Мости округу Медісон: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

– Чи довго ви тут пробудете? – запитала вона, не відриваючи погляду від овочів у своїх руках.

– Поки що не знаю. Я можу й не квапитися: на мости мені дали три тижні. Тож, гадаю, стільки, скільки буде треба, щоб усе зняти якнайкраще. Може, тиждень.

– Де ви зупинились? У місті?

– Так. Там є котеджний комплекс, щось на кшталт мотелю. Я вселився туди тільки сьогодні вранці. Навіть речей не встиг розпакувати.

– Мотель – це єдине місце, де можна зупинитися. Щоправда, місіс Карлсон ще бере квартирантів. А от ресторани тут – справжнє розчарування, особливо для людей з вашими вподобаннями в їжі.

– Знаю. Звичайна історія. Однак я навчився викручуватись. У цю пору року все не так погано: я можу знайти свіжі продукти в крамницях і в придорожніх торговців. Хліб і ще якісь дрібниці – от, власне, і все, що мені треба. Але я дуже вдячний, коли отак запрошують. Це надзвичайно приємно.

Вона потяглася вздовж стола й увімкнула маленьке радіо лише з двома програмами. Його динаміки були затягнуті рудуватою тканиною.

– «А час – в моїй кишені, погода – спільник мій…» – заспівав голос під гітару, що схлипувала на другому плані.

Франческа притишила звук.

– Я дуже добре нарізую овочі, – сказав він.

– Гаразд, ось вам дошка, ніж у шухляді внизу. Я хочу їх потушкувати, тож краще нарізуйте кубиками.

Він стояв за два кроки від неї, опустивши очі й кришачи моркву, капусту, пастернак та цибулю. Франческа чистила картоплю над раковиною, гостро відчуваючи коло себе чужого чоловіка. Вона ніколи раніше не замислювалася, що, чистячи картоплю, треба робити стільки скісних рухів ножем.

– Ви граєте на гітарі? Я помітила футляр у вашій автівці.

– Зовсім трохи. Вона – мій компаньйон, якщо можна так сказати, не більше. Моя дружина виконувала народні пісні задовго перед тим, як цей стиль став популярним. І мене до цього привчила.

Франческа злегка скулилася на слові дружина. Чому, вона й сама не знала. Він мав право бути одруженим, але це до нього чомусь зовсім не пасувало. Вона не хотіла, щоб він був одружений.

– Вона не витримала довгих відряджень, коли мене не було вдома місяцями. І я її не звинувачую. Вона пішла від мене дев’ять років тому. За рік надіслала документи на розлучення. Дітей ми не мали, тож процедурі ніщо не заважало. Одну гітару вона забрала, а другу, дешевшу, лишила мені.

– Ви щось знаєте про неї?

– Ні, нічого.

Він замовк, і Франческа більше ні про що не запитувала. Однак вона відчула якусь егоїстичну полегкість і знов здивувалася, чому це взагалі її хвилює.

– Я двічі був в Італії, – промовив він. – Звідки ви родом?

– З Неаполя.

– Ні, туди я так і не дістався. За першим разом їздив північними регіонами, уздовж річки По. Знімав там. А за другим – був на Сицилії.

Франческа й далі чистила картоплю. На мить вона згадала Італію, не перестаючи відчувати присутність Роберта Кінкейда.

Хмари відпливли на захід, розбивши сонячне сяйво на промені, й розтяглися врізнобіч. Він визирнув у вікно над раковиною й сказав:

– Боже світло. Компанії, що виробляють календарі, люблять таке. І численні релігійні журнали теж.

– Ваша робота видається мені цікавою, – промовила Франческа.

Вона відчувала потребу підтримати нейтральну розмову.

– Так і є. Я дуже люблю свою роботу. Люблю дорогу, люблю творити картини.

Вона завважила, як він сказав слово «творити».

– Ви творите картини, а не просто знімаєте?