— Кицю, я от не знаю, які мені шкарпетки купить сині, чи чорні? І ті, і ті підійдуть? Ну добре… А які — житомирські чи може імпортні? Ті, що кращі? Зрозумів! — це чоловік, який Наталку просто обожнював. Чим погано? Та добре ж, хто сперечається.
— Ната, є тема, потрібно розкрутить. Коротше, слухай… — це начальник з роботи.
Наталка слухала. Переживала. «Внікала». Співчувала. Хвилювалася. Допомагала.
І от одного разу виникла ситуація, коли Наталці вкрай потрібно було з кимось поговорити, порадитись і попросити допомоги. Вкрай! І у «відьом» бувають обставини, коли хоч стій, хоч падай, хоч ревма реви.
Тож той ранок Наталка сама почала з «планьорки».
— Свєт, поговорити потрібно…
— Зараз? — Світлана говорити явно не мала бажання.
— А коли тобі зручно?
— Ну, не знаю…сьогодні точно ні. Роботи повно. А що трапилось? Та ти не хвилюйся, подруга, викрутишся, я ж тебе знаю. Пока.
— Ясно. Пока.
— Наташ, матонемся в кафе, потріпаться потрібно.
— Не можу, мене Толік уже запросив. А чому в тебе голос такий? Вище носа, відьми рулят і нє здаються. Чао!
— Ага.
— Мам, тут така справа…
— Знаю, яка справа. У дитини вже другий тиждень замок-блискавка на чоботі не працює. Дитя ходить напівголе, а батькам ніколи. Татко в гаражі безвилазно сидить, біля машини триклятої, мати з робіт не вилазить. Все на бабу скинули!
— Ну добре, замок куплю. Пока.
— Привіт, — це до чоловіка, — можеш по мене сьогодні заїхати? Погано себе почуваю. Що? Ну да, маршруткою дешевше, а електричкою ще дешевше. Кажу ж, погано себе почуваю. Так можеш, чи ні? От спасибі, не минуло й півроку, як ти погодився. Мені з тобою поговорить потрібно. Не вдома, прямо зараз. Ага, приспічило. Викручусь? Само собой, я ж розумна і сильна. Пока.
— Доцю, як ти, як справи? Все добре. От і чудово, — на душі ніби полегшало.
А начальник взагалі трубку не взяв, спить, мабуть.
Сіла тут Наталка і подумала: власне, якого дідька? Навіщо всі навколо, якщо ти все рівно одна?
Але ж повинна бути в світі людина, якій не все одно? Якій можна серед ночі зателефонувати, чи навіть приїхати і почути у відповідь:
— Щось сталося? Вирішим!
Будемо шукати.
Дві долоні
Сергій нехотя плівся до хати. Він уже давно перестав почуватися вдома, як вдома. Що для чоловіка дім? Місце, коли ти втомлений і виснажений повертаєшся з роботи, а на тебе чекає любляча усміхнена дружина. Вона допоможе зняти пальто, насипле тарілку гарячого борщу, а можна й не гарячого, і навіть не борщу — хіба то головне? Дивитиметься на тебе люблячими очима і слухатиме твої розповіді про те, як минув сьогоднішній день. Або просто мовчатиме. Але те мовчання буде не тяжким, коли людям нема чого сказати, а легким і комфортним, коли вони розуміють одне одного без слів. Ось приблизно так собі уявляв Сергій повернення до рідної домівки. Але не так сталось, як гадалось.
Дружина і справді зустріла його біля порога. Вона підозріло вдивлялася в чоловіка. В її очах застигло німе питання.
— Як стьоклишко, — відповів Сергій на її погляд.
Дружина лише недовірливо знизала плечима і, повернувшись спиною до чоловіка, сказала:
— Суп в холодильнику, відбивні там же в чавунчику. Сам підігрієш. Чайник теж знаєш, як вмикається.
Сергій побрів на кухню. Підігрів їжу, наколотив міцного, аж чорного чаю. Хотілося поговорити, але не було з ким. До кухні заглянув старший син Андрій.