Вождь червоношкірих: Оповідання: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Гаразд, — сказав Міс Саллі так спокійно, наче тільки цього й очікував. — А ви не будете проти, якщо я поселюся у вас із дружиною?

— Як, ви одружені? — здивувався управитель, явно незадоволений тим, що справа повернула на інше. — Уперше чую.

— Та в тім-то й річ, що не одружений, але не проти одружитися, — відповів кухар. — Я все відкладав, доки трапиться справжня посада і в мене буде хоча б дах над головою. Не міг же я поселити дружину в наметі.

— Справді, — погодився управитель. — Табір не місце для одруженої людини. Що ж, у будинку в нас просторо, і якщо ви виявитеся тим, за кого я вас маю, — ласкаво прошу. Напишіть їй, нехай приїжджає.

— Гаразд, — повторив Міс Саллі. — Як тільки завтра мене змінять, я вже не забарюся.

Вечір був прохолодний, і, повечерявши, ковбої розсілися навколо великого багаття. Поступово їхні завзяті жарти змовкли і настала повна тиша, а це у ковбойському таборі небезпечний знак — тут вже неодмінно чекай якоїсь каверзи.

Міс Саллі і Маркіз сиділи на колоді і розмовляли про перевагу довгих чи коротких стремен під час їзди на далеку відстань. Незабаром Маркіз підвівся і попрямував до дерева, де у нього сушилися ремінці для нового ласо. Як тільки він пішов, з Міс Саллі трапилася маленька прикрість: вітер задув йому в око смітинку тютюнової крихти, з якої Смізерс, він же Сухий Струмок, скручував собі покурити. Доки кухар тер потерпіле око, з якого текли сльози, Дейвіс Грамофон, якого звали так за уїдливий, скрипучий голос, підвівся з місця і розпочав говорити:

— Громадяни і хлопці, дозвольте поставити вам одне запитання. Хай кожен тут скаже, яке є на світі найбільше неподобство, таке, що порядній людині і дивитися не годиться?

— Погана карта на руках!

— Нічия телиця, коли під рукою немає клейма!

— Твій ніс!

— Револьверне дуло, коли воно дивиться просто на тебе.

— Мовчати, дурні! — втрутився товстун Теллер, уже немолодий гуртівник. — Фоні краще знає, дайте йому сказати.

— Так от, громадяни і хлопці, — вів далі Грамофон. — Усі ті неподобства, які ви тут пе-ре-лічували, досить сумні, і ви, можна сказати, майже вгадали, але тільки не зовсім. Немає на світі більшого неподобства, ніж оце, — і він указав на Міс Саллі, який усе ще тер собі очі, — коли довірлива, ос-ліп-лена молода особа вбивається, тому що підлий зрадник розбив її серце. Що ми з вами — люди чи, може, хижі звіри, що дозволяємо якомусь а-ри-сто-кра-тикові сміятися з почуттів нашої Міс Саллі? Невже ми так і дивитимемось, як цей красень з блискучим титулом топче почуття своєї красуньки, адже кому, як не нам, вона довірила свою долю. Отже: маємо ми намір чинити, як годиться справжнім чоловікам, або так і будемо їсти підмочений хліб, знаючи, що це вона обливає його гіркими сльозами?

— Яке свинство! — обурено пирхнув Сухий Струмок. — Порядні люди так не поводяться. Я давно помічаю, що цей гад упадає за нашою красунею. А ще Маркіз називається! Скажи, Фоні, маркіз — це титулована особа?

— Це ніби як король, — поспішив із поясненням Осока. — Тільки нижче чином. Трохи менше від валета, більше за десятку.

— Прошу зрозуміти мене правильно, — продовжував Грамофон. — Це зовсім не значить, що я проти аристократів. Є серед них і порядні люди. Я сам з ними водився. Я не один кухоль пивця перехилив із мером Форт-Уерта, зі мною не гребував водити компанію навіть касир з полустанку — а це такі люди, які щодо випивки над усяким візьмуть гору. Але якщо Маркіз дозволяє собі грати почуттями безневинної кухарочки, — питається, що йому за це належить?

— Ременя йому гарного! — крикнув Сухий Струмок.

— Собаці собача й честь! — висловив загальну думку Осока.

— Провчити, провчити, — хором підтримали інші.

І перш ніж Маркіз розгадав їхній намір, двоє схопили його за руки і потягли до колоди. Дейвіс Грамофон, який сам себе вповноважив виконати вирок, стояв напоготові зі шкіряними штанями в руках. Уперше ковбої в своїх грубуватих розвагах посягали на недоторканість Маркіза.

— Що це ви затіяли? — крикнув він, обурено виблискуючи очима.

— Легше, Маркізе, — шепнув йому Руб Феллоуз, який удвох із приятелем тримав його за руки. — Бачиш, хлопцям пожартувати здумалось. Розкладуть тебе на колоді і всиплють із десяточок. Не бійся, дуже боляче не буде.

Проте Маркіз, у нестямі від гніву, вискалив зуби і, крикнувши щось невиразне, став із несподіваною силою вириватися з рук, що його тримали. Миттю він розшпурляв чотирьох молодців, які його схопили, і вони відлетіли хто куди. Крик його почув і Міс Саллі і, остаточно протерши очі, чимдуж кинувся на допомогу.

Але тут пролунало гучне «Алло!» — і в освітлений багаттям простір в'їхав фургон, запряжений парою жвавих конячок. Усі кинулися до нього, і те, що вони побачили, примусило їх забути про затію Дейвіса Грамофона, яка, до речі, вже втратила для них принадність новизни. В очікуванні більш принадної дичини і більш захоплюючої розваги про недавнього полоненого просто забули.

Тарантас і коні належали Сему Холлі, скотареві з Біг Мадді. Сем правив кіньми, а поруч із ним сидів гладко поголений товстун у сюртуку та циліндрі. Це був окружний суддя містер Дейв Хеккет, який мав незабаром удруге балотуватися на ту саму посаду. Сем возив його по всій окрузі і по ковбойських таборах, аби розворушити незалежних виборців.

Приїжджі вилізли з тарантаса, прив'язали коней до дерева і попрямували до багаття.

При їхній появі всі мешканці табору, за винятком Міс Саллі, Маркіза і Пінка Сондерса, який за обов'язком зустрічав гостей, із криками жаху кинулися хто куди і зникли в навколишній темряві.

— Господи Боже! — вигукнув Хеккет. — Це вони нас так злякались? Невже ми такі страшні? Радий бачити вас, містере Сондерсе. Як ся маєте? Навіщо це вам знадобився мій циліндр, Холлі?

— Я його боюся, — задумливо відповів Холлі. Він зірвав із Хеккета циліндр і, покрутивши його в руках, питально поглянув у темряву, де тепер запанувала мертва тиша. — Ти що скажеш, Сондерсе?