Мости округу Медісон: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Він пообіцяв, що приїде, і справді мав такий намір, але так ніколи й не поїхав. Багато років по тому, знімаючи репортаж про пляжі Нормандії, він знайшов її ім’я в паризькій телефонній книжці, зателефонував, і вони зустрілися, щоб випити кави у вуличному кафе. Вона була одружена з кінорежисером і мала трьох дітей.

Саму ідею моди він не надто сприймав. Люди викидали дуже добрий одяг або нашвидкуруч переробляли його на догоду європейським законодавцям моди. Це видавалося йому такими дурощами, тож він відчув, що ця робота його знецінює. «Ти – те, що сам твориш», – сказав він, ідучи зі своєї посади.

Кінкейд уже понад рік жив у Нью-Йорку, коли померла його мати. Він повернувся до Огайо, поховав її та вислухав адвоката. Той зачитав заповіт, у якому було небагато. Роберт навіть не сподівався дістати щось у спадок і вельми здивувався, довідавшись, що крихітний будиночок батьків на Франклін-стрит – це скромний капітал, який вони надбали за все своє подружнє життя. Він продав будинок і на ці гроші купив першокласну апаратуру. Розраховуючись із продавцем фототоварів, він думав про те, скільки довгих років його батько працював, щоб заробити ці долари, і як невибагливо жила його родина.

Кінкейдові роботи почали з’являтися на сторінках невеличких журналів. А тоді йому зателефонували з «Нейшенел джіоґрафік». Їм потрапив на очі календар із його знімком, зробленим на мисі Кейп-Мей. Поспілкувавшись із ним, вони доручили йому маленьке замовлення, що його він виконав з усією майстерністю. Відтоді Роберт вийшов нарешті на свою стежку.

Тисяча дев’ятсот сорок третього року його знову покликали до війська. Він вступив до корпусу морської піхоти США і подолав довгий важкий шлях південним узбережжям Тихого океану з фотокамерами на плечах. Лежачи на спині, він фотографував десантників, які висаджувалися на берег із застиглим жахом на обличчях, і сам відчував моторошний трепет. Йому не раз доводилося бачити, як кулеметним вогнем вояків розтинає навпіл і як вони благають Господа й просять матерів про допомогу. Це все він зняв, вижив і не попався на гачок так званої слави й романтики професії військового фотографа.

Демобілізувавшись тисяча дев’ятсот сорок п’ятого року, він зателефонував до «Нейшенел джіоґрафік». Там чекали на нього будь-коли. Роберт купив у Сан-Франциско мотоцикл і помчав на південь до Біґ-Сюру, де любився на пляжі з віолончелісткою з Кармела. А тоді він подався на північ, щоб дослідити Вашингтон. Йому сподобалися тамтешні краєвиди, і він надумав осісти в цьому штаті.

У свої п’ятдесят два роки він ще бачив перед собою світло. Він побував у більшості тих місць, чиї назви прикрашали його стіни в дитинстві, і дивувався цьому, то сидячи в барі готелю «Раффлз» у Сінгапурі, то пливучи вгору Амазонкою на запихканому човні, то гойдаючись на спині верблюда в Раджастханській пустелі.

Узбережжя озера Верхнього тішило очі – саме таким він і уявляв його собі з розповідей. Він відзначив для себе кілька місцин на майбутнє, сфотографував їх, щоб згодом легше було освіжити спогади, і рушив на південь уздовж Міссісіпі до Айови. Роберт ніколи не бував у Айові, але був заворожений її гірськими хребтами, що простягалися на північному сході штату вздовж великої річки. Він зупинився в маленькому містечку Клейтон, оселившись у рибальському мотелі, і два дні поспіль виходив на світанку знімати буксирні судна. У місцевому барі Кінкейд познайомився з капітаном одного з буксирів, і той запросив Роберта на борт, де він і провів вечір другого дня.

У понеділок, шістнадцятого серпня тисяча дев’ятсот шістдесят п’ятого року, промчавши вранці Шістдесят п’ятою федеральною трасою й перетнувши Де-Мойн, він звернув на Дев’яносто другу айовську трасу й попрямував до округу Медісон, де, відповідно до інструкцій «Нейшенел джіоґрафік», мали бути криті мости. Вони й справді там були – чоловік з автозаправної станції «Тексако» підтвердив це й детально пояснив, як доїхати до кожного з семи мостів.

