Відлуння любові: жінки: читать начало книги онлайн

Відомо, що через чотири роки дівчина вийшла заміж за близького товариша Гротгера — Карла Млодніцького, з яким у неї була дочка Мариля (згодом — відома львівська письменниця Мариля Вольська). Але, попри це, пам’ять про Гротгера свято зберігалася в її сім’ї (тепер уже також чоловіком і донькою). А саму Ванду Монне аж до її смерті часто можна було зустріти на цвинтарі біля могили її першого кохання.

Сьогодні про цю історію нагадує дуб. За легендою, Артур Гротгер посадив його у вазонку як символ вічного кохання та щастя, а згодом пересадив у Єзуїтський сад (нині — парк імені Івана Франка), тут дерево росте і донині. Нагадував про неї також меморіальний куточок Артура та Ванди у кав’ярні «Купол» — в будинку, де Ванда Монне дожила віку. Пам’ять бережуть надгробок на Личаківському цвинтарі та архівні матеріали у Львівський науковій бібліотеці.

Але правдиві почуття, як і рукописи, не згоряють. Літні люди і нині на адресу закоханих часом говорять: «Кохаються, як Артур і Ванда».

Оксана Маковець

Кохання з першого погляду, або Зустріч із долею

Не йшла, а летіла, здавалося, молода дівчина Іриненською вулицею старого Києва. Настрій у неї був надзвичайний, день видався сонячний, теплий і світлий, один із найкращих і найпамятніших у її, ще зовсім юному житті: адже сьогодні зранку відбулося вручення дипломів. Під час урочистостей з цього приводу, вчорашня студентка разом із важливим документом, отримала пропозицію залишитися працювати в технікумі. Раділа, й навіть пишалась цим.

Мрії дівчини здійснюються. Вона знає що робитиме далі — перш за все, поступить до університету на вечірній відділ, випала нагода їй, що буде працювати й навчатись водночас, адже зі шкільних літ мріяла стати студенткою Київського університету.

Дівчина йшла широкою вулицею впевненою ходою, щось роздумувала, мріяла. В ті години їй здавалося, що все і всі — найгарніші, найпривітніші, а навкруги панує одне тільки добро і щастя. Їй хотілося обійняти ввесь світ, поділитись із кимось своїми радощами, надіями. Очі дівчини аж сяяли, і наче б то в унісон з її почуваннями, звучала реальна музика до популярної мелодії, що лунала хтозна звідки: «Літо, о літо! Літо твоїх губ і очей…». Вона любила пісні, музику, поезію. Завжди була допитливою й уважною до навколишнього світу. Ось і тепер, йдучи вгору від станції метро «Театральна», помічала все довкола, тихесенько собі наспівувала й мріяла. А навкруги вирувало життя…

Багато людей на вулицях, всі кудись поспішають, метушаться. Біля театру Київської опери зібралась група іноземців. Екскурсоводи розмовляють з ними на англійській мові, знайомлячи приїжджих із нашою величною столицею. Екскурсанти ж — з фотоапаратами та кінокамерами, здається й не слухають екскурсоводів, адже є що фотографувати, закарбувавши на згадку історичні пам’ятки однієї з найкращих, а то і найкращій із столиць Європи — Києва.

Дівчина й сама могла б працювати екскурсоводом, адже просто захоплена історією Києва, що стоїть над тиховодим, широким Дніпром, де незмінно витає тінь сивовусого легендарного Кия. Перед очима мрійливої дівчини немов повставали стрункі тополі над білими теремами древнього княжого міста, і мерехтять серед зелених гущавин відблиски золотих бань Київських храмів, дорогих візантійських паволок. Вухо само ловить, вирізняючи з сучасної метушні, гук княжих дружин під золотоворітським склепінням. Чується гуркіт позолочених ридванів на дерев’яних містках срібноводої ріки, в яких заморські королевичі вивозили з великокняжих світлиць молоду наддніпрянську красу…

Притишивши ходу, дівчина все ж поспішала в напрямку Володимирської гірки, де заспокоївся у бронзі великий князь Київської Русі Володимир Святий. Вона відчула необхідність прийти чомусь саме на це особливе місце наддніпрянських горбів, начеб то чекає на неї хтось тут, в стародавньо-історичних місцях. Здавалось, енергія минувшини заполонила її єство, наповняючи кожну клітину організму. Ось зліва лишився вхід до Софіївського золотоверхого храму, треба лишень через підземельний перехід перейти площу й звернути праворуч. Тут вже, немов на долонях, видніється мальовничий лівий берег Дніпра, з його Київською Венецією, масивом Русанівка…

Раптом щось незвідане, мов заставило дівчину зупинитися. Озирнулась: пішоходи піднімалися вверх по східцях, хтось спішив у керунку до неї. Підвела погляд, побачила високого, стрункого русявого юнака, який привітно посміхаючись, стояв на краю сходинки. Очі двох молодих людей зустрілися…

Ще хвиля, і він рішуче підійшов до неї, торкнувся руки. (Кохання буває лиш з першого погляду, — почула, чи подумала вона).

