Та якось найменша лісовикова донька запитала:
— Олесю… Ти любиш мене? Тільки правду скажи…
— Люблю… але не так, як Її. Дякую, що рятуєш мене від самотності…
Але ж він її від самотності не рятував. То буває так: є людина з тобою, але водночас зі словом її кожним пусткою тобі до серця віє.
Не прийшла вона ночі наступної до лісникової сторожки. І через день, і через сім днів не прийшла.
А лісове братство шепотіло поміж собою: «Найменша дочка лісовикова прибігла до озерця лісового, як ще сонце не зійшло. І плакала так, що озеро стало солоним від сліз її. І тоді водяник виплив. Прогріб собі дорогу, відсторонюючи п’явок, водяних жуків та сірих зміюк аж до берега, зупинився там і запитав: «Дівчино, чого ти плачеш?» І заплакала вона ще дужче. Бо лісник не любить її. Заміж не кличе, а тільки до постелі. Й імені її ні разу не запитав…». Водяник подумав трохи, а тоді пірнув у воду. По хвилі тримав у своїх руках білу лілію розквітлу: «Виходь за мене!». І вона подала водянику свою праву руку, а лівою за водяну гладінь трималася, доки ноги дна озерного відчували…»
Посивів лісовик наступного дня, як почув що для найменшої і для найулюбленішої донки мавки водянії весільні пісні відспівали…
Розповіло братство лісове батькові трьох дочок про лісника молодого… І прийшов він до Олеся днини білої та погожої.
— Щоб не бачив я тебе завтра в свойому лісі! — мовив грізно.
Маленький, згорблений, сивий чоловік в старому пошарпаному плащі гримнув з сучкуватою палицею об дощану підлогу так, що Олесь здригнувся.
— Куди я піду?
Але лісовика вже не було, тільки прочинені двері говорили про несподіваного гостя.
Того ж дня Олесь, який ніколи й нічого з лісу не давав нікому з селян, навіть дерева, що вже перетворилось на білий кістяк і майже не трималось землі, погодився на вмовляння чоловіка, що будував собі хату, та продав дванадцять найбільших і найкращих смерек.
Як кремсала їх гострозуба бензопила, то плакали смолою янтаревою. Але Олесь був вже до всього байдужим.
В кишені незвично хрускотіли новенькі купюри. Простягнув в автобусі першу випадкову водієві:
— А може, менші гроші маєте?
— Не маю… — знітився Олесь.
Водій незадоволено пробубонів:
— Доведеться виміняти половину виручки на вашу одну купюру…
…Олесь довго блукав вулицями великого міста. А потім зайшов випити кави. В інтернет-кафе було багато комп’ютерів і мало людей. Він вирішив посидіти в інтернеті. Зайшов на сайт знайомств. Її звали Шейн. Він не знав, що написати і клацнув банальне: привіт. А вона відповіла. І Олесь повернувся в гущавину великого міста. Міста, яке забрало в нього кохану жінку. Місто, яке подарувало йому жінку, чиє ймення він запам’ятав. Запам’ятав вперше через десять років після того, як його Ольга стала янголом.
— Знаєш, Шейн, перший зимовий сніг — як перше кохання: несподіваний, нежданий, незабутній… Але перше кохання приходить один раз на все життя, а сніг кожного року… примушує любити його, як кохану жінку… найкоханішу… Приходять до кожного з нас зі снігових віхол різні жінки, хтось з них залишається в серці і спогадах на одну ніч, хтось на місяць, хтось на рік… Шейн слухає Олеся, а потім запитує:
— А я? Я наскільки часу в твоєму житті?
Олесь не боїться глянути їй в очі:
— Я б хотів, щоб цей снігопад ніколи не стихав.
За вікном — біло-біло. Олесь посміхається, бо до ранку ще далеко, а в його портфелі для Шейн є тисяча червоних пелюсток…
Олесь під полум’ям карих очей і наглядом амурів, які вже приготували свої стріли й чатують з лукаво-пустотливим виглядом в усіх чотирьох кутках кімнати геть безсилий:
— Послухай, я б все таки перед тим, як настане світанок, я хотів дізнатись твоє справжнє ім’я…
Алла Марковська
Жінка
Жінка стояла на кухні і плакала над брудним посудом, що захаращував мийку. Плакала, промовляючи крізь сльози і схлипування: «Нехай усі будуть щасливі, тільки не так, не так». Була вона огрядною, відчувала себе страшенно важкою, здавалося їй, що постаріла несподівано і несправедливо швидко. У старому затертому халаті, у старечих нових капцях, подарованих чоловіком. Відчувала себе старою, бо він, коханий чоловік, купив їй ті старечі темні капці, аби її ноги не мерзли. Старою, бо не мала сили рухатися, не хотіла рухатись. Аби не потрібно було працювати — й не вставала б з ліжка, бо й через кімнату до комп’ютера ледь доповзала. Працювала чотири-п’ять годин і знову лягала у ліжко, знесилена. Намагалася ще піклуватися про сім’ю, щось прибирати, якось готувати, та нічого не відчувала окрім страшенної втоми. Зачинила зелені жалюзі у кімнаті, бо боляче було дивитись на сонце, зрідка виходила на вулицю, та від того простору у голові паморочилось, серце стискалось, голосні звуки різали нерви. Одягу не було, вона так швидко розповніла, що усе виявилося маленьким, вдягала старі речі чоловіка, що завгодно, аби не тиснуло. Стара Жінка вже не мріяла ні про що. Нехай усі будуть щасливі, тільки не так.
Конец ознакомительного фрагмента.