Магдалинки: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

1

Щосуботи на стоянці, що належала центру релаксації «Орієнтал-клаб», розігрувалася одна й та ж сама вистава, яку з вікна з цікавістю дивилися працівники клубу.

За десять десята на майданчик акуратненько заїжджав життєствердно-зелений «фольксваген-гольф», бездоганно паркувався, і звідтіля виходила приваблива особа жіночої статі у розквіті свого віку. Одяг, завжди застебнутий на всі ґудзики, ідеально припасований до фігури й ідеально відпрасований, за стилем нагадував щось середнє між вбранням британської наїзниці і французької жандарметки. Згадана особа завжди приїжджала заздалегідь, енергійно вилазила з машини і не менш енергійно у ритмі «ать-два!» прямувала до центру релаксації. Усі її рухи були економні і немов заздалегідь точно продумані й відшліфовані у тривалих тренуваннях. Наближаючись до входу, вона ніколи не дивилася у вікно «Орієнтал-клабу», хоча точно знала, що звідтіля зирять охоронці, стоячи за командою «струнко!».

Рівно о десятій до Орієнтал-клабу підлітала (саме підлітала) ще одна особа жіночої статі у розквіті літ, усміхнена, невагома і життєрадісна. У неї була летюча хода, незважаючи на дуже високі підбори. Її очі за скельцями круглих окулярів були широко розплющені, проте вони ніколи не бачили червоного світла на пішохідному переході, через який вона перелітала. Вона летіла вулицею і поширювала навколо себе запахи квітів і мигдалевих тістечок. Підлітаючи до центру релаксації, вона позирала своїми великими очима у вікно, звідкіля на неї дивилися широко розплющеними очима охоронці. Зустрівшись поглядом з особами чоловічої статі, вона відразу ж опускала очі, шмигала своїм кирпатим носиком і впурхувала в двері.

П’ять хвилин по десятій сонно в’їжджав на паркувальний майданчик білий «мерседес». Звідтіля повільно, з почуттям власної гідности виходила ще одна особа жіночої статі у розквіті літ. Вона була щоразу в іншій шубі, не кажучи вже про решту одягу. Жінка хряскала дверцятами, а ті незмінно хапали її за полу шуби. При цьому можна було помітити, що шуба накинута на голе тіло. Наблизившись до входу, вона з огидою дивилася на охоронців, що спостерігали за нею з вікна, рухаючи своїми борлаками, і корчила гримасу на знак глибокого презирства.

Чверть по десятій на майданчик вривалася до непристойности червона, просто нахабно червона, пошарпана «міцубісі» старої моделі і впродовж наступних п’яти хвилин намагалася припаркуватися. Працівники центру релаксації завбачливо не ставили по суботах своїх машин на сусідні паркувальні місця, ба більше, напередодні приїзду цього божевільного транспортного засобу вони розташовували пообіч «міцубісного» місця гумові фішки, бо згадана процедура паркування доводила до стану параної не одного мужнього холоднокровного власника транспортного засобу. Кривава, можна сказати, артеріально-кривава машина з побитою «мордою» і прим’ятим «задом», врешті-решт утративши надію бодай цього разу стати в пристойну позу, неоковирно застигала по діагоналі, і звідтіля вилізала на межі нервового зриву ще одна приваблива особа жіночої статі у розквіті літ. Вона мала каштанове розпущене волосся, перетягнуте шкіряним обручем. Білі пухкі руки були в срібних і шкіряних браслетах. На білих пухких пальчиках — безліч срібних перснів найрізноманітнішої форми. На пишних білих грудях — до десятка різних срібних ланцюжків, шкіряних плетених вервечок, кулонів, оберегів, хрестиків і всякої такої всячини з художніх салонів України. Довга спідниця з пацьорками і якась накидка або шаль (також з пацьорками) скрадали обриси її білого пухкого тіла. За кілька кроків до входу вона жагучим поглядом дивилася у вікно на охоронців, загадково посміхалася і ледь помітно махала ручкою. Ті їй відповідали тим самим, проте без надмірного ентузіазму.

Четверо жінок зустрічалися у великому мармуровому залі турецьких лазень. Це були чотири нерозлучні подруги, чотири колишні однокласниці з французької спецшколи, члени і таємного товариства «Магдалина», яке вони створили по закінченні школи на знак протесту проти жорстокої і несправедливої долі.

Тієї зимової суботи, від якої, можна сказати, все й почалося, вони були всі, як на гріх, у поганому гуморі. Настав кризовий момент їхнього життя, який періодично настає в житті кожної людини, незалежно від статі і соціального статусу. А оскільки всі члени товариства Магдалини (або, як вони себе називали, «магдалинки») народилися в один рік, то й злами у їхньому житті відбувалися одночасно.

