Солодкий смак сльози, або Тепер я знаю, що живу…: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

«Може, прийде пізніше?», — мимоволі заспокоювала душу.

Але час минав, а він не з’являвся.

«Не прийде! — заколола серце гола правда. — Це кінець. Я не здатна навіть коханця завести, щоб завагітніти, а не те, щоб…»

Непомітно вийшла з танцю й попленталася береговою лінією подалі від яскравих вогнів і веселих відпочивальників. Туди — у лапи самоти, де їй і місце. Як могла подумати, що сподобалася такому чоловікові? Він навіть молодший від неї, це ж очевидно. На добрих п’ять-сім років, не менше. Ще три дні сумної казки — й повернеться у жахливі будні: пуста квартира, повні жалю і співчуття очі подруг та знайомих, винувате обличчя матері й пустка… Страшна пустка, в якій панує самотність… Вона ніколи не відпустить зі своїх лап, наче голодний монстр, висмоктуватиме життя, поки не виплюне останки.

А вона, нещасна одинока жінка, все ще мрійливо дивиться на недосяжний горизонт, в очікуванні якогось дива.

Не буде дива…

Нічого не зміниться…

Якщо тавро самотності проставлене на долі — нема чого мріяти.

Страшна реальність безжально давила за горло, розривала мозок, шматувала тіло…

Не витримала. Зупинилася.

Звуки карибської вечірки вже не долинали. Вони лишилися десь там, далеко. Незчулася, як серйозно пройшла вглиб берегової лінії.

Повернулася до моря. Задивилась на такий недосяжний горизонт, що ще жеврів тоненькою вогняною смужкою.

— Кажуть, ти — недосяжний, — уголос звернулася до далекої червоної лінії, що ледь жевріючи, догорала вдалині. — Людина планує, сподівається, ось-ось очікує здійснення своїх мрій, а вони чомусь так і залишаються на недосяжному горизонті. Але я досягну!!! — раптом закричала на весь голос. Очі її наповнилися сльозами. — Допливу!!! Всупереч долі досягну!!! Більше не буде душевних мук, холоду… Завтра зійде сонце й зігріє моє самотнє серце!

Повільно розірвала масивне намисто із живих квітів, кинула на пісок, роззулася, увійшла до води. Глибше, глибше… Поки не відчула, що дна немає. Тоді попливла.

Пливла довго, до знемоги. Коли зрозуміла, що сили покидають, перевернулася на спину, аби полежати й відпочити. Але звідкілясь взялися підступні хвилі, що накривали обличчя.

Глянула у бік берега. Далеко. Назад не допливе. Та й не треба… Зібрала останні сили й рушила вперед. Ще трохи, ще… ще… Ні, більше не може. Ноги перестали рухатися. Майя зависла у вертикальному положенні, наче свічка у невагомості. Руки хаотично били по воді, рот то з’являвся над водою, то зникав. Цього вистачало лише, щоб ковтнути повітря. Але нерухомі ноги все глибше занурювали тіло. Обличчя вже не досягало поверхні. Ще кілька різких рухів руками й відчула повну ейфорію, спокій, забуття…

Та раптом у грудях щось запекло, глибокий, важкий кашель рвав легені, хтось боляче бив по спині. Тоді перевернув горілиць, щосили надавив на груди. Свідомість поверталася. Майя знову побачила над собою магічне зоряне небо. А ще… Незнайомець? Але, як? Що він тут робить, на безлюдному нічному березі?

— О, Господи, жива! — несподівано почула рідну мову. — О-ох і налякала ж ти мене.

— Я що? Допливла до горизонту? — все ще, не усвідомлюючи дійсності, машинально запитала.

— Ага, до горизонту, — саркастично перекривив її рятівник, викручуючи свою мокру майку. — Точно. Про що ти думала?! — раптом сердито закричав на бідолашну, яка ще не відійшла від шоку. — А якби мене не було поряд?! Хто б тебе витяг з води?! Я бачив, як безпомічно ти чіплялася за життя, коли зрозуміла, що вороття немає.

— То ти розумієш українську? — здивувалася Майя. — А я думала…

— Думала вона… — не вгавав сердитий рятівник. — Судячи з вчинків, думати ти взагалі не здатна. До готелю доберешся сама. Якщо знову вирішиш звести рахунки з життям — на мене не розраховуй, — гнівно кинув й твердими, впевненими кроками подався геть.

— Гей! — раптом почув у спину гнівний жіночий крик. — Хто ти такий, щоб так зі мною розмовляти? — важко звелася на ноги Майя й попленталася слідом. — Скільки тобі років, що дозволяєш собі хамити, наче перед тобою неповнолітнє дівча?! Я доросла жінка! Сильна! Упевнена в собі! Старша за тебе! Май хоч крихту поваги! Вибачся негайно!

Та незнайомець не реагував. Мовчки прямував до готелю, повністю ігноруючи її істеричні крики.

Така реакція молодого чоловіка остаточно вивела Власову із себе. Досі жодна людина не дозволяла собі так відверто ігнорувати її.

— Я до тебе звертаюся! — все ще намагалася наздогнати його Майя. — Хто взагалі просив тебе лізти у воду й рятувати мене?! Хіба я волала про допомогу?! Чого ти взагалі поплентався за мною?…

Раптом незнайомець зупинився, як вкопаний. Різко повернувся, рвучко підійшов до розгніваної жінки.

— Якщо ти зараз не замовкнеш — я за себе не ручаюся, — злісно просичав прямо їй в обличчя.

На секунду Майя аж втратила дар мови.

Проте, як тільки побачила перед собою чоловічу спину — знову набралася хоробрості.