— Здається, я бачив колись тебе, дівчино, — промовив юнак. — О, так! Я давно вже бачу в мріях саме таку, як ти. Це ти і є, моя доле!

Вона ж не знала що й відповісти. Стояла збентежено й насторожено, чомусь боялася що він раптом зникне, так само загадково, як і появився ось тут, на її дорозі. Але ж чи може зникнути доля? Від долі ніде не дінешся й у кожного вона своя…

До монументу Святого Володимира пішли вони разом, а потім ледь не щодня ходили схилами Дніпра, немов купаючись у надвечірніх росах. Слухали солов’їв, затаївши подих, вдихали запахи рідної землі, декламували поезії поетів-неокласиків, яких любили обоє, ще зі шкільних парт пам’ятаючи твори Рильського, Тичини, Сосюри:

Самі теж складали вірші й пісні, наповнені любовним змістом. А внизу, неначе в казці, під високими правими берегами, далеко за виднокрай пропливав широководий порожистий Дніпро-Славутич. Однієї миті, здалося обом молодим людям, що то не ріка, а час пливе кудись, в історію літ; відпливає й, на жаль, не повертається. А разом з ним безповоротно минає найкраща пора золотої юності… Студентської, незабутньої і найкращої пори людського життя, куди безліч разів повертаються мрії, які вже давно стали теплими і яскравими споминами.

Коли юнак вперше назвав дівчині своє ім’я, пропонуючи знайомство, вона перепитала: «Що, Валерій?» В його очах, кольору неба, світлою іскоркою майнула привітна усмішка. Він відповів: «Ні, трішки м’якше — Валентин». Яке гарне і незвичне чоловіче ім’я, — подумала, і повторила подумки: «Ва-лен-тин!», ще не усвідомлюючи, що в ньому захований найдивовижніший скарб досі не пізнаного нею кохання.

Зустрічі їхні тримали не довго. Після київської золотої осені й сріблокрилої української зими настала весна, коли блакитноокий юнак запропонував їй свою руку і серце. Незабаром побралися, справили скромне весілля. Зажили в любові й злагоді, мов голубки. Вона була для нього найгарнішою красунею в світі. Пригортаючи її до себе, галантно шепотів: «Моя кароока принцесо, дозволь надивитися на тебе, налюбуватися твоєї вродою. І що можу подарувати, який найприємніший дарунок маю принести тобі, моя зіронько?» Вона, жартуючи і весело сміючись, бажала лише мільйон напіврозквітлих троянд…

Коли одного, насправді казкового, ранку прокинулась від дотику його ніжного поцілунку, аж зойкнула з несподіванки. Вся їхня кімната була обставлена букетиками чудових квітів, на пелюстках яких мерехтіли, наче діамантами, краплинки цілющої ранкової роси. Тонка духмяність наповнила кімнату ніжними трояндовими пахощами, а грайливі сонячні зайчики, крізь вікно й відсунену фіранку, пестили всю цю райську ідилію.

— Для тебе, кохана, я приніс сьогодні всі троянди нашого міста, бо дуже хотів виконати твоє бажання, даруючи ці запашні букети на радість і щастя.

— О, мій чарівний, мій любий, мій Валентине… Голубила його в своїх обіймах, і була таки найщасливішою у світі. А наступної весни зуміла також віддячила йому дорогоцінністю — подарувала синочка, який немов дві крапельки цієї трояндової роси схожий на свого батька.

Галина Максимів

Перш, ніж настане світанок

…Три роки тому Олесь проміняв велике місто і двокімнатну квартиру на лісову сторожку. Здавалось би, це житло, в якому ніхто з карпатських лісників і не думав мешкати, а чоловіки з навколишніх сіл не запрошували на потайні побачення своїх любасок, геть непридатне для життя. Бо в дрімучих темних смерекових лісах сонце ніколи не обціловує, лише інколи дощ промочує. Бо люди тут нечасті гості.

Але молодому ліснику ті всі незручності були на руку. Навпаки — просив лісничого. Одного дня прийшов, продерся крізь гущавину, кинувши чемодана та невеликого клунка, поклонився порогу:

— Здрастуй, хатинонько…

Першої ночі спав неспокійно. Було холодно й темно. Пугачі несли нічну варту надривними хриплими своїми голосами. А ще — старі дуби стогнали, бо крутило їм гілля-руки на негоду. В передранні дрібним танцем пробіг по дерев’яній покрівлі дощ.

А негода і направду мала прийти незабаром, десь наприкінці жовтня. Бо нема вічного літа, хіба в раю.

Вранці Олесь взявся до праці. Знайшов припалі пилом та окутані іржею лопату та сокиру.