Вона пішла. Охоронці провели її очима, так і не зрозумівши двозначності нашої бесіди.
А річ же була в тім, що я не міг, звільнившись, не піти у вігвам Піди, де лежала моя зброя. Вечірня розмова з дівчиною заспокоїла мене тільки частково: якщо я візьму зброю у присутності сестер, вранці їм дорікнуть у тому, що вони допомогли мені. Як дочки кайова, вони мусили б здійняти крик, щоб воїни завадили мені втекти; з другого боку, вони не хотіли посилати на смерть людину, яка врятувала життя однієї з них. Який же вихід можна було знайти? Напевно, дівчата дозволять мені зв’язати їх. Коли я піду, вони можуть кричати скільки завгодно, а потім розповісти, що я раптово з’явився у вігвамі, збив їх із ніг і зв’язав. Кайова повірять у це, бо я робив так не раз.
Мій штуцер, мабуть, досі лежить у вігвамі Піди. Звичайно, молодий вождь міг взяти його з собою, хоча так і не навчився стріляти з нього. Від того, де тепер була моя зброя, залежали мої подальші дії. Якщо Піда взяв штуцер із собою, то мені доведеться спочатку наздогнати його і за всяку ціну повернути зброю.
Тим часом помінялися мої охоронці, прийшов Одне Перо, щоб особисто перевірити, як мене прив’яжуть до стовпів на ніч. Він сам зв’язав мене, щоб не зачепити рани на зап’ястях, не довіряючи цю болісну процедуру іншим. Коли мене відв’язали й повели до місця ночівлі, я обережним рухом витрусив ножик з рукава в долоню, а коли на руку накинули петлю, я прикинувся, що заледве терплю біль у м’язах, і міцно стиснув кулаки, ховаючи в одному з них крихітний шматочок сталі, який мав відкрити мені шлях до свободи. Потім я вдав, що біль надзвичайно сильний, і швидким та непомітним рухом перекинув ніж до рота і водночас майже повністю перерізав ремені на правому зап’ясті.
— Обережніше! Не торкайтеся до його ран! — гримнув на стражників Одне Перо. — Його будуть катувати, але згодом, не зараз.
У цей момент я випустив ніж на землю і добре запам’ятав місце, де він лежить і де я згодом зможу дотягнутися до нього лівою рукою. Індіанці прив’язали й мою праву руку, а потім обидві ноги, далі принесли мені дві ковдри й підсунули одну під голову, а другою накрили. Ретельно перевіривши вузли, Одне Перо задоволено сказав:
— Сьогодні Вбивча Рука не втече. Ці ремені йому не вдасться порвати, тим більше з такими пораненими зап’ястями.
І він пішов, а обидва охоронці сіли навпочіпки біля моїх ніг.
Багато людей хвилюється у моменти, що передують важливим подіям, вони не можуть опанувати себе від хвилювання, тремтять, їм уривається терпець, і через це в них нічого не виходить. Я ж, навпаки, стаю абсолютно спокійним, ще спокійнішим, ніж зазвичай, у мене вселяється непохитна впевненість, що все вдасться.
Я лежав нерухомо. Минула година, наступна, багаття у стійбищах погасли, хоч одне все ще горіло біля входу до вігвама вождя. Стало холоднішати, мої охоронці підібгали коліна до животів і лягли на землю, намагаючись зігрітися. Але їм було незручно, тож вони простяглися на землі, повернувши голови до мене. Настав час діяти.
Повільно розтиснувши ліву долоню, я поворушив пальцями, відновлюючи кровообіг, а потім зробив різкий рух, остаточно розриваючи ремінь на лівій руці. Ліва рука вивільнилася. Я потягнув її до себе і намацав на землі ножа. Тоді простягнув ліву руку під ковдрою до правої і перерізав ремені на правій. У мене були розв’язані обидві руки! Я почувався майже вільним!
Тепер слід було взятися до ніг. Але як? Щоб дотягнутися руками до ніг, мені довелося би зігнутися, не привертаючи уваги охоронців, чиї голови майже торкалися моїх ніг. Я для проби ворухнувся кілька разів під ковдрою, щоб перевірити, наскільки глибоко вони сплять. Вони не рухалися і не звертали на мене уваги.
Я вирішив ризикнути і діяти блискавично. Відкинув ковдру і сів. Охоронці справді спали! Два швидких надрізи — і я був вільний. Потім два таких самих швидких удари по головах охоронців — і вони були знешкоджені. Я зв’язав їхні руки і ноги тими ж ременями, які хвилину тому стягували моє тіло, відрізав від ковдри два шматки, позапихав вартовим у роти кляпи і озирнувся в пошуках мого вірного жеребця. Кінь, як і минулої ночі, був поблизу.
Я встав і потягнувся. Це було справжнє блаженство — розім’яти бодай кількома рухами застигле тіло, розігнати кров по жилах! Коли я відчув, що сили повертаються до мене, то знову ліг на землю і поповз від вігвама до вігвама. У стійбищі було тихо, і я без перешкод дістався до оселі молодого вождя, але щойно простягнув руку до пологу над входом, як зліва від мене почувся легкий шурхіт. Я відсмикнув руку і прислухався. Шерех перейшов у звук кроків, хтось зупинився навпроти мене біля входу, не помічаючи моєї присутності.
— Темні Коси! — тихо прошепотів я.
Птах-Ha-Землі і Роздвоєне Залізо, сповісники племені кроу. Монтана, прибл. 1908 рік. Фото Едварда Киртіса з Бібліотеки Конгресу США.
— Вбивча Рука! — відгукнулася вона.
Я підвівся.
— Чому ти не у вігвамі? — запитав я.
— Вігвам порожній. Я не хочу, щоб потім мене чи сестру звинуватили в тому, що ми допомогли тобі втекти. Моя сестра хвора, і за нею потрібен догляд, тому я взяла її до батькового вігвама.
Її жіноча хитрість вразила мене.
— Моя зброя там?
— Так. На тому ж місці, що й удень.
— А де лежать рушниці?
— Під ложем Піди. У Вбивчої Руки є кінь?
— Мій жеребець чекає мене біля дерева смерті. Ти була до мене дуже добра, і тепер я тобі завдячую свободою. Дякую.
— Вбивча Рука добрий до всіх людей, мені хотілося б, щоб усі були такими ж, як ти. Ти колись повернешся до нас?
— Думаю, що так. Я повернуся разом із Підою, який стане моїм другом і братом.
— Ти їдеш за ним? Не говори йому нічого про мене. Про те, що я зробила, не повинен знати ніхто, крім моєї сестри.