Солодкий смак сльози, або Тепер я знаю, що живу…: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Прізвище, ім’я, рік народження, — даючи зрозуміти, що брат забирає його дорогоцінний час, трохи нервово, підганяв Макар. — Місто, звідки приїхала… Все, що знаєш.

— Т-та не знаю я нічого, — раптом зніяковів Єгор.

— Тобто, — заокруглив здивовані очі Макар і загасив сигарету.

— Ні імені, ні прізвища, ні міста. Тільки, що точно з України, а ще… я називав її Русалкою…

— Браво, — задоволено відкинувся у кріслі Макар. — З такою кількістю інформації ти її точно знайдеш, навіть не сумнівайся, — широко посміхнувся.

— Але ж ти допоможеш? Що, як вона — моя доля? — заблагав Громов-молодший.

— Як ти собі це уявляєш? — по доброму насупив брови Макар.

— Ну-у, намалюємо фоторобот і все таке, — протяг Єгор.

— Що?! — знявся криком Макар і скочив з крісла, наче його ґедзь укусив. — Думаєш, мені тут на сході нічого робити, лише на твоїх кур… — прикусив язика, — фотороботи малювати? — вже тихіше закінчив. — Розплющ очі! — знов підвищив тон. — Навколо люди щодня гинуть, бо їх здають, підставляють, зраджують. Йде війна!!! А я шукатиму якусь… долю?! — скривився, наче гірке проковтнув. — Йди геть!!!

Єгор не сперечався. Суворий норов брата ще змалечку знав. Адже той у сім’ї практично за батька був. Піднявся з-за столу й мовчки вийшов з кабінету.

— Господи, куди в тебе стільки лізе? Наче з голодного краю прилетіла, — жартувала Злата, спостерігаючи, як Майя спустошує тарілку за тарілкою.

Вони зустрілися у невеличкому ресторанчику на набережній, аби пообідати й заодно погомоніти про поїздку в Домінікану.

Власова дзвінко розсміялася.

— Бачу, відпочинок вдався, — хитро примружила очі Захарова. — Розповідай.

— О-о, — закотила очі Майя. — Стільки років живу, а навіть у найсміливіших мріях не могла собі такого уявити, — оглядаючись, щоб хтось із знайомих не почув, прошепотіла подрузі. — Це був наче шалений марафон. Ми відривались від землі, летіли на безмежній швидкості до повної знемоги. Потім, мокрі й виснажені, відключалися, трохи спали й знову ставали на старт. Уявляєш?

Злата аж заклякла.

Від здивування її очі ледь не повикочувалися з орбіт.

Що завгодно очікувала почути від подруги, але таке?…

Перед нею сиділа не душевно змучена самотня Майя, а розкута, задоволена життям жінка, яка аж світилася щастям.

— Він одружений? — обережно поцікавилася Захарова.

— Так, — дожовуючи шматок м’яса, кинула Майя. — Але то не важливо. Жити з таким чоловіком я б все-одно не змогла.

— Чому? — не переставала дивуватися подруга.

— Занадто палкий, — знов пошепки пояснила.

— Думаю, у житті він набагато спокійніший, — усміхнулася Злата, потягуючи запашну каву. — Там море, сонце, повітря, флюїди, хочеться.

— Ну-у, миленька, крім хотіти треба ще й могти, — не погодилася Майя. — А він може, ти вже мені повір. Але то все дурниці. Важливо інше, — очі Власової тепло заблищали. — Я вагітна, — легенько погладила собі живіт.

— Що? Справді? — ледь не випустила з рук філіжанку з кавою Злата.

— Точно. Я відчув-ваю, — замріяно протягла Майя.

— Уже? — від гріха подалі, поклала ту нещасну чашку з кавою на столик Захарова.

— Ну, не буквально, а…

— Ясно, — розслабилася Злата. — Коли до Єви зайдеш? Вона мені вже всю душу виїла з твоєю дезінфекцією.