Під час кризових моментів з кожною з них відбувалася приблизно одна й та ж сама історія. Красуня-натурниця Віка уявляла себе смертельно хворою і лягала до лікарні санаторного типу в неврологічне відділення. Там вона проходила курс лікування, що складався із вітаміну В, заспокійливих ванн, масажів, сеансів психотерапевта і прогулянок у сосновому бору.

Ґенеральша Саша під час депресії вилизувала і вишкрібала й без того бездоганно вимиту квартиру, доводячи всіх своїм санітарним терором до істерики.

Дюймовочна Ксеня вдавалася до релігії. Щораз іншої. Востаннє вона звернулася до дзен-буддизму.

А поетеса Слава поринала в глибокий запій і водночас, якщо щастило, в загул.

Згадані перипетії справляли не найкращий вплив на їхнє здоров’я — і фізичне, і душевне. Однак з цим не можна було нічого вдіяти. З цим неможливо було боротися. І навіть члени їхніх сімей — аж до ґенерала Соприки, Сашиного чоловіка, покірно чекали закінчення кризового періоду.

Щоразу під час життєвого зламу серед членів товариства Магдалини розпочиналася дискусія на тему «ну, чому ми такі нещасні?», «чому наше життя не склалося?» А головним завжди було традиційне російське запитання «Хто винен?», на яке існувала однозначна відповідь: «Сірожа».

Сергій Драгомарецький був справді фатальною особою, принаймні в житті членкинь таємного товариства Магдалини. У школі четверо дівчат були закохані в нього. А він, будучи в душі актором, повсякчас грався з ними в любов: то з усіма разом, то з кожною поодинці. Він завжди дражнив їх тим, що читав свої пафосні вірші, присвячені «божественій дамі серця», ніколи не розкриваючи таємниці — хто ж вона насправді. Кожну з дівчат періодично охоплювало чуття того, що саме вона — об’єкт обожнювання Драгомарецького. І через якийсь час кожна з них гірко розчаровувалася. Дівчата сварилися, мирилися між собою, залежно від того, хто на теперішньому етапі перебуває в більшому фаворі в юнака. Часом підозри щодо ролі «дами серця» падали навіть на молоденьку вчительку біології Інну Михайлівну, яку Драгомарецький на уроках з анатомії доводив до збентеження своїми розпитуваннями про розмноження ссавців.

Тим часом четверо дівчат фізично розвивалися, кров грала, гормони перли з усіх клітинок їхніх дівочих тіл, і їм хотілося Любови, цілком конкретної любови з боку цілком конкретного молодого чоловіка. А він, як вуж, вислизав з їхніх рук, при цьому тримаючи кожну з них у напрузі і надії.

І ось у десятому класі сталася знаменна подія: Сергій переспав з довгоногою красунею Вікою. Три її подруги помирали від заздрощів, образи, ревнощів і розпачу. Однак не показували цього, а навпаки, скрегочучи зубами, вітали подругу. Якщо чесно, то їхні ревнощі трохи притлумила цікавість до фізіологічного боку справи, тож вони, переборюючи свої образи, розпитували Віку про те, «як же воно відбувається». Віка відповідала, що насправді все боляче і гидко. Дівчата не вірили. Не може бути! Адже пані Адріяна говорила, що секс — найкраще, що може бути у цьому житті. Дівчата вірили досвідченій Славчиній мамі і не вірили Віці. Це мусило бути таким кльовим! «Кльово» — так говорили в роки їхньої молодости, а ще «кайфово», — замість сьогоднішнього «класно», «ульотно», замість колишнього «ловко» і «файно». «Нічого кльового немає», — уперто твердила Віка і цілком натурально кривилася з відрази. Стосунки Віки і Сергія закінчилися тим, що вона завагітніла, і їй зробили аборт у одного коновала, після чого Віка не могла завагітніти. Сергій покинув Віку. За час їхнього роману він жодного разу не освідчився їй у коханні. Вона зненавиділа всіх чоловіків у світі. І дуже страждала від своєї фригідности.

Наближався кінець десятого класу, а з ним — і випускний вечір. На ньому Сергій запропонував дюймовочній Ксені вийти за нього заміж. Це було так. Спочатку він виконав під гітару пісню «Гуцулка Ксеня», а потім запросив дівчину на вальс. Під час вальсування й запропонував їй руку і серце. Зробив він це дуже елеґантно, проте не освідчуючись у коханні. Вона, не замислюючись, погодилася стати його дружиною. Він попросив її нікому про це не розповідати, оскільки його поважна родина буде проти. Однак, вихована у патріархальних традиціях, вона не змогла приховати цієї новини від батьків. Ті, радіючи з того, що породичаються з самими Драгомарецькими, щоб не виглядати «бідними родичами», розміняли свою і без того маленьку квартиру, щоб подарувати молодим на весілля однокімнатну «готельку».

