Вождь червоношкірих: Оповідання: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

О пів на дванадцяту до поліційної дільниці на Сорок сьомій вулиці увірвався потерпілий із плутаною, сумною повістю на вустах.

— Дев'ять з половиною сотень! — задихаючись, твердив він. — Уся моя частка за бабусину ферму!

Черговий сержант насилу добився від нього імені — Джейбс Буллтанг, що проживає в Долині Акацій, округ Ольстер; а потім став записувати, як виглядали кривдники.

Коли Конант зайшов до редактора спитати про долю свого вірша, його одразу провели просто до кабінету, уставленого статуетками роботи Родена і Дж. Дж. Брауна.

— Тільки-но я прочитав перший рядок «Газелі біля джерела», — сказав йому редактор, — як одразу зрозумів, що переді мною твір людини, котра все життя провела віч-на-віч із Природою. Мене не збила з пантелику досконалість форми. Просто виникло таке відчуття — прошу пробачити заяложене порівняння, — ніби живе, вільне дитя полів і лісів у модному міському одязі крокує Бродвеєм. Одіянням не приховаєш людини.

— Дякую, — сказав Конант. — Чек, я сподіваюсь, буде, як завжди, у четвер?

Моралі цього оповідання дещо сплутались. Ось дві на вибір: «Сиди в себе на фермі», або «Не пиши віршів».

Психея і хмарочос

Якщо ви філософ, то можете вчинити ось що: піднятися на дах великого будинку і, поглядаючи з трьохсотфутової висоти на людей унизу, зневажати їх як нікчемних комашок. Вони повзають, товчуться й кружляють, безцільно, тупо, безтолково, наче якісь недоладні водяні клопи на ставку в літню пору. Не скажеш навіть, що вони снують, як мурашки, бо мурашка, із властивою їй завидною розсудливістю, завжди знає, як їй швидше потрапити додому. Становище в мурашки на землі невисоке, проте ж як часто буває, що він вже й додому прийшов, і капці дістав з-під ліжка, а ви ще нудитеся на висоті свого становища, застрягши на станції надземки.

Отже, для філософа-дахолаза людина — лише жалюгідна, нікчемна комашка. Біржові маклери й поети, мільйонери, чистильники чобіт, красуні, землекопи й політики перетворюються на чорні цяточки, які на вулиці завширшки з ваш палець ухиляються від інших чорних цяток, трохи більших за розміром.

Саме місто з такої піднесеної точки зору, зіщулившись, постає сумбурним стовпищем перекошених будівель у немислимо спотвореній перспективі, могутній океан перетворюється на калюжу, сама земна куля — на м'ячик для гольфа[347], загублений у Всесвіті. Усе буденне й дрібне відступає геть. Філософ звертає свій погляд до небес, і, надихнувшись новим баченням світу, підноситься душею. Він відчуває себе нащадком Вічності й наступником Часу. Він відчуває, що Простір теж має дістатися йому в законний і невід'ємний спадок, і, запалюючись, роздумує про те, що колись істоти, подібні до нього, таємничими повітряними стежками полинуть від планети до планети. Крихітний світ у нього під ногами, на якому, наче піщинка на Гімалайській вершині, лежить сталева вишка хмарочоса, — лише нескінченно мала крупиця у круговороті незліченної безлічі таких самих інших. Честолюбні надії чорненьких метушливих комашок там унизу, їхні досягнення, дріб'язкові перемоги та вподобання — що вони порівняно зі спокійною і грізною безмежністю Всесвіту, який з усіх боків оточує їхнє вбоге місто?

За те, що філософа неодмінно відвідують такі думки, можна ручатися сміливо. Їх спеціально відібрали з різних філософських напрямів, що тільки існують на світі, і, забезпечивши в кінці, як годиться, знаком питання, затвердили обов'язковим зразоком глибокодумності на великій висоті. І коли філософ сідає в ліфт і їде вниз, розум його збагачений, душа сповнена спокою, погляди на суть світобудови широкі, мов пряжка на поясі Оріона[348].

Проте якщо вас звуть Дезі і вам дев'ятнадцять років, якщо ви працюєте в кондитерській на Восьмій авеню й одержуєте шість доларів на тиждень, при тому що встаєте о шостій тридцять ранку і трудитеся до дев'ятої вечора, а мешкаєте в холодній і тісній, п'ять футів на вісім, мебльованій комірці і витрачаєте на сніданок лише десять центів, якщо до того ж ви ніколи не вивчали філософії, — тоді з висоти хмарочоса ви, можливо, дивитиметеся на речі інакше.

Двоє зітхали за непричетною до філософії Дезі, двоє домагалися її руки. Першим був Джо, власник найменшої крамниці в Нью-Йорку. Вона була розміром приблизно з ящик, у яких зберігають робочий інструмент, і ліпилася, на кшталт ластівчиного гнізда, до кута хмарочоса в діловій частині міста. У ній продавалися газети, фрукти, цукерки, збірки пісень, цигарки, а влітку й лимонад. Коли ж, трясучи вкритими інеєм кучерями, приходила сувора зима і заганяла Джо з його фруктами до помешкання, то місця в крамниці лишалося саме враз на хазяїна, його товар, грубку завбільшки з графинчик для оцту та на одного покупця.

Джо не належав до тієї нації, що робить у нас фурор[349] своїми фугами та фруктами. Він був кмітливий молодий американець, який потроху відкладав гроші і хотів, аби Дезі допомагала йому їх проживати. Він уже тричі робив їй пропозицію про одруження. І його любовна пісня звучала так:

— Ти знаєш, Дезі, як я хочу, щоб ми одружились, я і грошенят трохи назбирав. Магазин у мене, правда, не такий уже великий…

— О так, серйозно? — озивалася та, що була непричетна до філософії. — А кажуть, ніби тебе сам Уонамейкер[350] умовляє здати йому на майбутній рік зайве приміщення.