Шість мостів Роберт знайшов дуже легко й відразу обдумав, у якому порядку зніматиме їх. Однак сьомий – міст Роузмен – повсякчас вислизав від нього. Стояла спека. Гаряче було і йому самому, і його пікапові Гаррі, але він невтомно кружляв рінистими доріжками, яким, здавалося, не було кінця.

В інших країнах він дотримувався правила «Спитай тричі». Це означало, що навіть три хибні відповіді помалу скеровують тебе туди, куди ти хочеш потрапити. Може, тут вистачить і двох.

Раптом на узбіччі показалася поштова скринька. Від неї до ферми вів вузький під’їзд – метрів з дев’яносто завдовжки. На скриньці стояв напис: «Річард Джонсон, поштова філія № 2». Роберт уповільнив хід і звернув до будинку, сподіваючись розпитати господарів про дорогу.

В’їхавши на подвір’я, він побачив жінку, що сиділа на парадному ґанку. Кругом віяло прохолодою, і жінка, як йому здалося, пила щось іще холодніше за повітря. Вона рушила йому назустріч. Кінкейд виліз із пікапа й глянув на неї, а тоді придивився уважніше, ще уважніше… Вона була гарненька, чи була колись, чи могла стати такою знов. І враз на нього напала недоладна сором’язливість, властива йому тільки тоді, коли поруч з’являлися жінки, що хоч трохи приваблювали його.

Франческа

День народження Франчески припадав на глибоку осінь, і холодний дощ заливав її будиночок посеред просторів Південної Айови. Вона спостерігала за дощем, дивлячись крізь нього на пагорби вздовж Міддл-Рівер, і згадувала Річарда. Він помер у такий самий день вісім років тому від недуги, назву якої жінка воліла б забути. Але тепер Франческа думала про нього та його незмінну доброту, про його непохитні принципи і те спокійне життя, яке він їй дав.

Телефонували діти. Цього року знову ніхто з них не зміг приїхати додому на її день народження, хоч їй уже минув шістдесят сьомий рік. Як і раніше, вона все зрозуміла. Вона завжди розуміла їх. І розумітиме надалі. Обоє робили кар’єру, тяжко працюючи, керуючи лікарнею, навчаючи студентів. Майкл брав другий шлюб, Керолін бурхливо переживала перший. Потай жінка раділа, що дітям ніколи не вдавалося навідати її в день народження: цього дня вона виконувала власні ритуали й не хотіла, щоб хтось їй заважав.

Зранку до неї завітали друзі з Вінтерсета й принесли іменинний торт. Франческа зварила каву. Вони розмовляли про онуків та місто, про День подяки й про те, що кому подарувати на Різдво. У вітальні лунали звуки бесіди й тихий сміх, то стихаючи, то пожвавлюючись знову. Це все створювало затишок і нагадувало жінці, чому вона зосталася тут після Річардової смерті.

Майкл розхвалював Флориду, Керолін – Нову Англію. Та вона все одно залишилася серед пагорбів південної Айови, щоб на особливий випадок зберегти стару адресу. І раділа, що так учинила.

По обіді Франческа дивилась, як гості на своїх «фордах» і «б’юїках» від’їздять доріжкою від її воріт, а тоді звертають на бруківку в бік Вінтерсета, розганяючи двірниками дощ. Добрі друзі. Хоч вони ніколи б не зрозуміли, що ховається в її душі. Навіть якби вона розповіла їм усе.

Чоловік, який після війни привіз її сюди з Неаполя, обіцяв, що вона знайде тут добрих друзів. Він казав: «Мешканці Айови мають свої вади, але турботливість властива кожному з них». І то була правда. Щира правда.

Їй було двадцять п’ять, коли вони зустрілися. Франческа вже три роки як закінчила інститут і викладала в приватній школі для дівчат, міркуючи про своє майбутнє. Більшість молодих італійців були або мертві, або скалічені, або військовополонені, або зламані війною. Її роман з Нікколо скінчився рік тому під тиском її консервативних батьків. Нікколо був викладачем живопису в університеті. Цілими днями він малював, а вечорами пускався у відчайдушні мандри нетрями Неаполя, беручи її з собою.

