Мости округу Медісон: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

– Авжеж. Принаймні я так ставлюся до свого діла. Ось у чому різниця між фотографами-аматорами й тими, хто заробляє цим на життя. Коли я закінчу працювати над мостом, який ми сьогодні бачили, на фотографіях буде зовсім не те, що ви думаєте. Я завжди творю картину: міняю об’єктиви, знімаю з різних ракурсів, обираю загальну композицію. А найчастіше поєдную це все. Я не можу сприймати речі такими, якими вони є. За їхньою допомогою я прагну передати свій світогляд, розкрити свою душу. Намагаюся в образах віднайти поезію. Журнал, звичайно ж, має власний стиль і вимоги, які я поділяю не завжди. Правду кажучи, майже ніколи не поділяю. І це дратує видавців, хоч саме їм вирішувати, що потрапить на сторінки, а що ні. Гадаю, журналісти просто потурають смакам своїх читачів, а хочеться, щоб час від часу вони кидали публіці виклик. Я кажу їм про це, а вони сердяться. Ось у чому проблема, коли заробляєш на життя мистецтвом. Працюєш на ринок, а він – масовий ринок – покликаний задовольняти посередні смаки. Там панують цифри. Така реальність. Але, як я вже казав, це дуже обмежує. Журнал, щоправда, дозволяє мені залишати в себе невикористані знімки, тож принаймні я маю цілі теки власних фотографій, які мені подобаються. І коли-не-коли якийсь інший журнал купує одну-дві з них. Або я можу написати статтю про навідані місця й дібрати до неї сміливішу ілюстрацію, ніж ті, що їх полюбляє «Нейшенел джіоґрафік». Іноді в мене виникає бажання написати нарис під назвою «Переваги дилетантства» для всіх, хто мріє заробляти на життя мистецтвом. Ринок знищує творчу пристрасть більше, ніж щось інше. Чимало людей хоче бачити перед собою безпечну картину світу. Люди прагнуть безпеки – журнали й виробники дають їм цю безпеку, дають відчуття однорідності, дають щось знайоме і зручне, не кидаючи викликів. Зиск, передплати і таке інше підгортають під себе мистецтво. Усіх нас женуть батогом по великому колу одноманітності. Прихильники ринку завжди згадують когось під назвою «споживачі». Так і уявляю собі портрет маленького товстуна в обвислих шортах-бермудах, у гавайській сорочці й солом’яному капелюсі, прикрашеному пивними кришечками, який стискає повні жмені доларів.

Франческа тихо засміялася, подумавши про безпеку і комфорт.

– Проте я не надто скаржусь. Як я вже казав, подорожі мені до душі. Мені подобається бавитися з камерами. Я не люблю сидіти вдома. Реальність виявилася, може, й не зовсім такою, про яку співалося на початку, але, зрештою, пісня вийшла непогана.

Франческа припустила, що для Роберта Кінкейда то була звичайна повсякденна розмова. Для неї ж це було щось зі світу художньої літератури. Люди в окрузі Медісон так не говорили й не обмірковували. Найчастіше тут розмовляли про погоду чи про ціни на фермерську продукцію, про хрестини та похорони, про урядові програми й спортивні команди. І аж ніяк не про мистецтво та мрії. Не про реалії, що змушують музику мовчати й ховають мрії в скриню під замок.

Кінкейд скінчив нарізувати овочі.

– Можу я зробити ще щось?

Вона похитала головою:

– Ні, тепер уже моя черга.

Він знову сів і закурив, раз у раз прикладаючись до пляшки. Вона взялася куховарити, проте час від часу підходила до стола, щоб зробити ковток-другий. Жінка відчувала дію алкоголю, дарма що випила зовсім трошки. Напередодні Нового року вони з Річардом відвідували Ліджен-голл, де вживали якісь легкі трунки. А більше Франческа, здається, ніколи й не пила нічого хмільного. Та й удома міцні напої зберігалися нечасто. Хіба що пляшка бренді, яку вона купила колись у несподіваному пориві додати хоч трохи романтики в їхнє сільське життя. Однак вона й досі стояла невідкоркована.

Олія, дві з половиною склянки нарізаних овочів. Обсмажити до золотавої скоринки. Додати борошно й добре перемішати. Влити півлітра води. Покласти ще овочів і приправи. Тушкувати на повільному вогні близько сорока хвилин.

Упевнившись, що приготування йде своїм звичаєм, Франческа знову сіла навпроти гостя. У кухні запанувала інтимна атмосфера, створена куховарством. Вона вперше готувала вечерю для незнайомця. А він, стоячи поруч, нарізував капусту, і відчуття незвичності зникло, поступившись місцем чомусь близькому й теплому.

Роберт підсунув до неї пачку цигарок, поверх якої лежала запальничка. Жінка витрусила цигарку й заходилася коло запальнички, відчуваючи себе незграбою. Полум’я не було. Чоловік злегка всміхнувся, обережно взяв запальничку з її руки й двічі клацнув коліщатком, перш ніж загорівся вогник. Він тримав запальничку, поки жінка прикурювала. Вона завжди малася витонченою поряд із чоловіками. Та з Робертом Кінкейдом було все інакше.