Щодня вранці і ввечері Дезі проходила повз ріг, де притулилася крамничка Джо. І вітання її зазвичай звучало так:

— Гей, у конурі, як справи? Щось, бачу, у тебе стало порожненько. Не інакше, як продав пачку жувальної ґумки.

— Так, місця тут замало, це точно, — з широкою усмішкою відповідав їй Джо, — але для тебе, Дезі, вистачить. Ми з магазином чекаємо — не дочекаємося тебе на хазяйку. Ти вже нас довго не муч, добре?

— Магазин! — Дезі з презирством морщила кирпатий носик. — Не магазин, а консервна банка! Чекаєте, кажеш? Ну-ну. Тільки доведеться тобі, Джо, викинути фунтів сто ласощів, інакше мені не вміститися.

— Що ж, із задоволенням, адже це вийде так на так, — галантно говорив Джо.

Життя Дезі і без того проходило у вузьких межах. На роботі треба було рухатися бочком, аби протиснутися між полицями та прилавком. Удома було більше затишку, ніж вільного місця. Стіни стояли так близько одна до одної, що від найменшого руху шурхотіли шпалери, які відстали. Розглядаючи у дзеркалі свою каштанову пишну зачіску, Дезі могла запалити однією рукою газ, а другою водночас зачинити двері. На комоді стояло фото Джо в золоченій рамці, і іноді, коли вона дивилася на неї… але тут думки Дезі незмінно поверталася до кумедної крамнички, приткнутої, наче ящик з-під мила, до кута величезної будівлі, і замість ніжного зітхання чувся веселий сміх.

Другий залицяльник з'явився у Дезі на кілька місяців пізніше за Джо. Він найняв кімнату з пансіоном у тому ж будинку, де жила вона. Звали його Дебстер, і він був філософ. Позитивні якості цієї зовсім ще молодої людини впадали в око, як європейські наклейки на чемодані у жителя Пассейка, штат Нью-Джерсі. Свої знання він черпав з енциклопедій та довідників, але що стосується мудрості, то вона промчала повз нього, а він залишився на узбіччі, пирхаючи і не встигнувши помітити хоча б номер її автомобіля. Він міг (і не нехтував нагодою) розказати вам, з чого складається вода і чому людині корисно їсти горох і телятину, який у Біблії найкоротший вірш і скільки фунтів цвяхів піде на те, щоб прибити 256 дранок із чотиридюймовим зазором, яке населення міста Канкакі, штат Іллінойс, у чому суть теорії Спінози[351], як звуть молодшого лакея в домі містера Г. Маккея Тумлі, яка довжина тунелю крізь гору Хусак, коли слід садовити курку на яйця, яку платню одержує поштовий кур'єр на залізниці, ділянка Дрифтвуд — Ред-Банк-Фернес, штат Пенсільванія, і скільки налічується кігтів на передній лапі кішки.

Такий неабиякий тягар знань не обтяжував Дебстера. Факти і цифри були для нього наче листя петрушки, приправа до легкої бесіди, якою він пригощав вас, якщо вбачав, що це вам до смаку. Крім того, він користувався ними, як бруствером[352] при фуражуванні — за столом у пансіоні. Обстрілюючи вас чергами цифр, пов'язаних з тим, скільки важить один фунт пруткового заліза перерізом п'ять дюймів на два і три чверті та скільки в середньому випадає щороку опадів у Форт-Снел-лінгу, штат Міннесота, він пронизував виделкою найбільш ласий кусок курки на блюді, поки ви тільки набиралися духу спитати в нього, чому це кури не клюють грошей.

Споряджений таким сліпучим обладунком, та й непоганою зовнішністю, якщо вам подобається той прилизаний різновид, який о третій годині дня зустрінеш на кожному кроці біля магазинів, він являв собою суперника, з яким Джо, власникові мікрокрамниці, мабуть, варто було схрестити зброю. Проте Джо не мав при собі зброї. А якщо б і мав, то все одно схрестити її було б ніде.

Якось у суботу, десь о четвертій годині, Дезі з містером Дебстером зупинилися коло палатки Джо. На Дебстері був циліндр і тому… ну, одне слово, Дезі була жінкою і не могла допустити, щоб цей циліндр знов опинився у картонці, доки його не побачить Джо. Формальним же приводом до їхнього візиту була пачка ананасової жувальної гумки, яку Джо й подав у розчинені навстіж двері крамниці. Побачивши циліндр, він не затремтів, не змінився на обличчі.

— Містер Дебстер запросив мене піднятися з ним сюди вгору для огляду панорами, — сказала Дезі, коли познайомила своїх обожнювачів. — Я ніколи ще не була на даху хмарочоса. Мабуть, там страшенно здорово й цікаво.

— Гм! — сказав Джо.

— Ландшафт[353], який відкривається нашому погляду з даху високої будівлі, — сказав Дебстер, — не тільки грандіозний, а й повчальний. Міс Дезі може бути впевнена, що на неї чекає велике задоволення.

[347] Гольф — спортивна гра з м'ячем на відкритому повітрі.

[348] Оріон — сузір'я в екваторіальній смузі неба.

[349] Фурор — гучний публічний успіх, що викликає палке схвалення.

[350] У 1900-ті роки — власник найбільшого в Нью-Йорку універсального магазину.

[351] Б. Спіноза — голландський філософ XVII ст., представник метафізичного матеріалізму.

[352] Бруствер — земляний насип або кам'яне підвищення на зовнішньому боці окопу чи траншеї для захисту від ворожого вогню.

[353] Ландшафт — краєвид.