Про життя: читать начало книги онлайн

Всього один дзвінок

Люда, після шостої за рахунком казки і сто двадцять восьмого «чому?» нарешті вклала трирічну донечку спати. Ледве переставляючи ноги, вона поплелася в душ. День видався тяжким: відчитала уроки в школі (Люда була вчителькою початкових класів), потім збігала за донькою в садочок за тим, разом з нею — на город. Там вже бур'яни на всю силу почали правити бал. Але хіба з такою непосидою толком попрацюєш? До вечора вона втомилася так, що засинала на ходу. Люда взагалі останнім часом дуже втомлювалася. Після того, як вона розлучилась з чоловіком і переїхала до батька, який дуже скоро після того помер, (Людина мати вже років 15 як жила з іншим чоловіком далеко звідси) допомоги їй чекати не було від кого. Свекруха, доки вони жили разом з Андрієм, охоче наглядала за малою. Тепер же відвертала носа, заледве побачивши Люду з Олечкою. Ніби дитина винна в тому, що у батьків життя не задалось. Тож Люда перестала приводити малу до свекрухи, хіба вже зовсім безвихідь була.

Після душу Люда відчула себе бадьорішою і навіть надумала подивитись якесь кіно по телевізору.

Аж раптом хтось почав тихенько стукати у двері. Люда глянула на годинник — опів на одинадцяту. В таку годину до хати стукають хіба лихі гості, погані звістки, лікарі чи поліція. Останніх вона точно не викликала, поганих звісток теж, ніби, чекати не доводилось. Значить… Значить лихі гості. Люда перелякано зіщулилась. Вікна в хаті були загратованими, але ж вхідні двері, вміючи, відчинити було не так вже й важко.

Жінка перш за все кинулась в кімнату до доньки. Та собі мирно спала, засунувши до рота великого пальця. Брати дитину і тікати через вікно? Але ж де гарантія, що той, хто шкребеться в двері не помітить і не наздожене? І що тоді? Думка про те, що з Олечкою може статися щось лихе, змусила Люду заціпеніти. Ні, хай спить поки що, нема чого дитину лякати, може, їй все це лиш здалося.

Люда навшпиньки вийшла в коридор, прислухалась. Від вхідних дверей — ні звуку. Вона вже хотіла було зітхнути з полегшенням, коли ж звук повторився, на цей раз вже чіткіше. Люда знову заціпеніла від страху. Господи, що ж робити. Чи зможе вона захистити донечку, себе? А якщо там не один зловмисник? Кого кликати на допомогу?

Люді чомусь навіть на думку не спало, що можна зателефонувати до поліції. От ніби вибило з голови, і все тут. Але ж хтось має допомогти! Покликати бувшого чоловіка вона не могла — той гайнув на заробітки в іншу область. Свекруха? Чим вона допоможе? Ще й плітки потім розпускати почне, мовляв, не встигла розлучитись, а вже чужі мужики в хату ломляться. Хіба що…Костя.

Костя, з яким вона познайомилася нещодавно, активно симпатизував Люді. Він був на декілька років молодшим, тому раніше вона не звертала на Костю ніякої уваги, тим більше, будучи заміжньою жінкою. Він був веселим, дотепним і симпатичним хлопцем. Правда, після розлучення всі чоловіки здавалися Люді якимись не такими, чи що. Не була вона ще готова до серйозних стосунків. Але Костя й подобався, і навіть дуже. Було в ньому те, що прийнято називати харизмою: з першого разу і не добереш, чим саме ця людина тебе приваблює. Та й з другого і третього теж — приваблює, і все тут. Правда, Костя був любителем «погудіти» в веселих компаніях, та й дівчат не цурався, як і вони його, але до Люди, як він казав, відчував «найвищу міру симпатії».

— Я знаю тільки про найвищу міру покарання, — посміялась тоді над ним Люда, — розстріл. Про найвищу міру симпатії зроду нічого не чула.

— Правда, Людмилко, як тільки я тобі буду потрібен — тільки номер набери — примчусь на крилах любові. Навіть з того світу.

— На цьому ще побудь, — усміхнулась Люда.

Костя їй дійсно дуже подобався, але… Було якесь але, котре Люді не давало спокою. Яке саме — вона ніяк не могла второпать. А тоді зрозуміла — дуже багато пафосних слів і обіцянок. Хто багато говорить, той, зазвичай, мало робить.

І все ж Люда вирішила — перетелефоную Кості. Їх поки що нічого не зв'язувало, але якщо вона дійсно йому не байдужа, як він стверджує — то приїде. В нього багато друзів, нехай з собою ще когось візьме. Якщо жінка по справжньому цікава чоловіку і потрібна йому, він для неї небо й землю переверне. Нехай приїжджає з друзями. Розберуться з тими, хто знаходиться за її дверима — друзів по домам, а Костя нехай залишається. А що? Вона тепер вільна жінка, має повне право.

Люда прислухалась до звуків, що долинали з двору. Стукіт ніби стих, але тут же знову відновився, ніби хто пилкою по металу водив.

Люда швидко набрала Костін номер. Довго вийшов виклик, але трубку ніхто не брав. Люда знала, що Костя лягає пізно — або ж працює ночами, або ж, як казали про нього в селі, «козу водить». Люда ще раз набрала номер. Гудок — мовчання.

— Де ж ти?! — у відчаї повторяла вона, — де ж ти, коли так потрібен?! Де!

Але трубка продовжувала вперто мовчати. Стукіт за дверима став ще сильнішим.

Що ж, вирішила Люда, доведеться самій. Вона рішуче, хоча й ноги підгиналися від страху, пішла на кухню, знайшла ножа з найдовшим і найгострішим лезом. Підійшла до вхідних дверей, глибоко вдихнула, виставила ножа вперед, різким рухом повернула ключ в замку і відкрила двері.

На порозі сиділа Жулька — приблудна собака, яка прибилася до Людиної садиби днями. Вся оббивка знизу на дверях була на стрічечки подерта Жулькиними гострими кігтиками — це так вона просилася в хату. Тому й двері стукали — були не дуже тісно підігнані до налічників.

Люда не знала що їй робити: чи сміятися з радості, що все обійшлося, чи дати добрячого копняка Жульці, чи пустити її в хату.

Люда зробила все відразу: розсміялась і копняком загнала Жульку в коридор.

— Зараз руда, — сказала вона собаці, — я від страху мало не померла.

Жулька винувато, але віддано дивилась хазяйці в очі.

Аж тут пролунав телефонний дзвінок. «Костя», прочитала Люда на дисплеї.

— Золотко, ти дзвонила, — прогудів він в телефон. Відчувалося, що Костя гарно хильнув, та і музика десь фонила, — щось хотіла? Невже мене? — він весело загеготів.

— Та вже нічого, Костя, вже нічого, — сказала Люда, зробила відбій, а потім витерла Костін номер з пам'яті.

Може й неправильно зробила. Але… Але…

Сон

Вже добрий десяток років Оксані час від часу снився дин і той самий жахливий сон: ніби вона бреде якоюсь розваленою будівлею і не може знайти вихід. Навколо — руїни. Скрізь темніють, ніби очниці черепа, провалля вікон, напівзруйновані сходи ведуть в нікуди. І така тиша, що аж давить на уші. Навколо — ні душі. Страшно так, що хочеться вити по вовчому на повний місяць, що час від часу, ніби насміхаючись, заглядав у віконне провалля.

Оксана знала одне — їй потрібно будь що знайти вихід з цих руїн. І тоді вона врятується. Від чого? Того вона не відала, бо ніби то ніхто за нею не гнався. Але, Господи, як же було страшно! Страшно!!!