Вождь червоношкірих: Оповідання: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Він схопив гармошку, почервонів, наче буряк, і став дути. Награвав він гарненький мотивчик, пам'ятаю, я його чув ще хлопчиськом:

І так він грав без упину до самого нашого відходу. Коли йому не вистачало повітря або він збивався — а це траплялося досить часто, — я наставляв на нього гармату і питав, що ж таке скоїлося з цією дівчинкою, чи не здумав він її покинути, і він миттю починав ушкварювати з новою силою.

Кумедніше за цього типа, що ушкварював — босоніж і в циліндрі — на губній гармошці, я за все життя нічого не бачив. Одна руда красунечка, дивлячись на нього, мало кишки не порвала з реготу. Її, мабуть, було чутно в сусідньому вагоні.

Потім Джим тримав пасажирів на мушці, а я обнишпорював полиці. Я рився у постелях і кидав у наволочку все, що потрапляло під руку — чого тільки там не було! Покінчивши з обшуком, я витрусив наволочку посеред проходу. Виявилось, що я набрав чимало годинників, браслетів, каблучок і сумочок упереміш із щелепами, фляжками, пудреницями, шоколадними цукерками та шиньйонами різної довжини та кольору. Знайшлося там і з десяток дамських панчіх, які я вивудив з-під матраців, вони були туго напхані жіночими прикрасами, годинниками і пачками грошей. Я запропонував повернути «скальпи», як я їх назвав, сказав, що ми не індіанці, але всі пані вдали здивування: мовляв, вони вперше таке бачать. Одна з пасажирок — і вельми непоганої зовнішності — замотана у смугасту ковдру, побачивши, як я підняв з підлоги важкувату панчоху, закричала:

— Це моя панчоха, сер. Скажіть, адже ви не маєте звички грабувати жінок?

Оскільки це був наш перший наліт, ми ще не встигли розробити морального кодексу, і я розгубився. Але, як би там не було, я відповів:

— У жодному разі, ця звичка ще не стала другою натурою. Якщо тут ваші особисті речі, я вам їх поверну.

— Звичайно, особисті, — палко запевнила пані і потяглася за панчохою.

— Перепрошую, але я хочу все-таки подивитись, що там таке, — сказав я й узявся за панчоху. На підлогу впали золотий чоловічий годинник, що коштував не менше двохсот доларів, чоловічий гаманець, потім ми в ньому знайшли шістсот доларів і револьвер тридцять другого калібру: із жіночих речей там був тільки срібний браслет центів за п'ятдесят.

Я сказав:

— Ось ця дрібничка і справді ваша, — і простягнув їй браслет. — А тепер, — вів далі я, — як ви можете чекати, щоб ми з вами поводилися добре, коли ви нас так одурюєте? Я з вас просто дивуюсь.

Красунечка почервоніла так, ніби її і справді зловили на місці злочину. Якась пасажирка крикнула: «Яка ницість!» Дотепер не знаю, кого це стосувалось — тієї пані чи мене.

Впоравшись зі справами, ми наказали пасажирам лягати спати, з порогу ввічливо побажали їм на добраніч й ушилися. На світанку — за сорок миль від моста — ми поділили здобич. Кожному дісталося по 1752 долари 85 центів готівкою. Дрібнички ми поділили на око. І роз'їхалися хто куди, кожен сам собі, господар.

Так пройшов мій перший наліт, і дався він мені не тяжче за інші. Щоправда, потім я твердо тримався поштового вагона, пасажирів більше ніколи не чіпав. Як на мене, це найнеприємніше в нашій справі. За вісім років через мої руки пройшло чимало грошей. Найбільша пожива мені дісталася якраз через сім років після першого нальоту. Ми дізналися, яким потягом повезуть платню солдатам одного з гарнізонів. І налетіли на потяг просто серед білого дня. Наша п'ятірка залягла в піщаних пагорбах неподалік від полустанку. З метою охорони потяг супроводжували десять солдатів, але з однаковим успіхом їх могли розпустити по домівках. Ми не дали їм навіть висунутися з вагона, помилуватися нашою роботою. Отже, гроші нам дісталися жартома і все, майте на увазі, золотом. У той час пограбування наробило великого галасу. Гроші були казенні, тому уряд напустився і почав ставити єхидні запитання: навіщо, мовляв, потяг супроводжував конвой. Військові говорили: ніхто, мовляв, не очікував, що грабіжники налетять на потяг удень, серед голих піщаних пагорбів — більше вони на своє виправдання нічого не могли сказати. Не знаю, як прийняв їхні виправдання уряд, але я-то знаю, що вони говорили правду. Тому що головне в нальоті — раптовість. Газети друкували всілякі небилиці про розміри завданого казні збитку і врешті-решт дійшли висновку, що збиток становив 9—10 тисяч. Уряд мовчав. Але вам я назву правильну цифру, вона ще жодного разу у пресі не з'являлась — ми тоді хапнули 48 тисяч. Якщо вам не ліньки, порийтеся, з'ясуйте, як дядько Сем[363] провів цей невеликий дебет-кредит через свій особистий бюджет, і ви переконаєтесь, що сума мною названа точно, до єдиного цента.

