипіла та.
— Ти знаєш, — продовжила Ксеня. — Останнім часом мені видається, що він щирий у почуттях до тебе!
— Господи, і ти повірила! — несподівано голосно сказала Сашка і навіть трохи підвелася й почала активно жестикулювати, що для неї геть не було притаманним. — Ти, як оце на світ народилася!
— Ну, не знаю… — розгубилася Дюймовочка.
Запала пауза.
— Ти знаєш, Сашко, якщо чесно, мене теж ця думка переслідує! — втрутилася Слава. — Коли він прийшов до мене п’яний вішатися минулого року, а потім заснув у туалеті, я, роздягаючи його, полізла у портмоне…
— Тільки не кажи, що там була моя фотографія! — напружилася, як струна, Сашка.
— Була!
— Брехло!
— Була, кажу тобі!
— Ну, і яка ж там була фотографія? — аж почервоніла від хвилювання Сашка.
— Твоя шкільна… З косою… Із диким виразом очей…. Коли він тебе смикнув за косу… Ти визвірилася, а він тебе й клацнув.
— Чого ти мовчала? — після паузи тихо спитала Сашка.
— Думаєш, легко мені? Після того мені на тебе було гидко дивитися… — голос Слави був спокійним, неначе вона вже давно перетравила ревнощі.
Магдалинки знову замислилися про одне й те ж саме. А точніше, про одного й того ж самого.
Тихо хлюпотіла вода з лев’ячих пащ. Стікали краплинки з чотирьох красивих жіночих тіл: смаглявого кочівницького, веснянкуватого, рожево-мармурового і білого пухкого. Їхнє волосся змокріло… А очі зробилися глибокими і темними.
— А давайте його уб’ємо, — тихо сказала одна з дівчат.
Решта, здається, думала про те ж саме, оскільки ніяк не прореагувала…
2
Славка кілька разів перечитала повідомлення у бульварній газетці, яку їй запопадливо поклала на стіл у кухні мама, обвівши статтю лимонно-жовтим маркером. Славка ніяк не зреагувала на повідомлення, бо ще не повернулася до тями. Їй було недобре після вчорашнього. Доза виявилася завеликою. Вже роки не ті, печінка не витримує. Вона почала згадувати, що було вночі. Не згадала. Намагалася згадати, як втрапила додому. Не згадала. Голова паморочилася. Нудило. Вона напружила пам’ять, щоб згадати, що їй рекомендувала Сашка робити у цьому випадку, проте марно. Здається, вона колись записала антипохмільні рекомендації до свого записника. Вона встала і попленталася до кімнати, щоб знайти свій записник. Це виявилося не дуже легкою справою. У її кімнаті був такий бедлам, що там навіть нечистий ногу зламав би. Здається, він там з поламаними ногами увесь час і сидів. Ага, ось і записник. Вона відкрила першу сторінку. «Третє — випити ентеросгель. Друге — зробити клізму». Хай Сашка сама собі її робить. А перше: «Якщо хочеться ригати, піти в туалет, закласти два пальці в горло і виригати всю бридоту, яка лишилася у шлунку. Якщо два пальці не допомагають, згадати Драгомарецького…» Ця Сашка зі своїм чорним гумором! «Згадати Драгомарецького…» Драгомарецького? Господи! Драгомарецький! Славка побігла на кухню і вже по-новому прочитала статтю.
«Сірожа? Так, він! Так тобі і треба, паскуднику! Бог на світі є!» Вона танцювала на кухні і співала: «Бог на світ, є! Бог на світі є!»
Так, співаючи, вона взяла джезву, насипала туди дві ложки кави, чотири ложки цукру, налила води і поставила на конфорку.
«І хто ж це тебе так? Кому це ти насолив? Кому, крім нас чотирьох і ще двох дружин ти допік, голубчику? Ха-ха-ха! Знайшли голим! Ха-ха-ха! Безпорадним! Ха-ха-ха! Безпомічним! Ха-ха-ха! Відшмаганим батогом! Стоп! Від-шма-га-ним ба-то-гом? Тобто нагайкою? Щось знайоме. Чи, бува, це не Сашчина нагайка? Так, це вона! Це вона, стара збоченка! Молодець, Сашко!»
Славка, забувши про каву на плиті, що вже збігла і почала смердіти, кинулася до телефону, щоб привітати Сашку…
Сашка прокинулася без настрою. Її роздирало відчуття огиди за те, що сталося учора. Ні водні процедури, тотальне очищення кишково-шлункового тракту, ані інтенсивні заняття на тренажері не допомогли позбутися їй цього відчуття. Вона тинялася порожньою квартирою, прискіпливо приглядаючись до всього, що загрожувало порушити аптечну чистоту квартири. Сьогодні у неї був відгул. Чоловік на роботі, син у школі.
Вона намагалася не думати про те, що сталося цієї ночі. Проте перед очима стояло обличчя молодого лейтенанта з напівзаплющеними очима, його тремтячі руки, які тяглися до неї… Бр-р-р! Вона лаяла себе останніми словами військового жаргону… Якщо чесно, то нічого не було. Не було нічого, що називається фізичною зрадою. Однак гидко. Бо зрада відбулася. Відбулася в голові. А для жінки це вже й є зрадою.
Сашка вночі чергувала в госпіталі… О першій усе завмерло, вона покликала лейтенантика в ординаторську, і вони замкнулися. І все було добре, поки він не почав дивитися на неї масним поглядом. Бр-р-р! Розтерзала б себе! Був би мужчина а 1а Онєгін, а то — молокосос безвусий!
А головне ж не те! Головне — огида на себе, що знову, як завжди, не змогла переступити цю межу. Цю ідіотську межу, яка називається сімейною мораллю. Стара, консервативна, нікому не потрібна сімейна мораль. Її сімейне життя — як армійське життя, — однак все одно бережи її, цю сімейну мораль! Носи свій пояс вірности! І дарма, що гормони тебе давно вже замучили, перетворивши молоду красиву життєрадісну жінку на сварливу прискіпливу бабу.