Про життя: читать начало книги онлайн

Іра почала похапцем збиратися.

— За своїм ідеш? — спитала Іринина мати, дивлячись як донька задом наперед натягує кофтину, — давай-давай. Зовсім ти здуріла зі своїм йолопом. На чорта він тобі потрібен, алкоголік проклятий! Толку з нього — ні дитині батька, ні тобі чоловіка, ні хазяїна в домі.

— Мамо… Давай не будемо, бо знову посваримось, — відповіла Ірина вже в дверях.

— Кофтину хоч переодягни, на людях сором показатися. Нікуди твій алкан не подінеться, — кинула навздогін мати.

Ірина йшла по вулиці і сльози застилали очі. Андрій був у неї другим чоловіком. З першим вони розлучились. Чому? А спробуй тепер розберись. Сергій був зовсім не таким, як Андрій. Спокійний, стриманий, розважливий, надійний. Ірина його любила, звичайно. По-своєму. Але от дивина — їй було з ним сумно. Ірина нікому про це не розповідала, бо сказали б — з жиру біситься. Власне, так воно, мабуть, і було. Але — хоч ти трісни — щось у них з Сергієм не зросталося. І коли він сказав, що іде до іншої, Ірина з полегшенням зітхнула, хоча для годиться вдала, що сумує. А от її мама була просто в розпачі.

— Що ти твориш?! — плакала вона, — де такого ще знайдеш? Хіба тобі для прикладу мого життя мало?

Іринина мама теж двічі була заміжня. Вітчим — високий, гарний, наче картинка, як говориться, залив їм обом сала за шкіру. Він, як і Андрій, був питущим, його теж шукали по всіх усюдах, бо він місяцями не з'являвся вдома, а як з'являвся, то зчиняв такі бійки і скандали, що мала Ірина муcила тижнями ночувати по сусідам. А мама за ним бігала, мов собачка. Як же Іра ї засуджувала! Вона просто зненавиділа матір за свої спаскуджені дитинство і юність! І так же, як зараз мати їй, колись кричала:

— Навіщо тобі цей алкан?! А як же я?

А мама їй відповідала:

— Підростеш — зрозумієш, доню.

Ірина, мабуть тому і за Сергія заміж вийшла, що він був спокійним, як велика ріка. Вона поклалась собі нізащо не повторити долі матері…

Ірина вже майже дійшла до кафе, де знаходився Андрій. Ось і його машина. І раптом вона зупинилась, як вкопана.

Що ж вона робить? Як живе? Та точнісінько як мама! І що найгірше, Іра раптом усвідомила це з усією ясністю, вона не зможе відмовитись від Андрія, навіть такого: питущого, гулящого. Хай який є, аби поряд. Невже і їй донька Катя колись буде кричати у слід:

— Навіщо тобі цей алкан, мамо, а як же я?

Не суди, і не судимий будеш…

Волошки

Віталій йшов вздовж залізничного насипу, який метрів на два височів над його головою. Літо, краса навколо: і травка зеленіє, і сонечко блищить, і ластівки з метеликами літають. Але Віталію не було діла ні до метеликів, ні до сонечка з травичкою. Йому взагалі нічого не хотілось. На тридцять п'ятому році життя доля повернулась до нього, вибачте, задом і все пішло шкереберть. З дружиною не заладилось. Іншими словами, його просто вигнали. Скільки праці було вкладено в побудову будинку, стільки років разом… А головне — діти. Дружина погрожувала, що дітей він більше ніколи не побачить. Як це — не побачить? Він їм батько, а не чужий дядько. Старша, Тоня, татова доця… З тих пір, як вони не живуть сім'єю очі на мокрому місці увесь час — плаче за батьком. І в нього серце не на місці…

— Що ти твориш? — кричав Віталій дружині, коли дізнався, що та подала на розлучення — як діти?

— А ти про дітей думав, коли у дівок своїх ночував, додому не приїжджав, чи може про мене думав, що у нас сім'я?

Що правда, то правда. Підгульнуть Віталій любив. Хіба можна відмовиться, коли навколо там багато жінок, дівчат, і головне, не відмовляють же! А якщо не відмовляють, то хіба самому є сила встояти перед спокусою? Така чоловіча природа!

— Ну ти придурок, прости Господи, — якось сказав Віталієві кум Микола, виразно покрутивши біля скроні пальцем, коли дізнався про черговий його загул, — та уже всі в радіусі ста кілометрів знають, що у тебе коханок — хоч греблю гати. Ну надумав погуляти — роби це тихенько. Сім'я до чого? Мухи — окремо, котлети — окремо, чув таку приказку?

— Та чув, — Віталій почухав потилицю, — але я хлопець відкритий, не вмію потайки.

— Ну тоді чекай, наслідки не забаряться.

От вони й не забарились… Але якби його хто попитав, з якої такої радості він по дівкам пішов, Віталій би відповів: щось зламалось у їх стосунках з дружиною. А що — спробуй розберись. Якби розібрались, можливо все б налагодилось. Але ж не розібрались, почались взаємні звинувачення. Коротше кажучи, все по плану, все як у всіх. Правда Віталій, по одвічній чоловічій звичці, в усьому звинувачував жінок.

Дозвинувачувався. Залишився без кола, без двора, як безрідний пес бігає від однієї, до іншої, ніде довго не затримуючись. Сам замордувався, всіх своїх дівчат замордував… Всі від нього щось хочуть… А що хоче він? Якби ж знати… А тут ще й на додачу на роботі не клеїться. Все проти нього.

Тож Віталій запив. Три місяці в алкогольному угарі. Нещодавно він спіймав себе на думці, що вже перестає адекватно сприймати дійсність. Все здається тільки чорним…

От і зараз Віталій був добряче напідпитку. Раптом захотілося співати. Він видерся на залізничний насип і заволав на всі легені:

— Жил себе, да не тужил, а с тобой дал маху… — ну а далі з матюками.

Закінчивши пєснопєнія Віталій зупинився і раптом подумав: ну що в нього за життя? Як… квіточка в ополонці, блін — і не тоне, і спливає. На хрєна взагалі таке життя? Віталій подивився на небо. Яскраве, синє, воно здалось йому асфальтово-сірим, з гнітюче чорними хмарами. Життя г…, люди не кращі…

Він всівся на розпечену сонцем рейку і вирішив: перший же поїзд — мій. І все. Всі проблеми в смятку.