На той час ми вже встигли накопичити досвід і знали, що й до чого. Ми відмахали миль із двадцять на захід, залишаючи за собою такий слід, що і бродвейському полісменові він спав би на очі, і повернулися тим самим шляхом назад, тільки цього разу вже замітаючи сліди. А за день, коли загони доброзичливців прочісували місцевість по всіх напрямках, ми з Джимом вечеряли на другому поверсі в одного нашого друга, в тому самому місті, звідки за нами вислали погоню. Наш друг показав нам, як у будинку через дорогу друкуються оголошення, в яких обіцяно винагороду за наше піймання.

Мене питали, що ми робимо з награбованими грошима. Так от, коли розтринькали гроші, ніколи не пам'ятаєш, куди вони пішли. Гроші течуть крізь пальці, мов пісок. Людині, що оголошена поза законом, потрібно багато друзів. Поважний громадянин може обійтись (і часто-густо обходиться) двома-трьома приятелями, але людині, на яку полює поліція, без «дружків» неможливо. Коли загони розлючених доброзичливців і націлених на винагороду полісменів наступають йому на п'яти, він не виживе, якщо не підготує собі заздалегідь декілька домів, де можна передихнути, попоїсти, нагодувати коня і поспати декілька годин поспіль спокійно. От чому, пограбувавши потяг, бандит обов'язково обдаровує своїх друзів і обдаровує щедро. Бувало, тікаючи після недовгого відпочинку в одній із цих мирних обителей, я кидав жменю золота і банкнот дітлахам, що гралися на підлозі, не знаючи навіть, скільки там було — сто доларів чи тисяча.

Коли бувалому грабіжнику вдається добре поживитись, він найчастіше вирушає розтринькувати гроші до великих міст. Новачки ж, як би успішно вони не провели наліт, попадаються на тому, що сиплють грішми поблизу тих місць, де вони їх хапонули.

94-го року мені довелося брати участь в одній справі, на якій ми загребли 20 000 доларів. Від гонитви ми врятувалися нашим випробуваним способом — здвоїли слід і на певний час зачаїлися неподалік від тих місць, де потяг наскочив на нас. І ось якось уранці читаю я в газеті статейку під великою шапкою. У статейці пишуть, що шериф із вісьмома помічниками, а також тридцять озброєних доброзичливців оточили грабіжників у мескітових чагарниках на березі річки Симаррон, і за годину-дві стане відомо, будуть бандити захоплені живими чи мертвими. Я читав цю статейку за сніданком в одному з найрозкішніших особняків у Вашингтоні, і прислуговував мені лакей у штанях по коліна. Навпроти мене сидів Джим, він розмовляв зі своїм рідним дядьком, моряком у відставці, чиє ім'я раз у раз трапляється на сторінках великосвітської хроніки. Після нальоту ми подалися до столиці, понакуповували собі всякого шикарного одягу і відпочивали від праць неправедних серед ділків та тузів. Мабуть, ми загинули в тих мескітових чагарниках, бо в тому, що не здались, я ладен поклястися.

А тепер я хочу вам спочатку пояснити, чому так легко пограбувати потяг, а потім — чому я нікому не раджу цим займатись.

По-перше, усі переваги на боці бандитів. Ясна річ, якщо вони не новачки, а хлопці бувалі й ризикові. Бандити нападають уночі, нишком, а супротивник їх весь на очах, йому нема куди сховатись у тісному вагоні. Якщо ж якийсь сміливець і наважиться висунути голову у вікно або в двері, він стає мішенню для бандита, у якого рука не здригнеться вбити людину.

