Відлуння любові: жінки: читать начало книги онлайн

Поміч прийшла несподівано. Віталій відбував строкову службу у рідному Людиному місті. Одним з вільних вечорів він повертався до казарми, але почув тоненький крик, завернув за ріг… Нападників було розкидано за мить, дівчина врятована, супроводжена додому… Так і почалось їхнє кохання… А коли Віталій дізнався, що вона збирається до столиці, поступати до університету, запропонував зупинитися в нього, бо жив зі старшою сестрою у трикімнатній квартирі.

Їхала Люда не з пустими руками. Свою квартиру вона здала на рік надійним людям. Тепер мала, на що жити.

Єдине, що турбувало Підлесну — питання, на скільки вистачить її грошей. Життя тут дороге. А якщо Віталій не знайде гідну себе роботу? Затребувати гроші ще на рік у квартирантів? Не вийде. Вони люди не багаті, ледь на рік нашкребли. Ще вирішать виселитися, а їй повертати ж нічого. Стипендія? Та хіба вдвох на стипендію протягнеш? Була б сама, їй би вистачило, вона звикла економити. Та й скільки їй треба? А Віталія добре годувати треба, він же чоловік, йому без м’яса і обід не обід. Треба сир, масло, молоко… Ні, стипендії не вистачить.

І тут Люду осяяло. Так можна ж поступати на заочне навчання! А навчаючись на заочному, вона ще й працюватиме. Можна й прибиральницею. Десь там, поблизу дому, щоб на дорогу не витрачатися.

А вже курсі на третьому можна спробувати знайти якесь видання, де можна було б працювати як позаштатний кореспондент… У Місті ж газет доста. Це ж не її маленьке містечко, де лише дві газети, до того ж одна — заводська. Якщо там її статті друкували, то чому тут відмовляться? Тим більше, вона завжди писала про те, що цікавить кожного: освіта, соціальний захист і культура. Навіть можна спробувати написати оповідання для жінок, — а що? — теми завжди знайдуться.

Звичайно, не маючи таких-сяких знайомств, до редакції якогось «глянцевого» журналу не влаштуєшся. Але є й газети… Треба спробувати. Спочатку вона погодиться на будь-які умови. А потім вони побачать, що вона згодна працювати скільки завгодно, писати, скільки треба і як вони вкажуть.

Замислившись, Людмила ледь потрібну їй зупинку не пропустила. Як нагадала водієві, де їй треба виходити, так він одразу й зупинився. Подякувала й зістрибнула з підніжки, огляділася. Потрібних вказівників не побачила, тому звернулася до якоїсь дівчини.

— Вибачте, а ви не підкажете, де Інститут журналістики?

Та мовчки відкрила манесеньку шкіряну сумочку, дістала цигарки. Погорда подивилася на Людину сукню, босоніжки без підборів, руки без прикрас, потім запалила цигарку, глибоко затяглася димом і процідила крізь зуби:

– Інститут, та ще й журналістики? Здається, ти помилилась. Мабуть, на муляра вчитися збираєшся? Так тобі о-он туди. Бурса в тому боці, — тицьнула пальцем із довгастим нарощеним нігтиком із наліпленою синьою квіткою. Потім спокійно відвернулася і попрямувала у протилежний вказаному бік.

У Людмили від образи аж сльози на очах виступили. Чим вона завинила перед тією модницею? Втім, власне, чом вона так засмутилась? Якщо засмучуватись від кожного невдалого слова або зверхнього погляду, ніколи не станеш справжнім журналістом. Людмила мала, хоч і маленький, але все ж таки досвід спілкування з різними людьми й тому розуміла: життя не є суцільним святом і шлях до успіху не вкритий лише квітами. Якщо ж і квітами, то з оттакенними шпичаками, як от у шипшини.

Тому підняла вище голову, змахнула з вій сльози і рішуче підійшла до якоїсь світловолосою жінки з простим обличчям і привітним поглядом.

— Підкажіть, будь ласка, до Інституту журналістики в який бік?

— Вам до приймальної комісії? — жінка посміхнулась.

— А що? Не підхожу? — пішла у наступ Людмила.

— Чому? Здаєтеся профпригодною, — жінка відкрила сумку, дістала мобільний — раз! раз! — тицьнула пальцем, прочитала повідомлення і, ховаючи телефон у футляр, а футляр у сумку, запропонувала.

— Пішли разом, мені в той же бік.

— Ой, дякую, — розцвіла Люда. — Ви така люб’язна. А то ходять тут… — додала ображено: — різні столичні штучки.

— А ви звідки? Із села? — кинула на неї оцінюючий погляд жінка.

— Чому з села? Із самого, що ні на є, міста. Тільки маленького, — почала закипати Люда. — А навіть, якщо і з села, то що? Там не люди живуть?

— Хіба ж я чимось вас образила? — здивовано підняла брови жінка. — До слова прийшлося. Вибачте, здається невдалого. Кому, як не журналісту, те розуміти.

— То ви теж журналіст?

Жінка засміялась.

— Невже говорю з колегою? До речі, як ваше ім’я?

— Людмила. А ви не смійтеся. Я трішечки працювала в нашій місцевій редакції. Навіть в одній центральній газеті друкувалась. А вас як звати?

— Дуже приємно, я — Наталія Іванівна. Та я не з тебе глузую, а напроти — радію, що ти вступаєш на журналістику за покликом серця, а не тому, що батьки так вирішили, і не тому, що престижно. Вірно?

Людмила закивала і, не втримавшись, навіть на одній ніжці пострибала. Вона завжди так робила, коли дуже чомусь раділа.

— Коли я ще вчилася в школі, у нас була старенька сусідка. Вона отримувала маленьку пенсію, хоча, за законом, їй повинні були зробити перерахунок. А в пенсійному фонді відмовлялись. Тоді я взяла і написала в газету. Вперше в житті. Потім мого листа надрукували, а бабусі Олександрі перерахували пенсію. Отож мені стало зрозуміло, що друковане слово має велику силу. А я дуже хочу допомагати людям. Може, всім і не допоможу, але хоч комусь. Ви мене розумієте?

— Майже, — нахмурилась жінка. — А що ж, в тебе балів не вистачає? Чом так невпевнено?

— Та ні. В мене балів багато.