Біле сонце обернулося на велике червоне кружало й зависло над кукурудзяними полями. Крізь кухонне вікно вона бачила сокола, який ширяв у вечоровому повітрі. Радіо передавало семигодинні новини й підсумковий огляд ринку. А Франческа дивилася поверх жовтої вогнетривкої стільниці на Роберта Кінкейда, який подолав довгий шлях, перш ніж дістався до її кухні. Довгий шлях, вимірюваний не тільки милями.

– Пахне вже добре, – сказав він, показуючи на плиту. – Пахне… спокоєм.

І глянув на неї.

«Спокоєм? Хіба може щось пахнути спокоєм?» – спитала себе жінка, задумавшись над фразою. Він мав рацію. Після свинячих відбивних, стейків і смаженини, що їх вона готувала для своєї родини, це було спокійне куховарство. Жодна ланка в цьому харчовому ланцюзі не мала в собі насильства. Крім хіба що виривання овочів. Рагу тушкувалось у спокої й пахло спокоєм. Тут, у кухні, було спокійно.

– Якщо можете, розкажіть мені трохи про ваше життя в Італії. – Він випростався на стільці, закинувши праву ногу поверх лівої.

Поруч нього Франческа боялася мовчати, тож відразу заговорила. Про свої дитячі та юнацькі роки, про приватну школу та монахинь, про своїх батьків. Її мати була домогосподинею, а батько керував банком. Потім вона розповіла про те, як підлітком стояла біля хвилеріза й дивилася на кораблі, що прибували з усього світу. Про американських солдатів, які висадилися пізніше. Про зустріч із Річардом у кафе, де вона пила каву з кількома подругами. Війна зруйнувала безліч життів, і дівчата розважали над тим, чи коли-небудь одружаться. Про Нікколо вона змовчала.

Він слухав, не перебиваючи, і лише час від часу кивав на знак згоди чи розуміння. Коли вона зробила паузу, він промовив:

– Ви казали, у вас є діти…

– Так. Майклові – сімнадцять. Керолін – шістнадцять. Обоє ходять до школи у Вінтерсеті. Вони – члени організації «Фор ейч»,[2] ось чому вони беруть участь у ярмарку штату Іллінойс. Демонструють бичка Керолін. Правду кажучи, я не можу зрозуміти, як можна дарувати тваринам стільки любові й турботи, а потім спокійно дивитись, як їх продають на забій. Однак я ніколи не насмілююся такого казати. Річард із друзями відразу ж на мене накинуться. Але є якась холодна, бездушна суперечність у цьому.

Вона почувалася винною, згадуючи ім’я Річарда. Вона нічого не зробила, взагалі нічого. І все ж її мучила провина, – провина, породжена передчуттям якихось віддалених наслідків. Франческа запитувала себе, як закінчиться цей вечір і що робити, коли її затягне у вир, звідки вона вже не зможе вибратися. Певно, Роберт Кінкейд просто піде собі. Він видавався зовсім спокійним і досить милим, навіть трохи сором’язливим.

Отак вони собі розмовляли, вечір помалу залила блакить. Легкий туман розлягався над лукою. Доки Франчесчина страва доходила у спокої, він відкоркував ще дві пляшки пива. Жінка встала й укинула в окріп галушки, а тоді розвернулась і сперлася на раковину, відчувши, як її огортають теплі почуття до Роберта Кінкейда з Беллінгема у штаті Вашингтон. Тепер вона сподівалася, що він не піде занадто рано.

Роберт з’їв дві порції овочевого рагу, поводячись тихо й чемно, і двічі похвалив страву. Кавун був знаменитий, пиво – холодне, вечір – синій. Франчесці Джонсон було сорок п’ять років, і Генк Снов співав дорожню пісню на радіо «Кей-ем-ей», що транслювало свої програми з Шенандоа у штаті Айова.

Античні вечори, далека музика

«А тепер що?» – думала Франческа. Вечеря скінчилася, і вони двоє просто сиділи за столом.

Далі Роберт узяв ініціативу на себе.

– Може, прогуляємося по луці? Уже трохи прохолодніше.

Коли Франческа погодилася, він сунув руку до рюкзака й витяг камеру, накинувши ремінь на плече.

Кінкейд поштовхом відчинив двері на задній ґанок, притримав їх для жінки, вийшов слідом, а відтак м’яко зачинив їх за собою. Потрісканою бетонною доріжкою вони перейшли посипане рінню подвір’я, ступили на траву й, обминувши зі східного боку повітку, де зберігалася техніка, рушили далі. З повітки долинув теплий запах мастила.

[2] Організація «Фор ейч» (4-H) – молодіжна фермерська організація, яка дбає про підвищення освітнього рівня дітей та підлітків і сприяє розвиткові в них нових зацікавлень, навичок та вмінь.