Але найбільше, здається, полегшує наліт раптовість нападу, помножена на уяву пасажирів. Якщо вам доводилося бачити коня, який наївся дурману, ви зрозумієте, про що я говорю. У такого коня просто-таки немислима уява. Його ніяк не змусиш перейти струмочок два фути завширшки. Йому здається, що цей струмочок мало не ширший за Міссісіпі. Так само буває і з пасажиром. Йому ввижається, що за вікнами скаженіє сотня бандитів, тоді як насправді їх там лише двоє-троє. Дуло кольта 45-го калібру здається йому не меншим від жерла тунелю. Зазвичай із пасажиром особливого клопоту не буває, хоча він і здатен на дрібні капості; засуне, приміром, пачку грошей у черевик і забуває її викласти, доки не полоскочеш йому ребра стволом шестизарядного; але, взагалі кажучи, пасажир — твар нешкідлива.

Що стосується поїзної бригади, то навіть стадо овець могло б завдати більше прикрощів. І не тому, що це такі вже боягузи, просто вони люди розумні. Вони знають, що бандити жартувати не люблять. Те ж саме можна сказати й про полісменів. Мені доводилося бачити, як таємні агенти, шерифи та залізничні нишпорки розлучалися зі своїми капіталами, виявляючи повну покірність. Я бачив, як один із найхоробріших шерифів, яких мені траплялося зустрічати, коли я став збирати данину з пасажирів, заткнув свою гармату під сидіння і виклав грошенята не гірше за інших. І не тому, що злякався, просто він розумів, що сила на нашому боці. Крім того, більшість полісменів — люди сімейні і не хочуть ризикувати життям; людина ж, яка пішла на грабіж, смерті не боїться. Вона знає, що рано чи пізно її пристрелять, і так воно найчастіше і буває. І от вам моя порада: якщо на ваш потяг нападуть, справляйте страшка разом з іншими, а хоробрість свою прибережіть для кращих випадків.

По-друге, полісмени не поспішають помірятися силами з бандитами, бо це їм невигідно. Кожного разу, коли полісмени уб'ють під час перестрілки кого-небудь із бандитів, вони зазнають прямого збитку. Якщо ж бандит утече, вони одержують ордер на арешт, відмахують у погоні за втікачами не одну сотню миль, розшпурюють тисячні суми, видають розписки направо й наліво, а уряд платить. Отже, вони женуться не стільки за бандитами, скільки за вигодою.

Насамперед у нашій справі слід захопити супротивника зненацька, нічого кращого поки що не вигадано; думку свою я підкріплю лише одним прикладом.

Цілий 92-й рік Делтонська зграя не давала життя полісменам в районі Черокі-Нейшн. Щастило їм неймовірно, і вони стали до того відчайдушними, що завели моду оголошувати наперед про свої плани. Одного разу вони поширили чутку, що в ніч проти такого-то числа пограбують експрес компанії Міссісіпі — Канзас — Техас на станції Прайор-Крик.

Тієї ночі залізниця зібрала в Маскогі п'ятнадцять помічників шерифа і посадила їх на потяг. Крім того, на вокзалі у Прайор-Крик у засідці сиділо ще п'ятдесят озброєних молодців.

Проте, коли експрес прибув до Прайор-Крик, жоден із делтонців і носа не показав. Едер, наступна за ходом потяга станція, знаходилася від Прайор-Крик за шість миль. Раптом на стоянці в Едері, коли полісмени марнували час, похваляючись, як би вони розчехвостили делтонців, коли б ті трапилися до їхніх рук, вони почули таку стрілянину, ніби ціла армія пішла в наступ. До вагона із криком: «Грабіжники!» влетіли провідник та гальмівний кондуктор.

Одні сміливці повискакували з потяга і кинулися навтіки. Інші поховали свої вінчестери під сидіння. Двоє зав'язали перестрілку і були вбиті.

Делтонці за десять хвилин ущент розбили конвой і захопили потяг. А ще за двадцять хвилин обчистили поштовий вагон, хапонули 27 тисяч доларів і дали тягу.

[363] Дядько Сем — звичайне прізвисько США та уряду країни.