Відлуння любові: жінки: читать начало книги онлайн

Відкопав глину-червоницю. Віддалік на галявині знайшов чуприни густої напіввисохлої трави.

Водицею-дощовицею розвів в’язку глину, посікши сокирою дрібно млаку, і її докинув. Тоді взявся забивати всі видимі щілини… Працював без спочинку. Через тиждень в сторожці стало тепліше і затишніше. В горнилі старої пічки затанцювало полум’я…

І заспівали невидимі флояри мелодію чарівливу…

Задрімав Олесь на хвилю-другу, а коли прокинувся, то побачив біля порога дівчину в сорочці білій.

— Доброго вечора… А я вам знову вечеряти принесла… — прошептала…

— То подай вечерю мені до рук моїх… — відповів шепотом Олесь.

А як схилилась вона перед лісником молодим, то поплив світ перед очима їй. Бо навколо — темінь-темінь. Знайшов Олесь її губи, що ще вчора не всолодився цілувати їх. І до ранку, до ранечка туманного насититись не міг. А потому вона вишмигнула з сторожки та в прохолодну сивінь. Відсторонювала легенько сотні чіпких ялинових гілок-крил. І згадувала його розповідь:

— Вона хотіла до Парижу. Вона марила тим містом. Уві сні не раз підносилась на вершечок Ейфелевої вежі, сідала там на хвильку горлицею білою. Але тьмяні від сліз меланхолійних хмар залізні поручні були слизькими. І вона падала… падала донизу. Не допомагали їй крила. Бо що то легкі пір’їни проти важко вихору? Одного дня вона долетіла до землі і не прокинулась. І земля чіпкими обіймами вчепилась в її вичахле в від хвороби й безсилля тіло.

Я ще встиг приїхати до лікарні, забігти в палату, припасти до її грудей, де вже клекотав вулкан смерті.

Вона відкрила очі і подивилась на мене журбою листопадового неба. Потім прошепотіла:

— Олесю, де мої крила?

Я не знав, що сказати їй, але, оговтавшись по хвилі, мовив:

— Кохана, не журися… Ти вже завтра матимеш крила…

— А сьогодні? Вже вечір і я хочу знову полетіти на вершечок тієї холодної залізяки. Я вже не стану горлицею?

— Станеш, Ольго…

— Я тобі вірю…, — прошепотіла вона.

Я всю ніч молився, а на ранок вона отримала крила. Вона стала янголом…»

І знала перша лісовикова дочка, що не замінить Олесеві Ольги. Хоч старалась. Хоч прагнула.

А невдовзі приїхав по неї з далекого лісу жених, що з давніх батькових друзів. І вона сказала йому «Так». Непоказний, в кожусі, шапці кучерявій, що аж на очі, з руками мозолястими. Та найперше запитав увічливо: «Дівчино, а як твоє ймення?»

А Олесь навіть імені її не спитав ні разу…

Та наступного літа, як збирав гриби для того, щоб взимку, як замете снігами холодними, теплу юшку варити, зустрів другу дочку лісовикову. А що в першої коса була до пояса, а що в другої стан тонкий та звабливий…

Ой припадав Олесь всеньке літо та пів осені до груденят пругких, та обціловував її всю, як скарб найбільший.

А як останнє листя з кленів осипалось, сказала дочка лісовикова: «Мене батько заміж хоче віддати. Завтра свати прийдуть…»

Олесь промовчав. В ніч останню, в ніч прощальну він заговорив:

— Упродовж тих щасливих років, коли ми з Ольгою були разом, я не переставав повторювати: «Я люблю тебе не за те, хто ти, а за те, хто я, коли я з тобою». Мені було смішно, коли почув десь по радіо від якогось філософа, що людина, навіть будучи серед мільйона інших, може бути геть самотньою. Відчуття самотності настає тоді, коли розумієш справжню цінність речей. Ольга відійшла від мене на порозі зими. І я пошкодував про втрачені миттєвості, коли ми з нею не були разом. Хвилина із заплющеними очима — це шістдесят секунд темряви. Коли розумієш цінність хвилини світла, стараєшся на дармо не заплющувати очей. А потім я зрозумів, що кожен з нас проживає своїх сто років самотності. Головне — прожити їх не в темряві. Коли цінуєш кожну прожиту хвилину із розплющеними очима, самотність відступає в тінь і не надокучає…»

Тоді мовчала вона, та відчув Олесь, як пекучі сльози дівочі його всього обпікають…

Та не запитав він ні імені її, ні чого плаче. Попрощались мовчанням. І наступного дня сороки-білобоки вибивали азбукою Морзе: «В середульшої лісовикової дочки весілля, весілля… В неділю, в неділю»…

До Олесевої сторожки приступила темрява і самотність. Йшов він на обхід — самотність кралася вслід їжаком, косив сіно для лосів та козуль — вискакувала з-під коси коником-стрибунцем, збирав жолуді чи горіхи — вигулькувала білченям на дереві.

Так було багато днів. Та одного дня темрява і самотність відступили. Бо, як прав він свою одіж на березі лісового озерця, побачив дівчину. Третю дочку лісовикову. Ой, запізно узріла вона лісника молодого, ой зарано любов спізнала. Бо соромилася потім довго цілунків його палких та обіймів ніжних. Але звикла до них, як очерет до води. І жити без них не могла. І до Олесевих розповідей про Ольгу звикла.

— Знаєш, коли ми з нею були разом, я розумів що є люди-діаманти, а є люди-блискучі скельця. І не потрібно радіти, що знайшов діамант доти, доки час не переконає тебе, що це справжня цінність. Бо не все золото, що блищить до сонця. І не кожен справжній діамант оцінюєш вчасно. Я не оцінив належно. Але я цінував, як міг. І я був багатим, хоч не мав деколи за свою зарплату не те що букет троянд купити, але й однієї-однієї квітки. Якось напровесні, коли я повертався з роботи, побачив при дорозі розкішний кущ з вербовими котиками. Він ріс у воді, але неподалік берега. Я ступив на кригу… крига була тонка і я набрав повні чоботи води. Я не відчував холоду. Хоч йти довелось в мокрому холодному одязі через всеньке місто. Ольга відчинила мені двері, а я простягнув їй нехитрий букет. Вона поглянула на мене очима кольору весняного неба. Попереду була остання весна з Нею і перша зима без Неї…