— Ти — звєрь, Сашко, — сказала Слава.
— Якби мені колись хтось сказав, що я закручу роман з юнаком, я б плюнула йому межи очі! — весело провадила Сашка.
— Дурна ти! — із знанням справи сказала довгонога красуня Віка.
— Знаю! Це я так, бавлюся… Я сама собі не дозволю… Краще вдавлюся…
— Проти природи не попреш, — зауважила Слава. — По собі знаю. Пам’ятаєте мого Пупсіка?
Усі дівчата пам’ятали і геть не хотіли вже вкотре слухати історію зваблення Славкою одного цнотливого юнака.
— Ну, не треба, Славко! — в один голос запротестували магдалинки.
Зате усім було безмежно цікаво побільше дізнатися про молодого Сашчиного лейтенантика.
— А який він? — загорілися очі у маленької Ксені. — Красивий?
Саша із задоволенням почала розповідати:
— Такий собі мамин синок. Як пролісок. Закоханий в мене по вуха! Так цікаво за ним спостерігати! Я кажу: скальпель, а він, даючи інструмент, як випадково до мене торкнеться, так і побуряковіє! А мені — весело!
— Ти точно — звєрь, Сашко! Над розпанаханим животом про любов думаєш. Навіть не про любов, а про грубий секс!
— Нічого я такого не думаю! — почала боронитися та.
— Думаєш, думаєш, я тебе як облуплену знаю! На морді — маска інквізитора, а під нею — збоченка!
— Ой! Ну, не треба! Ти краще вірші свої пиши, а не влаштовуй психоаналітичний сеанс! — запротестувала Сашка.
— При чому тут це? Ти ж така є: нема, щоб знайти собі нормального мужика і нормально переспати з ним! Так тобі ж треба з інтригою, з таємницею. А потім плетеш-плетеш павутину навколо чоловіка, а врешті-решт з ним і не переспиш!
Слава розпалилася не на жарт:
— Чи ти все-таки спиш із ними, зі своїми таємничими особами? Га? Ти ж ніколи нам нічого не розповідаєш! Зникнеш на місяць з орбіти — а потім, як нічого не бувало, повертаєшся.
— Заспокойся, Славо! Ти що, заздриш? — ліниво промовила Віка.
— Я заздрю?! Іще чого! Я хоч раз переспала з Драгомарецьким, а вона — жодного! Від того у неї всі проблеми!
Сашка підхопилася зі своєї мармурової лавки:
— Ну ти й стерва!
Вона хотіла була ще щось додати, однак її взяла за руку Віка:
— Не треба! Сідай!
Саша слухняно сіла.
Віка знову вляглася на спину, закинула ногу за ногу і по-філософськи прорекла:
— А по суті Славка права! Якби не Драгомарецький…
Вона не закінчила фразу. Та, власне, її й не треба було закінчувати. Адже й так ясно: усі їхні біди — від Драгомарецького.
Саші не було чого сказати. Вона ображено замовкла.
Бесіда урвалася. Вірніше, вона знову тривала подумки.