Вона тоді носила стрічки у своїх чорних косах і не полишала мрій. Проте красені-солдати не сходили з кораблів у пошуках Франчески. Ніхто не стояв під вікнами й не гукав її. Сувора реальність змусила дівчину визнати, що великого вибору вона не має. Річард запропонував їй розумну альтернативу – свою добрість і перспективи солодкого життя в Америці.

Сидячи з Річардом у залитому середземноморським сонцем кафе, вона уважно розглядала його, чоловіка в солдатському однострої, і помітила, як серйозно цей американець із Середнього Заходу дивиться на неї. Та й поїхала з ним до Айови. Поїхала, щоб народити йому дітей, а потім споглядати, як холодними жовтневими вечорами грає у футбол Майкл, і возити Керолін до Де-Мойна по сукні для шкільних балів. Кілька разів на рік вона надсилала листи своїй сестрі до Неаполя і двічі їздила туди, коли померли батько та мати. Однак тепер її домівкою був округ Медісон, і їй уже зовсім не хотілося повертатися назад.

Дощ ущух пополудні, проте надвечір пішов знову. Смеркома Франческа налила собі маленьку чарку бренді й відчинила нижню шухляду Річардового секретера – він був частиною горіхового гарнітура, що пережив уже три покоління. Вона дістала конверт із манільського паперу й повільно провела по ньому рукою, як робила цього дня щороку.

На поштовому штемпелі можна було прочитати: «Сієтл, Вашингтон, 12 вересня 1965 року». Спершу вона своїм звичаєм глянула на штемпель – це був початок ритуалу. Потім її очі перебігли на адресу, зазначену на конверті: «Франческа Джонсон, поштова філія № 2, Вінтерсет, Айова». Відтак вона подивилася на зворотну адресу, недбало нашкрябану у верхньому лівому куті: «642, Беллінгем, Вашингтон». Франческа сіла в крісло біля вікна, не відриваючи очей від обох адрес, і поринула в спогади, адже за кожним написом ховався порух його рук, а вона хотіла відживити в пам’яті їхній дотик. Відчути його, як уперше, двадцять два роки тому.

Уявивши, нарешті, як його руки торкаються її, жінка розкрила конверт, обережно дістала три листи, короткий рукопис, дві фотографії та примірник «Нейшенел джіоґрафік» разом із вирізками з інших номерів журналу. Сірий сутінок густішав, а вона ковтала бренді, дивлячись поверх чарки на записку, приколоту до друкованих сторінок рукопису. Лист був написаний на канцелярському папері – на звичайному канцелярському папері з відбитком «Роберт Кінкейд, письменник-фотограф» угорі.

Франческа Джонсон поставила чарку на широке дубове підвіконня й удивилася в чорно-біле фото вісім на десять, що зафіксувало її саму. Тепер їй уже не завжди вдавалося пригадати, якою вона була з себе тоді, двадцять два роки тому. У тісних вилинялих джинсах, сандаліях і білій майці, з волоссям, що маяло на вранішньому вітрі, вона стояла, схилившись на стовп огорожі.

Зі свого місця біля вікна крізь пелену дощу Франческа бачила той стовп, а стара огорожа досі оточувала пасовище. По смерті Річарда вона здала землю в оренду, проте застерегла, що пасовище чіпати не можна, усе має лишитись, як є, і відтоді воно зовсім спорожніло й обернулося на трав’янисту луку.

На тій фотографії її обличчя тільки починали борознити перші глибокі зморшки. Робертова фотокамера вловила їх. І все ж Франческа подобалася собі. Її волосся було чорним, а тіло – пишним і теплим. Джинси в міру облягали всі пікантні місця. Але найбільшу увагу привертало до себе обличчя. То було обличчя жінки, без тями закоханої в чоловіка, що робив знімок.

Його вона теж чітко бачила у плині спогадів. Щороку вона подумки просіювала крізь свідомість картини з минулого, ретельно пригадуючи все, нічого не проминаючи і прагнучи наново закарбувати в пам’яті кожну деталь – так первісні племена передавали свою історію через покоління, з вуст у вуста. Він був худий, високий та цупкий і рухався, наче та трава, граційно, без зусиль. Його сріблясто-сиве волосся цілком прикривало вуха і майже завжди куйовдилося, наче він щойно ступив на землю після довгої морської подорожі під безупинним вітром. Раз у раз Роберт намагався пригладити шевелюру руками.