Першого серпня Ксеня Опришко та її родичі прочекали Сергія під ЗАГСом три години. А він так і не прийшов. Він прийшов до Слави до іншого ЗАГСу, щоправда, спізнившись на годину. Прийшов п’яний, шикарний, нахабний і награно веселий. Вони розписалися, проте він не жив з нею й дня. Через певний термін у неї народилася донька.

Отже, Сергій «кинув» обох, а точніше, вже трьох, враховуючи красуню Віку. Ксеня проплакала і простояла на колінах перед іконою кілька місяців. Вона дала обітницю цноти. Слава ганебну втечу Драгомарецького витримала трохи інакше. Це стало причиною її першого запою і загулу, які потім повторювалися зі стабільною періодичністю. Щоправда, якби не Драгомарецький, вона навряд чи стала б поетесою. Адже лише нещасливе кохання робить із філологічно обдарованої особистости поета.

Сувора Саша на той час поводилася дуже дивно. Вона уникала спілкування з дівчатами. Подруги зробили висновок, що вона відчула себе глибоко приниженою від Сергієвої байдужості до неї. Вона згарячу вийшла заміж за першого-ліпшого. Ним виявився товстий лисий підполковник Соприка.

Через кілька місяців після подій першого серпня дівчат потягло одну до одної. Вони не могли виплутатися із психологічних проблем самотужки. У Ксениній сім’ї усі були дуже засмучені тим, що сталося з їхньою донькою, проте не знали, чим їй зарадити. Батьки Саші й Віки навіть не підозрювали, яка буря відбувається у душах їхніх дівчат. Тож ті знову зблизилися і створили товариство «Магдалина», ініціатором і хрещеною матір’ю якого стала пані Адріяна, Славчина мама. Вона сказала, що це перше випробування у їхньому житті і що вони повинні об’єднатися і виробити спільну античоловічу стратегію. Вочевидь, у той час і з нею відбувалося щось недобре, оскільки вона вже аж надто агресивно була налаштована проти чоловіків… Свята Магдалина не випадково стала покровителькою їхнього товариства: вона пройшла крізь пекло жіночої дискримінації і як жодна інша жінка відчула на собі, а точніше, у собі, всю бридоту чоловічого єства. І це говорила пані Адріяна — та, хто вчила їх колись азів контрацепції в складних радянських умовах, та, котра колись писала у своєму еротичному самвидаві про фалічні культи різних народів, та, котра першою пояснила дівчатам, що відбувається з їхнім однокласником Ростиком… Пізніше з’ясується, що у пані Адріяни на час створення нею товариства Магдалини почався клімакс. Однак дівчата про це не знали і пожадливо вихоплювали з її досить сексуальних губів різні історії на теми еротики, збочень і тваринної суті чоловіків. Пізніше пані Адріяна якось зненацька відійде від дівчат, залишивши їх наодинці з жіночими проблемами.

Через якийсь час майже одночасно у Сашки народився маленький Соприка, а у Славки — маленька Драгомарецька. Сергієва мати, зазирнувши у згорток з немовлям, сказала: «Не знаю, хто ти, але не Драгомарецька. Це факт!» Проте від виховання онуки не відмовлялася. Дівчинка жила то в неї, то в Славчиної матері.

Після того, як Сергій наполіг записати малу Драгомарецьку Сашею, магдалинки запідозрили, що Дамою Серця Драгомарецького була саме Сашка. Однак сама вона в це не вірила, тож прожила зі своїм підполковником, а нині ґенералом, у нелюбові довгі роки, нещадно випалюючи з серця Сірожу.

Отже, того нещасливого суботнього дня початку грудня, з якого, як уже казалося, все й розпочалося, дівчата сиділи голі й напівголі на мармурових лавках серед ароматного негарячого пару, час від часу обливаючись холодною водою, що стікала з чотирьох мармурових лев’ячих пащ. Вони вели мляву розмову про те, як тяжко переноситься черговий зламний момент у їхньому житті. — У мене позавчора помер Лермонтов, — схлипнула Слава, маючи на увазі одного зі своїх семи котів. — Хоч характер у нього був найпаскудніший, проте я проплакала всю ніч. А Байрон, — уявляєте, дівчатка! — цей смугастий романтик Байрон так жалібно нявчав! Я мало не збожеволіла! Так було моторошно! Тепер їх шестеро. Погане число. Нещасливе…

Слава витерла сльози куточком простирадла, яким прикривала свої розкішні форми.

— А я три дні конаю від мігрені, — жалібно проскиглила маленька Ксеня.

— Це гормони, — із знанням справи сказала лікар Саша. — Я теж від них страждаю.

Усі четверо дівчат важко зітхнули.

Віка лежала на мармуровій лавці у позі, в якій звикла позувати художникам — на боці. Вона прискіпливо роздивляла своє голе тіло і скрушно хитала головою: